Все більше та більше історичних(та не тільки) постатей повертаються із забуття до українського простору. Серед них є і поет, письменник та журналіст із чималими амбіціями – Гео Шкурупій. Та попри свій життєпис, творчість та її унікальність у суспільстві побутує дещо стереотипна думка стосовно літератора, а саме – хибне твердження щодо письменницької діяльності, сильно спрощуючи до такого собі титулу «футурист номер два» після Михайля Семенка.
Після того, як Гео Шкурупій іменував себе «королем футуропрерій», порівняння Їх кимось іншим(так ще й другим) виглядає як звичайна образа. Тому варто детальніше поговорити про його величність.
Як відомо, кожна людина перед тим, як стати великим літератором, має спершу народитись. Гео(або ж Георгій) попри те, що критики називали його вундеркіндом, винятком не був, тому з’явився на світ 20 квітня 1903 року у сім’ї працівника залізниці та вчительки у сонячній Бессарабії, проте родина постійно змінювала місце проживання – Поділля, Київ.
Король повинен знати(хоча б приблизно) свої володіння, бачити чим живуть його піддані. Не забуваємо і той факт, що мандрував Гео у дитячому віці, коли мозок всмоктує абсолютно всю інформацію, подібно до губки. Тим паче, що на хлопчика вплинула батькова професія – він у розповідях називав не назви містечок, а станцій. Зрештою, після десяти років мандр, родина у 1913 році осіла у Києві. Там Георгій вступив до чоловічої гімназії і саме під час навчання у ній застав Лютневу революцію, а потім – проголошення Центральною Радою УНР. Тоді у школі, де навчався майбутній футурист почали вводити нові предмети – географію та історію України. Це спровокувало хвилю обурень росіян та зросійщених українців які називали ці акти «насильною українізацією». Цей час став роздоріжжям – або жити по-старому, визнати себе росіянином чи малоросом, або ж – цим міфічним українцем. Ці два варіанти постали і перед юним Гео, котрому тоді було лиш 14 років, а значить – привіт, пубертатний періоде, юнацький максималізме, І Шкурупій обрав другий варіант.
Королі не роблять неправильних чи правильних дій. Справжні королі роблять те, що треба зробити. Гео Шкурупій же вчинив точно сміливо та авантюрно, як для свого неспокійного часу.
Події національно-визвольних змагань відбувались впродовж навчання Гео. У 1920 році поет вступив на медичний факультет, але кинув навчання і спробував себе в інституті зовнішніх відносин, але і там освіти так і не здобув, тому пішов працювати до тата на залізницю, потім – на митницю, а потім доля(але скоріш за все – сам Шкурупій) привела до газети «Більшовик». Тоді нею опікувався Сергій Пилипенко, а Гео встиг там познайомитись із Валер’яном Поліщуком, що, можливо, мало свої певні значні плоди, бо молодий Шкурупій, починає зближуватись із угрупуванням «Гроно», де в однойменному збірнику вже дебютував як прозаїк. У 1921 році вийшов новий збірник «Грона»(на цей раз – у Катеринославі), а там Шкурупій заявив про себе вже як про поета і в тому ж році формується одна із тез юного літератора, а саме – «Мистецтво для людей, для життя». Доволі по-королівськи монарх оголошує, що добробут королівства(літератури) належить людям. Нічого дивного чи нового. Рік ще не закінчився, а до Києва прибув сам Михайль Семенко, після чого Георгій став Гео, а ідеї футуризму заполонили розум та серце юнака. Разом із метром українського футуризму Шкурупій засновує організацію Аспанфут, де і була проголошена відома маніфестація про долю літератури, її розвиток. А через рік окремим друком виходить збірка віршів Гео, де він і взяв на себе відповідальність, а також – королівський титул(на той момент поету було всього 19 років). Згодом його королівська футуристичність випустила і поеми та інші збірки, а у 1929-му році особисто впорядкувала окремі вірші у «Для друзів поетів сучасників вічності», навмисно прибравши коми із назви, проте саме зараз хочеться зосередитись на Гео Шкурупію саме як на поетові.
