00
Ти ніколи не знаєш, хто направляє твоє життя. Хто керує подіями та підштовхує до тебе людей, влаштовуючи несподівані зустрічі, і обирає слова, які тобі доведеться почути.
Ти можеш вважати, що це справа якоїсь вищої сили, долі чи всемогутнього божества. Можеш вважати, що від тебе у житті не залежить нічого, розкинути руки, відкинутися на спину та пливти за течією туди, куди підштовхує тебе подих доленосного вітру.
Чи навпаки: можна сподіватися, що все ти обираєш сам. Що події відбуваються тому, що це ти зробив свій вибір. Бути гордим одинаком, керувати власним життям залізною рукою, наказувати річці долі, куди їй нести свої води, зводити на ній греблю з кам’яної непорушної сили характеру. Можна відмовляти будь-яким зовнішнім силам, будь-яким божествам не лише у праві втручатися у твоє життя, а й самому праві на існування.
Але насправді обидві точки зору рівнозначні.
Одна не краща за другу.
Покірність не краща за впертість.
Усміхнене прийняття долі не краще за сталеву стіну заперечення.
Приречення – за можливість вибору.
Доля – за невизначеність.
Бог – за людину.
Між ними не існує різниці, тому що встановити, яка з них правдива – неможливо. Скільки б ти не шукав відповіді – істина залишиться недосяжною. Як ляльки, кумедні людинки з паличок, якими розважають натовп вуличні лялькарі, ніколи не побачать ниток, що керують ними. А навіть якщо і побачать – що далі? “...Як тільки обірвуться їх нитки – вони з гуркотом падають у пил...”
І ляльки грають виставу – зустрічаються, розмовляють, б'ються одна з одною; завжди по двоє, бо у лялькаря ж усього дві руки. Потім завіса опускається, декорації змінюються і на сцені з’являються нові персонажі.
Білява покоївка Міра, завжди усміхнена та привітна, говірка і спритна. Вона майже ніколи не ходить – вона бігає, підскакує, а коли немає простору для бігу, починає вертітися на місці. Ця дівчина занадто зайнята веселощами та розвагами, щоб думати про те, хто направляє її долю.
Її протилежність – Ріма. Чорноволоса, мовчазна та спокійна. Вона, навпаки, рухається стримано, ніколи не робить зайвих рухів та інколи завмирає на одному місці, ніби розмірковуючи про щось. Ця дівчина взагалі ніколи ні у що не втручається, залишаючи іншим право робити все на власний розсуд – хіба що інколи, прибирає безлад, який вони по собі залишають.
Серйозний здоров’яга Емест, який встигає і доглядати сад, і куховарити. Роздуми про долю та сенс життя його просто не цікавлять – вистачає питань про те, чи є у нас достатньо припасів на вечерю, чи треба сідати та їхати у село неподалік за свіжими харчами?
І господиня дому – пані Жоржина, яка майже весь свій час ділить між вивченням товстих древніх томів у бібліотеці та домашніми клопотами, інколи виходячи з особняка лиш для того, щоб милуватися квітками жоржин, що ростуть перед ним на клумбах.
Ну і я.
Ми раз по раз зустрічалися, розмовляли на майже випадкові теми і розходилися по своїх кімнатах, ніби в очікуванні: коли знову настане час виходити на сцену.
Все відбувалося так, як відбувалося, і лише тому, що відбувалося.
Випадкові події, розмови та зустрічі сплелися у клубок – і залишається лише вирішувати: були ці випадки щасливими чи нещасними?
Можливо, саме для того, щоб все ж розібратися у цьому, я розповідаю цю історію.
А можливо, я роблю це тому, що у той клубок потім встромили, як голку, ще одну велику випадкову несподіванку – і клубок чомусь від того почав розповзатися нитками на всі боки...
Я не знаю, з чого почати: як завжди трапляється з історіями з життя.
