Двадцять дев'ять годин. На самоті.
Сім нот, синтезатор і руки тремкі.
Звісно, це не рояль, звуки штучні – не ті,
Та тут, саме зараз – неначе святі.
Обережний Бетховен перéйде в попсу,
Хаотичні аккорди – я ніби пливу.
Крізь різні мелодії й різний темп
Твориться дивний танок атмосфер.
Шлях нескінченних продуманих нот,
Музика гарна, легки́й переход
І чи́сленні похибки на півтон –
Виходить веселий оксюморон.
Швидше тут трохи, трохи зіб'юсь,
Нище октаву візьму, не боюсь
Ллються нотами по́милки хай усі
Це все ще музика, тож, чому б ні?
Синтезатор напроти, руки тремкі,
Сім нот – таких звичних, а бе́змаль святі.
Тільки клавіші зараз – друзі мої.
Майже тридцять годин, майже на самоті.
Віршик не надто вдалий, але хай існує.