Отже – написавши(точніше – надрукувавши0 23 вірш та ще 3 «плакати» на сірому неякісному папері і разом із цим – титул короля, Гео Шкурупій, як зараз модно казати, хайпанув геть не по-дитячому. Щоб не бути голослівним – Сергій Єфремов у своїй «Історії» навіть не згадав ім’я письменника(«один є між ними «король футуропрерій»). Іван Кулик у своїй рецензії також негативно висловився і додав, що творчість Гео Шкурупія ніяка не творчість, а просто безумна солянка із всіх тільки можливих та неможливих літературних напрямків, хоча чи не вся нова література формується за допомогою комбінацій чогось вже існуючого? Це ж по суті один із стрижнів постмодерну. Ось, наприклад, відомий кінорежисер та сценарист Квентін Тарантіно на початку кожного свого сценарію до фільму пише список інших фільмів, котрими він надихався. Дещо аналогічне із Гео Шкурупієм – його підхід справді «королівський» – брати різні речі та з них формувати щось своє, особливе, пробувати геть усе, щоб знати – ну чим не умовний понтійський цар Мітрідат VI Євпатор, котрий і на мистецтві знався, і на рівних змагався із воїнами, вивчав отруйні рослини та згодом навіть виробив до них імунітет, збирав собі колекцію древніх цінних артефактів, і це вже не кажучи про особливу цікавість до тогочасної літератури чи музики. От і Гео в певному роді був тим царем Мітрідатом(в хорошому, звичайно, сенсі слова).
Королі та царі бували різними і правили різними людьми(згадаймо хоча б короля-рибалку Пелеса із артурівського циклу легенд чи Мідаса – короля-чарівника). Шкурупій у нас не тільки король футуропрерій, а також міг претендувати на звання короля пройдисвітів(чи авантюристів), бо один із титульних віршівпоета починається словами: «сьогодні король завтра пройдисвіт»(і при цьому вірш ще й називається «я»). Читаємо далі: «сьогодні король
футуровиробництва футуротрестів
синдикатів
завтра робітник». Титул короля дістати не завжди легко, особливо, якщо ти – засновник династії, ака «Гео І», статус цей завоювати важко, а втратити – легко, що і підкреслює поет у вірші, але при цьому немов заохочує користуватись часом, коли ти – король(аж хочеться згадати фрази темерських партизан із всесвіту «Відьмака», а саме: «Краще прожити день королем, ніж все життя жебраком». Смію гадати, що Гео Шкурупій би неодмінно погодився із даною фразою).
Але читаємо вірші короля далі. Візьмемо, наприклад, його любовну лірику. Видно, що до формування цього аспекту у юнака доклав свою авангардну руку Валер’ян Поліщук, бо легінь Гео геть не соромиться писати про
«м’якість гарячих дотиків
твердість хвильована», чи «мої руки твої перса пестили».
Але не одними подібними рядками багата лірика Шкурупія – крім постійних безіменних панн його вірші також футуристичні, а значить – і передають рух у майбутнє елементами індустріалізації(перш за все – залізниця, бо у ній футуристи мало мали її не за особистого ідола, плюс – тато Гео був залізничником, не складно скласти два і два до купи). Як зразок, можемо прочитати вірш «Залізна брама», де вже на початку нас зустрічає: «Коли верстви ковтають скорими потягами
Верхи на вагонних буферах», а далі – оспівування Комуни.
Поговоримо про це детальніше. Гео, як і більшість представників генерації Розстріляного Відродження був захоплений ідеями соціалізму, а оскільки Шкурупій на той час ще був наполовину дитиною(бо почав писати підлітком), то сюди ще докидаємо також юнацький максималізм, бо ось глянемо на іншого поета – Василя Чумака, котрий у свої 19 возвеличував у віршах червоний терор:
«Ми - жах. Ми - караючий гнів.
Ми молимся культу вогнів. -
І хто є відважний, і хто нас поборе?..
Ми - тіні. Ми - криця. В обійми імли
ми гімни тобі заплели
червоний тероре!»