Я не пам’ятаю, з чого ця історія почалась.
І тому я почну її майже з кінця.
Почну з тієї глави, яку пам’ятаю впевнено.
Пропустивши першу.
02
Можливо, це занадто стереотипно, та бібліотека була найбільш затишною кімнатою будинку.
Звісно, що у кімнаті з каміном, мабуть, приємніше було сидіти прохолодними осінніми вечорами чи взимку, вмостившись у кріслі з ногами та вкрившись ковдрою. І так само зрозуміло, що коли у животі грає від голоду цілий оркестр, будь-хто віддасть перевагу їдальні або хоча б кухні, де шмат м’яса або смажиться на вогнищі, або булькає у казанку, перетворюючись на бульйон. А пізньої ночі все ж краще бути у теплому ліжку, хоча б і з тією ж книгою...
Та все ж, за винятком цих доволі особливих обставин заходити у приміщення, заповнене книжками, було найприємніше.
Його площа, поділена на клаптики полицями з сотнями томів різноманітної тематики, та обнесена стінами з таких же полиць, вабила до себе. “Дивись: ось все, про що ти тільки можеш побажати дізнатися в своєму житті! – ніби казала вона. – Прийди, візьми пухкий том у руки, сядь у крісло, розкрий його, читай, гортай сторінки, відкладай книгу і думай про те, що ти тільки-но прочитав...”
Якщо стати посередині, коли на всі боки від тебе лише книги, можна заплющити очі, розвести руки – і уявити, як легко тремтить повітря над обкладинками, як починають шарудіти всередині сторінки, і як вистрибують з-під них маленькі мурашки літер... Як великі допомагають вибратися малим, як у прописної “д” застрягає між сторінками петелька і “а” та “б” кидаються їй на допомогу, як кумедно стукаються одна об одну крапки над літерою “ї”, ніби вушка миші, а “р” перекидає себе, як місток...
З тремтіння у повітрі збираються струмки, якими літери линуть до моїх рук, звиваючись та сплітаючись невимовними словами, які нічого не означають, але тим не менш є виразами чистого знання – вони тягнуться від полиць до пальців, вони чіпляються за них, вони біжать по пальцях, по руках, по плечах, до голови, більш за все бажаючи потрапити всередину, до пам’яті, розчинитися, перестати бути літерами, стати знаннями...
Бо навіщо бути літерою, якщо тебе ніхто не знає?
– Ап... Пчхи!!! – самого чиха було достатньо, аби викинути мене з ніжних рук ілюзії, яку я собі побудував. Але на ньому все не закінчилося – бо той... Тобто, та, що чхнула, якщо вірити моїм вухам, після цього гримнулася на підлогу. Чи повалила чхнувши когось іншого (сумніваюся...), а потім ще й щось дерев’яне на нього скинула.
Стоп.
А якщо не на нього, а на себе?
Я заглянув за полиці, з-за яких донісся звук – і дійсно. Людина там була лише одна – і зараз вона лежала на підлозі, а на ній лежала невеличка драбина.
– Міро! – крикнув я, кидаючись до неї. – Ти ціла?
– Ох, вибачте, пане Гіє... – чого це вона? За що вибачатися? – Ви, мабуть, так поспішали, бо сподівалися, що я впала і від цього спідниця моя задерлася... Хотіли мої тонкі ніжки побачити, а я... Навіть впасти як слід не змогла...
– Та що ти таке кажеш!? – може, головою вдарилася і марить? – Зараз заберу драбину, почекай.
– Чекати? – вона кахикнула, перевернулася на бік та копнула драбину, яка лежала на ній. Та (неочікувано) майже підскочила у повітря, загрожуючи впасти тепер на мене, я рефлекторно виставив руки перед собою і все ж встиг вхопити її.
До речі, тепер я все ж побачив ті самі ніжки. Дійсно, тонкі...