Молоді завжди намагаються зайняти краще місце під сонцем, ніж їхні дещо старші колеги, якраз саме через все той же максималізм. Тому немає геть нічого дивовижного у тому, що літературознавиця Ярина Цимбал називає у своїй статі Шкурупія «королем на чолі революції», бо ж хлопчак дійсно швидко приєднався до гурту «дорослих дядьків-письменників». Так і кортить провести паралель із монархом минулого України – князем волинським Романом Мстиславовичем, котрий у своїй 17 років вже повноправно брав участь у політичному житті роздробленої Русі та навіть у такому юному віці завдав поразки правителю володимиро-суздальських земель Андрію Боголюблському. Що цим хочу скати? Бути королем – це не про вік, а про вміння заявити про себе та свої можливості. У наш час чогось вважають, що керувати країною може будь-яка проста людина з народу, головне, щоб була розумна та чесна. Що чесності – так, погоджуюсь, але решти – це трохи далеко від правди, бо король(чи який-небудь інший правитель, що претендує на титул володаря) мусить чимось виділитись, бути кращим за ефемерного «простого та розумного із народу». Чи був таким Гео Шкурупій та його еротично-агітаційна лірика? Зважаючи, що згодом критики називали його генієм, вундеркіндом, то, можливо, юнак справді мав щось особливе та унікальне, що виділяло його серед решти таких от «закоханих дітей соціалізму».
Продовжимо про поезію Гео Шкурупія. Читаємо: «Шкурупій переживе усіх шаманів». Доволі горда заява, а далі бачимо: «І тепер я подібен
до бога готентотів.
Собі мій гімн
я складу з охотою». Лірика короля футуропрерій – це в першу чергу про образи – барабани, Єва, червона вишня, руд женщина, іскри, та ж сама згадувана залізниця, далекий дзвін та інші. Також поет експериментує зі самим віршем, ті ж передавання звуків до загального плану картини. Ще одна особливість – це специфічна динамічність. То тут, то там бачимо не просто порухи, а справжні дії, у тій же «Пісні зарізаного капітана», де звучить заклик. Ще прикладом можуть слугувати вірші із циклу «Море».
Загалом, новаторство – ще один козир його творчості(як у ліриці, так і в прозі). Та разом із тим, окремі вірші поета мають низьку цінність, бо є звичайними агітками для комуністичного ладу, що просто достатньо змінити тему возвеличення комунізму-соціалізму на іншу, додати римування аабб чи абаб і Шкурупій би став на додачу королем фейсбукопрерій.
Щодо теми України – то автор часто згадує свою землю, його ставлення до неї геть не байдуже, а навпаки – поет та письменник переживає за долю краю та як хочеш патріот хоче бачити її квітучою(хай у соціалізмі, благих намірів це не відкидає). При тому Шкурупій(у тій же юнацько «чорно-білій» формі) негативно сприймає протилежні думки щодо бачення майбутнього України. Так у кінці прологу до «Лікарепопиніади» знаходимо такі слова: «Україна
соборона,
обкрадена
і зґвалтована –
багато імен у неї
і справжні всі! –».
До слова, поема «Лікарепопиніада» чудово ілюструє Гео Шкурупія як короля, футуриста та хлопчака. Короля – тому, що автор говорить про країну та її жителів, про проблеми, що нависли. Футуриста – через стиль, а також гротескно-макабричні поминання минулого, різка реакція та певне бажання від цього всього відмежуватись. Хлопчака – бо всі ці заяви, цей бунт на сторінках проти історії, несправедливої дійсності – чим це не підлітковий бунт(чи його відголоски, бо на момент публікації Гео було вже 20)? Та й сама поема просякнута свого роду шевченківським сарказмом та гомеричним сміхом, може сприйматись ідейним продовженням легендарного тоді та зараз «І мертвим, і живим» Шевченка, а зважаючи, що у майбутньому Шкурупій напише про Тараса Григоровича повість, то є висока ймовірність, що Гео все ж таки надихався прямо чи непрямо Кобзарем(а це також ще одне додаткове підтвердження того, що футуристи боролись саме із культом Шевченка, а не із його творчістю чи як літературно-історичною постаттю).
У ліриці парубок дозволяє собі написати моментів, які б більшість його старших колег по ремеслу би так легко не наважилась. Це і епізод у «Жовтневому романі», і бажання перетворювати кілька російських поетів на матеріал для музичних інструментів, тощо. Оголосивши себе королем, Гео Шкурупій діяв як справжній пройдисвіт та авантюрист, змусивши дорослих та поважних «дядьків-письменників» лиш злісно та тихо скреготіти зубами.
А тепер знову повернімось до біографії. Отже, заявивши про себе, як про короля, поет вирішив на цьому не зупинятись і в 1925-му році публікує збірку оповідань «Переможець драконів»(нагадайте собі, хто у християнстві має титул змієборця). Видання вирізнялось серед решти тогочасних прозаїків, бо король пройдисвітів вирішив не йти вже наявним шляхом, а прорубати свій власний, бо королі не йдуть за чи проти течії – вони творять свої персональні. Паралельно із цим, Гео перебирається із Києва до Харкова на запрошення Семенка, щоб стати редактором у нове періодичне видання «Журнал для всіх», який прожив недовго – всього лиш один випуск, після чого Шкурупій мандрує із Харкова до Одеси, щоб спробувати себе у ролі кіносценариста. І в цій царині він має певні успіхи, бо за його сценаріями виходять такі фільми, як «Синій пакет» та «Спартак». У 1926-му році, разом із іншим футуристом Ніком Бажаном, Гео приєднується до ВАПЛІТЕ, та ця участь була для короля недовгою.
Залишимо поки його величність у лавах Вільної академії та поговоримо детальніше про малу прозу письменника, котра свого часу сколихнула ранньорадянську публіку. Писав Гео немало, писав по-різному, словом – експериментував, як із формою, так і з сюжетом. Оповідання «Гарун аль-Рашид», сюжет котрого крутиться навколо риболовлі оповідача та його співрозмовника-Шахерезади(підгледів у «Момент» Винниченка?), що спочатку оповідає історії у стилі барона Мюнхгаузена, а потім різко змінює характер оповідок на філософський, розповідаючи випадок із власного життя, і це все для того, що у кінці раптово взяти на кпини оповідача.
«Він дуже привітливо й весело звернувся до мене з новою пропозицією.
– Давай поговоримо тепер про дурнів, – звабливо запропонував мій компаньйон.
– Давай, – охоче згодився я.
– Як ти себе почуваєш зокрема? – в’їдливо запитав він і пирснув од переможного сміху».
Гео немов подає сучасний образ «філософів нашого часу», манера спілкування котрих будується на жартах, що постійно наростають, а потім нагло обриваються об якусь філософську тезу на зміну якій знову приходять жарти. Так і хочеться додати до цього оповідання цитату Безоса: «хто сприймає свою творчість серйозно, той не творець, а задрот». Щось подібне із нашим життям.
Рухаємось далі. Оподвіання «Місяць із рушницею» має на початку запитання: «Але чим же, врешті, приємніше бути: військовим, прекрасною дамою чи цирковим конем?» Після цих слів йде розповідь про муштру в радянській армії, де зникають будь-які особливості, що відрізняють одну людину від іншої: «На збірному пункті нас було дуже багато. Але все ж кожний із нас у цій масі мав своє обличчя, свій особливий вигляд. За якимись прикметами чи в обличчі, чи в одязі ми розрізняли один одного, хоча зовсім не знали ні імен, ні прізвищ. Хто ми такі? І ми могли б відповісти, що ми бухгалтери, рахівники, робітники, прикажчики, шевці, візники, пожежники – ми квінтесенція міста й представники всіх його фахів, починаючи з хулігана якої-небудь околиці й кінчаючи завом якого-небудь відомого тресту.
Нас постригли й повели до лазні. Ще в лазні ми могли розпізнати один одного. Один був товстий, другий був худий, третій мав яку-небудь плямку на якому-небудь найнепристойнішому місці тіла. Коли ж ми одягалися у військовий одяг – чоботи, зеленкуваті штани, зеленкувату сорочку, зеленкуватий кашкет, – ми розгубились. Наче в сотнях дзеркал, ми побачили своє власне обличчя, ми перестали впізнавати один одного. Хто з нас Ванька, а хто Степан, хто пожежник, а хто бухгатлер? Однакові виполоскані обличчя, однакові уніформи – всі, як один, і один, як усі. Це якесь дивне і незвичне почуття. Ніби всі твої попередні знайомі десь раптом зникли, і ти опинився серед зовсім незнайомої публіки. Мусив минути час, щоб ми знову почали впізнавати один одного
У новій шкурі ми зовсім інші люди».