Але милуватися ними у мене часу не було – коли тобі в обличчя летить дерев’яна драбина (будь-яка драбина, якщо відверто) то вже якось не до милування.
– Ах, тепер ви відводите очі, пане Гіє? – несподівано сказав голос Міри прямо мені на вухо. Коли вона тільки встигла.
– Що? Та ні, не відвожу...
– Ох, то ви все ж хотіли повитріщатися на мої ніжки? – тепле часте дихання лоскотало мені вухо. Я не зміг втримати усмішку. – Пане Гій, ви такий...
– Та який, Міро? Я радий, що ти ціла і так весело скачеш, але...
Замість відповіді мене вкусили за вухо.
Гострі-гострі зубки.
Боляче.
Боляче-боляче.
Інстинктивно я схопився за вухо (“бум!” – впала на підлогу драбина) – а коли схаменувся та відпустив його і глянув на руку, пальці були в червоному. Прокусила аж до крові? Нічого собі...
– Міра!!! – я повернувся до неї з криком, а ця мала негідниця лише розтягнула рота в посмішці (маленька червона крапелька під нижньою губою; швидкий рух гостренького язичка і вона зникла) та чемно вклонилася.
– Завжди до ваших послуг, пане.
Господи, та що ж ти за людина...? І чи мені почулося, чи вона і дійсно майже нечутно прошепотіла “смачно...”, облизнувшись?
Напевно почулося.
– Але якщо ви прийшли сюди не заради того, щоб побути зі мною наодинці, – ні! Не для цього! – Тоді навіщо? Невже пан Гій збирався заритися у книжки в такий світлий ясний день як сьогодні, замість прогулянок навколо будинку з пані Жоржиною?
– По-перше, про які прогулянки з Жоржиною іде мова, якщо вона зранку зачинилася у своєму кабінеті...
– Та невже? – Міра картинно відкрила ротик та приклала до нього долоньку. – Так таємничо!
– Міро, я з вами лише кілька днів – а ти, здається, вже кілька років тут працюєш разом із Рімою. То, може, ти б зайшла до пані, перевірила, чи вона не захворіла?
Замість відповіді спритна покоївка перемістилася (я не знаю яким словом ще це можна описати) мені за спину, вперлась у мене обома руками, та, з несподівано великою силою, почала штовхати – повз полиці, потім повз ще одні, потім прямо у крісло...
– Почекайте трохи, я зараз! – вона крутнулася на місці (спідниця злетіла у повітря) та побігла, витягуючи з полиць книжку за книжкою, поки не назбирала маленький стосик, який радісно звалила мені на коліна. – Ось! Все, що вам потрібно знати, пане Гій!
Я взяв першу з них: оксамитова обкладинка, на якій золотом витиснута назва – “Наука задоволення”. Міра дивилася на це настільки невинним поглядом, що я ледь утримався від того, щоб повірити у те, що це випадковість. Натомість, рухаючись дуже-дуже повільно, так, щоб дати точно зрозуміти, що думаю з цього приводу, взяв цю книгу та акуратно, впевнено і цілеспрямовано переклав її у самий низ стосу. Міра відвернулася та ображено зморщила ніс.
Якої б науки не хотіла мене навчити в першу чергу ця дівчина, та другою книгою у мене на колінах виявилася “Історія” за авторством Конна Ірая – і якщо людина ризикнула дати своїй праці таку коротку та конкретну назву, вона була дуже впевнена у собі.
Я відклав більшість книжок на невеличкий стіл поруч із кріслом, а сам розкрив “Історію” на початку...
“Серед вчених немає одностайної згоди про те, як саме наші пращури дісталися острова Інис, і чому саме вони залишили Велику землю. Одною з теорій, послідовники якої хоч і не багаті числом, але набагато гучніші за всіх інших, є думка Тарея Сурського з міста Сур...”