Солдати між собою знайомляться, діляться історіями про життя, роблять те, що роблять завжди люди – переповідають одне одному розповіді, шукають тих, із ким потім будуть триматись купи. Сам же головний герой розбавляє армійську рутину бувальщинами, роздумами, як от про кохання, чи про історію, як він із побратимами писали любовний лист, або ж порівняння методів ведення війни минулого та сьогодення. Епізоди щодо варти чи чистки картоплі також присутні, а саме оповідання – це такий собі епізодичний репортаж про дні «срочки». В епілозі головний безіменний герой стисло інформує про подальшу долю решти його товаришів по службі.
Гео Шкурупій писав і в жанрі детективу(якщо вірити Ярині Цимбал, то він був взагалі автором першого детективного оповідання в нашій літературі). Хоч і не зробив обширного внеску у цей жанр, як, наприклад, його сучасник Юрій Шовкопляс, але сам факт наявний. Оповідання «Провокатор» - це якраз і є походом короля футуропрерій землями детективу. «Телеграфіст мертвий» – так насзустрічає після опису декорацій текст(до речі, сам Шкурупій не приховує того, що його детектив спирається на відомі твори сера Артура Конан-Дойля, оскільки один із персонажів, щоб розкрити вбивство, згадує оповідки про Шерлока). Перша частина твору виглядає доволі пародійно, бо розслідування падає на молодого хлопця, що підозрює геть усіх присутніх хаотично. Але попри це, із саспіенсом Гео впорався, і з кожною новою знахідкою ситуація, в якій опинились дійові особи, стає цікавішою, а розв’язка приходить раптово та несподівано.
Оповідання «Страшна мить» також варте окремої уваги. Починається воно зразу з драматичної сцени – зустріч трьох знайомих, котрі гадали, що вже ніколи не зустрінуться, а тоді король футуропрерій та пройдисвітів відкочує події далеко назад у часі, щоб дати відповідь на питання – чому сталось саме так? В оповіданні доволі детально змальована сцена погоні двох героїв, їхня втеча, переслідування та крайнощі, через які вони пройшли, щоб втекти та вижити, Гео змальовує як полювання, білогвардійці перетворюються на білих мисливців. Твір балансує то між минулим, то між теперішнім, постаючи перед читачем хронологічним зшитком, а ближче до кінця автор взагалі ставить під сумнів реальність та сприйняття дійсності одного із головних героїв.
Гео Шкурупій працював також не тільки із оповіданнями чи новелами, що були популярні на той час. Так, після виходу із ВАПЛІТЕ, він доєднався до «Нової генерації» Семенка, а в 1927-му році разом із Дмитром Бузьком пишуть один із перших(якщо не перший) літературний репортаж «Старим Дніпром в останній раз», де задає окремі елементи цього химерного жанру на стику літератури та журналістики. Цікаво, що потім цей подорожній нарис обоє авторів використають у своїх наступних романах – Шкурупій у «Дверях в день», а Бузько – у «Голяндії». Ще у 1930-му році Гео разом із редактором «Нової генерації» Олексою Полторацьким відправились у мандри та побували у Монголії. Що перший, що другий залишили про це певні враження – Шкурупій створив цикл «Монгольські оповідання», а Полторацький – літературний репортаж «Атака на Гобі». У свої оповіданнях король футуропрерій робить ті самі метаморфози та досліди, що й до того у «Місяці із рушницею», «Старим Дніпром» та «Дверима в день», відточуючи новий підхід до прози, додаючи до літератури більше фактажу.
Але повернімось до великої прози короля. Крім першого детективу та першого літературного репортажу, Гео Шкурупій має «Повість про гірке кохання Тараса Шевченка», наповнену епіграфами із Семенка та спробою реабілітувати Кобзаря, показати його не як титана, а як людину(I`m only human after all). Сам твір не надто великий(повість все-таки), але події у ньому розгортаються неймовірно швидко, а головного героя – власне, самого Тараса Шевченка, показують у першу чергу як талановитого художника та поета, а не замученого життям колишнього кріпака, котрому випало жити у такий непростий час(про це детально йдеться у першому розділі повісті). Також у розповіді порушуються одвічні теми в українському просторі, а саме – глузування із того, що стати українським поетом досить легко – достатньо написати щось під народний мотив, після назви додати слово «дума» - і вірш готовий, чи, наприклад, те, що українська мова – це просто діалект російської(навіть не дивно, що у творі ці тези лунали зі сторони Тургєнєва). Хоч Шкурупій і був фанатичним хлопчиком Жовтневої революції, але він також був і фанатичним хлопчиком України, а значить, що просувати ці антиукраїнські тези він не тільки не буде, а й виступатиме проти них. Загалом повість пронизана пригодами молодого та зрілого Шевченка – кумедними, цікавими, винахідливими, а часом – сумними. І це все прекрасно діє на читача, бо перед собою він бачить не пророка української нації, напівбога, а поета та художника, що просто бажає кохання, як багато людей у час Гео Шкурупія та наш час, тому можна сказати, що із завданням, котре собі поставив панфутурист, він впорався.