– Тарей Сурський з міста Сур. Дійсно, надважливе уточнення, так, Міро? – не знаю, навіщо я звертаюся до неї з такими питаннями, але якщо вже ставити питання, то до когось, так? А єдина людина навколо – це ця нахаба...
Не дочекавшись відповіді, я підвів очі, щоб побачити, як Міра, піднявши руками поділ, роздивляється свій лівий черевичок. Помітивши погляд у свій бік, вона негайно задрала спідницю ще вище, змусивши мене знову ткнутися очима у книгу.
Що з нею сьогодні?
Не можу сказати, що добре її знаю, – як і будь-кого з мешканців будинку, – але за ті дні, що я тут, таке відбувається вперше...
Всі ці дні вона була привітною, усміхненою, здається, старанною у праці, – принаймні, зазвичай я бачив її тоді, коли вона прибирала або у кімнатах, або в коридорах, – і... І все. Здається, вона допомагала і на кухні, але туди я не заходив – ніколи з мене не було користі у кулінарних справах...
Ніколи?
А я дійсно впевнений, що ніколи?
І чому я у цьому впевнений?
– Пане Гіє, читайте вголос! – несподівано біляве нахабне створіння всілося мені на коліна (ледь встиг забрати з-під неї книжку). – Будь ласка...
– Ну, добре, добре... А ти не можеш хоча б у крісло поруч сісти?
– Ні! Ні! Ні! Воно ж так далеко від вас!
– Добре, добре, тільки не кричи на вухо...
“...Послідовники Тарея Сурського у своїй удаваній мудрості, посилаючись на документи держав Великої землі як на джерела, намагаються довести, що острів Інис – благословенна земля, на якій ми живемо, була населена вигнанцями з Великої землі, людським непотребом, який нібито висилали звідти, як злочинців. Ця теорія не має під собою жодного ґрунту...”
– Окрім документів з Великої землі, мабуть... Де б ця Велика земля не знаходилася, та чим би вона не була.
– Читайте далі, пане Гіє, прошу вас, – вона потерлась об мене вухом. – Не відволікайтеся.
– Спробуй тут не відволіктися...
“...Будь-хто, хто має очі, може побачити, що земля нашого острова надзвичайно родюча, клімат помірний, а надра багаті – запитайте себе, чи може такий рай земний бути місцем вигнання? Чи може життя у ньому вважатися покаранням?
До того ж, якщо припустити, що першими поселенцями нашого рідного острова були вигнанці, злочинці, вбивці та крадії, то звідки тоді пішли шляхетні родини нашої країни? Чи Тарей Сурський та його послідовники ставлять під сумнів родовід королів?...”
– І дійсно, коли таке було, щоб злочинці, вбивці та крадії ставали королями... Бути такого не може! Так, Міро?
– М-мгм, – вона щось нерозбірливо муркнула, ткнувшись у мене носом. – Історія нудна... Почитайте мені краще ось це.
Вона подала книгу, яку я впізнав, лише ковзнувши по ній поглядом – оксамитова обкладинка, золоті літери... Впевнений, що клав її у самий низ, під усі інші. Як тільки вона її висмикнула?
Ні, це я читати не буду, навіть і не проси. Але “Історію” таки відкладу. Що там у нас далі?
Іллін Сокмот, “Вершники короля Туара у війні п’ятсот п’ятдесят п’ятого року. Оповіді свідків, аналіз подій та тактики використання легкої магічної кавалерії під проводом маршала Ойла. Вплив Сяючої зброї на розвиток воєнної науки”.
Міра позіхнула.
– Так, я розумію, що це не та наука, про яку тобі хотілося б почути, але... – я відкрив книгу навмання і завмер, вдивляючись в ілюстрацію.
На майстерному малюнку точилася жорстока битва. Воїни, обладунки яких були зображені настільки детально, що можна було перерахувати кожне кільце кольчуг та побачити кожний завиток золотих орнаментів на лицарських панцирах, билися насмерть, колючи, рубаючи та ріжучи одне одного мечами, пиками та алебардами. Коні топтали піхоту, та, у свою чергу, підрубала їм ноги чи стягувала вершників на землю. З відстані лучники вишукували собі ціль та випускали одна за одною гострі стріли.