Але у доробку є більш цікаві твори, як із технічної, так сюжетної сторони – це романи «Двері в день», «Жанна Батальйонерка» та «Міс Аадрієна».
У «Дверях» Гео Шкурупій продовжив зародки експерименту над прозою, які були ще в «Місяці з рушницею» та першому художньому репортажі, розвинувши ці тенденції до окремого роману, а також додавши нових елементів – бульварного роману, кіносценарію, переплетіння двох ліній і так далі, такий собі синтез жантрі та літературних тропів, що існували на той момент.
«Дами, одягнені з примхами і коштовно, потрапляли в жовті плями світла і, зваблені безпосередністю вулиці, що намагається порушувати усі уставлені традиції, мріяли про вільне кохання, заохочуючи чоловічків блискучими поглядами до рішучих вчинків. Жінки, в спідницях вище колін, виставляли на простір сліпучі ноги в шовкових панчохах і гріли голі руки й декольте в огні електричних люстр. Криваві вуста лишали на папіросах темно-червоні сліди і викликали уяви про насильства й кримінальні злочини. Венерами Мілоськими жінки миготіли в очах чоловіків, закликаючи до зради і до фатальних вчинків».
У центрі твору – Теодор Гай зі своїми проблемами, але він тут лиш символічно та номінально головний герой, бо тут йде мова про індустріалізацію та людину у ній, швидкий наступ нового світу у життя індивіда.
«Коло одного із столиків, перед кількома пляшками пива, самотньо сидів чоловік в синьому костюмі, в кепі, що його одягають майже всі з нас, трохи сп’янілий. Це був Теодор Андрійович Гай. І в його міцній постаті відчувалося безсилля й байдужість людини, яку закрутило життя в своїй метушні й в своїх примхах. Гай налив пива в шклянку, випив і замислено схилився до столу. Погляд встромився в мокру газету, що була замість скатертини і завмер. Утім, погляд намацав знайомі літери, що перетворилися в слова та речення, і тепер Гай читав:
- Уряд СРСР уповноважив свою делегацію запропонувати цілковите скасування всіх сухопутних, морських та повітряних сил. Щоб здійснити це, уряд СРСР пропонує такі заходи:
1. Розпустити особистий склад сухопутних, морських та повітряних Збройних Сил. 2. Знищити військові знаряддя, засоби військово-хімічної боротьби й інші засоби озброєння та знаряддя знищення, що знаходяться в сучасному війську. 3. Ліквідувати морські та повітряні гармати. 4. Припинити збори для навчання військової справи як в армії, так і в громадських організаціях. 5. Видати закони про скасування військової служби як обов’язкової, так і добровільної. 6. Видати закони, що забороняють збори резервів. 7. Знищити фортеці, морські й повітряні бази. 8. Ліквідувати військові заводи та військово-виробничі устаткування на заводах загальної промисловості...
Гай одірвався від газети. Це в далекій і чужій Женеві його уряд турбувався долею всієї людськості. Це була геніальна пропозиція, що ще не бачила рівних собі. Це був вибуховий матеріал, що міг знищити традиції, звільняв людськість від жорстокості пануючих класів. Це випереджало час і простір дії. Хіба може бути щось простіше за цю пропозицію! Навіщо довго міркувати й розмовляти? Знищити шкідливе й непотрібне! Зруйнувати – і людськість вільна! Вона може творити нове.
- Хіба не так само і з однією людиною? – думав Гай. – Хіба не слід і йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив він?»