І над усім цим хаосом піднімалася вона.
Руда жінка у білому платті. Занадто незахищеному, щоб іти у ньому в бій. Занадто витонченому, щоб бути правдивим. Воно хоча і прикривало все, що має прикривати одяг, та залишало відкритим достатньо, щоб збудити уяву та відібрати бажання ставити питання про те, що вона взагалі тут робить?
Хоча і відповідь на це питання була зрозумілою і простою.
Вона перемагала.
Сяючи.
Це не лише фігура мови: жінка на малюнку тримала в руці довгий спис, – занадто довгий, щоб тримати його в одній руці, але вона робила саме це. Від зброї розходилося сяйво, висвітлююче обличчя бійців, засліплююче лицарів (дехто з них піднімав руку перед забралом шолома, намагаючись вберегти очі), стираюче з малюнка кольори...
Хто це?
Якщо подивитися на її одяг, можна дійти тільки одного висновку: це – фантазія автора. Бо ж яскраво-біле плаття було таким, що до бою у ньому зручно ставати лише на картинах чи картинках. Можливо, ще в оповідях про події настільки старі, що їх ніхто вже не пам’ятає. Людина, яка знає, що його чи її попереду чекає бій, докладе всіх можливих зусиль, щоб захистити себе. Якщо у такої людини є хоч крапля розуму, звісно.
Але жінка з малюнка не виглядала божевільною.
Вона виглядала переможною.
Її сяючий спис якраз пробивав обладунки лицаря на білому коні. На його (лицаря, а не коня, звичайно) шоломі золотом вигравала корона.
Я силоміць перевів очі нижче, туди, де під малюнком було наведено короткий опис.
“Вершниця Діана в останні хвилини битви при Вінн-Бонт вражає Сяючим списом короля Рінна.”
– Пане Гіє, вго-о-олос... – сонно розтягуючи “о” подала голос Міра, яка, поки я не міг відвести погляду від книги у руках, спромоглася залізти на мене з ногами і тепер скрутилася в клубочок у мене на колінах, тримаючись рученятами за комір моєї сорочки.
Ні, з тобою сьогодні щось зовсім не так, білявко...
– Міро, – почав я, намагаючись надати голосу впевненого звучання. У відповідь вона схаменулася, різко випрямилася та встромила в мене погляд своїх карих оченят, поклавши руки на мої плечі. – Скажи, що сталося? Звідки така зацікавленість мною?
– Ви проти, пане Гіє? – мені дуже хотілося б сказати, що ці слова були сказані жартівливо або з усмішкою, або грайливо, або хоча б спокусливо... Але ні: її голос був рівним, серйозним та спокійним.
– Ну... Я навіть не знаю, – я і дійсно не знаю! – Це було дуже... несподівано. Ми не дуже знайомі... всього ж кілька днів пройшло, як я тут опинився.
– А якщо я скажу вам, що це ви не дуже знаєте мене, а я... – вона зробила паузу, ніби намагаючись підібрати правильний вислів. – А я кожен день тільки на вас і дивлюся! З ранку до ночі!
“Бачу твої очі,” – автоматично подумав я, миттєво відчувши себе старим.
– Та який там ви старий, пане Гіє! – відгукнулася Міра. – Зовсім ні! Якраз у розквіті – бери, зривай та їж!
– Не треба з мене нічого зривати! – не менш автоматично я перевірив, чи всі ґудзики сорочки на місці та чи застібнуті вони. – А от щодо “їсти”... Ви з Рімою завжди прислуговуєте нам з пані Жоржиною під час обіду та вечері, – а самі-то годуєтеся добре?