Під час самого опису міста мова твору уподібнюється до швидкого темпу, фрази стають уривистими, різкими, рубаними. Інші частини твору перегукуються із мистецтвами кіно та живопису, прийомами, що прийшли до нас із західної літератури, той же прийом «потоку свідомості», що був присутній у Джойса, Вульф чи Пруста. Взагалі – кожен фрагмент твору є самостійним, кожен епізод робить «стрибок» – від емоцій персонажа(того ж Теодора Гая) до міських пейзажів, а тоді знову «стрибок» – до внутрішньої рефлексії. «Двері в день» - це мозаїка думок, оскільки Гео Шкурупій ставив собі завдання працювати із формою твору. Щодо сюжету, то його він розкрив через рік у новому романі, котрий багато хто вважає центральним у творчості короля – «Жанна Батальйонерка».
У чому унікальність цього роману? Для Шкурупія унікальність те, що можна побачити його зрілість. Зрілість, що Гео хлопчаком виписував один комунізму та світовій революції, а тепер пише антиколоніальний та антивоєнний текст, де ще на додачу порушив питання щодо соціального статусу жінки, яка отримує рівноправне(чи далеко наближене) ставлення до себе у суспільстві лише завдяки тому, що приєднується до війська – себто – поставила своє життя під загрозу. Для української літератури цей роман унікальний тим, що порушує тему України в умовах Першої світової саме як художній твір. Звичайно, що до «Жанни» була повість(чи як ще називається «повість-поема» за визначенням самого автора) «Поза межами болю» галичанина Осипа Турянського, події котрої розгортались також у часи Великої війни, але мають мінімальний український контекст(хіба що окремих персонажів-українців), а більше контекст загальнолюдський, не беручи до уваги землю, де відбуваються події чи національність героїв. Щодо «Жанни», то український контекст тут один із головних сторін конфлікту, порушених у творі, бо з однієї сторони ми маємо Жанну із її бажанням мати рівні права(бо із дитинства бажала поєднати себе із віськовою справою, хай це було під впливом історії про лицарів та королів) та чинити героїчні вчинки(як і бажання багатьох жінок, що також пішли за цим у «батальйони смерті», згадати хоч її подругу Франю, що хотіла сама обирати, а не щоб обирали за неї), так з іншої ми маємо студента Стефана Бойко, що не бажає помирати за чужу йому метрополію – Російську імперію. Як бачимо – обидві позиції головних героїв майже рівні між собою, от тільки яка все ж «рівніша» та важливіша у часи Великої війни? Найцікавіше ще те, що потім Жанна та Стефан “міняються” поглядами - юнка, побачивши страхіття війни стає проти будь-якої її появи, у той час юнак тільки ступає на стежку збройного конфлікту(але праведного - такого, що треба) і це тільки ранить душі молодих людей. Гео Шкурупій цим романом намагається дати відповідь. Король пройдисвітів став не тільки хитрим, відважним, сатиричним чи сміливим – він почав ставати і мудрим. Ще одною перемогою для вже дорослого короля стало подальше порушення ним «жіночого питання» у наступному роману та декількох оповіданнях із монгольського циклу. Варто згадати і той факт, що Гео навіть намагався долучити свою дружину – лікарку Варвару Базас до мистецтва, закріпивши за нею титул першої жінки у футуризмі, проте подальшого успіху це не мало.
Повернімось до життєпису Гео Шкурупія. Як вже було сказано – довго король всидіти в дещо автократичному ВАПЛІТЕ Хвильового не міг, бо мусить були лише один король, тому Гео пішов «із вогником», видавши гостру критику на адресу Вільної академії. Та згодом письменник розуміє, що королів знову два, але на цей раз – він та радянська влада. Антагонізм між ними можна прогледіти ще у далеких «Дверях», де Теодор Гай занурився у цей комуністичний космос і злякався, чи кінцівка «Жанни Батальйонерки», де героїня просто зникла у вирі тих подій. Король починає поступово рефлексувати, як і більшість сучасників, та цей процес був перерваний його арештом у 1934 році, звинувачені замаху на Павла Постишева, табори, а потім – 1937 рік, урочище Сандармох. У цьому двобої Гео І мав мало шансів. Таким був шлях короля футуропрерій та короля пройдисвітів – заплутаний, карколомний, швидкий, цікавий, а головне – справді королівський, бо стільки встигнути за 34 роки може далеко не кожен, що і доводить, що його величність Гео І Шкурупій був абсолютно чимось більшим, ніж просто «футурист номер два» після Михайля Семенка.
Тому наша сучасність ще має чого повчитись у того, хто знав, що сьогодні він король, а завтра – пройдисвіт.