– Аякже! – кивнула вона. – Пані Жоржина про це завжди дбає, щоб не залишити нас ненагодованими. А це ви вже про мене піклуватися почали, так, пане? Дякую! – і вона знову перейшла з пози “сидячи у когось на колінах, пильно дивитися йому в очі” у позу “міцно обійняти та притиснутися вухом”.
– Міро-Міро-Міро! – обійми були несподівано міцними, та ще й вона натисла собою мені на груди, і вдихнути не було сил. Може, не треба було так по-дурному витрачати повітря, викрикуючи її ім’я... Але вона, здається, зрозуміла та трохи відсунулася, даючи мені змогу хоча б дихнути. – Та все ж, повернемось до попереднього питання: навіть якщо ти дійсно весь цей час на мене так дивилася... Ну можна ж було не так агресивно... Вибач, але ти ледь не кинулася на мене сьогодні... До речі, вухо моє все ще болить.
Мені ввижалося, чи при слові “вухо” вона несподівано хижо облизнулася...?
– Пане Гіє! – і знову Міра перервала мою думку, яка і народитися ще не встигла. – Що б ви собі не думали, а я хоч і звичайна покоївка, та читати вмію! І прочитала достатньо, щоб точно знати, як це зазвичай буває. Палаюча від сорому покоївка зізнається своєму героєві у коханні, тремтить, чекаючи на відповідь, готова зробити будь-що, аби тільки почути від нього, що він теж її любить, що хоче бути з нею... А замість цього у відповідь звучить “Я люблю...” Ем-м... Пані Жоржину, наприклад! Або, рятуй лихо, Шену!
– ...Кого!?
– Будь-кого! – зізнаюся, якщо вона зараз заплаче, я прокляну себе, цей день, цю бібліотеку та особливо Конна Ірая з його “Історією”. – Тому зараз або ніколи! Ось що я думаю!
Занадто! Занадто!
Тиск досяг критичних значень!
Я не знав, що їй сказати. Думки в моїй голові коливалися між “ти що, здурів?” та “а чому ні?” Причини та аргументи народжувалися з блискавичною швидкістю та зникали, не встигаючи оформитися у слова, як бульбашки у воді, яка ось-ось закипить...
Я розгублено опустив очі на розкриту книгу, де вершниця Діана вражала Сяючим списом короля, а король вражено помирав – мабуть, зовсім як ось я зараз. Руда зеленоока вершниця... У білому платті... З сяючим списом...
Впевнений, що ті, хто був там поряд із нею бачили її саме такою, як вона зображена – і не важливо, був на ній цей безглуздий (хоча й красивий!) одяг, чи міцна кольчуга, чи ще міцніші лати. Вони бачили не бійця, не одного з них, не рівню собі – вони бачили чарівну жінку, втручання якої обіцяло перемогу і життя для тих, на боці кого вона билася, та поразку і смерть усім ворогам.
Вона була їх спасінням...
Спасінням...
Спасі...
– То ось ви де, пане Гіє! – голос, який втрутився у мої думки належав не Мірі. На щастя. – Міра! Ледащо ти таке, негайно пил змітати з книжок!
– Рі-і-іма... Ну чого ти, ну він же все одно...
– Я кому сказала!? Книжки мають бути у чистоті, – блиск Ріминих окулярів додавав її словам ваги. Принаймні, мені так здавалося. – А ви, пане Гіє, замість того, щоб потурати їй, мали б змусити її працювати.
– Я... Я так і збирався зробити, Рімо...
– Я бачу, що ви збиралися робити, – вона взяла зі столу та тикнула мені прямо в обличчя книгу – оксамитова обкладинка, золоті літери... Я відвів погляд, але наткнувся прямо на радісну посмішку Міри. Ах, щоб тебе!
Взяв за талію та зіштовхнув з колін.
Посмішка з радісної стала незрозуміло-ображеною. Але залишилася посмішкою. Як їй це вдається?
– Добре, пане, я розумію, що це не моя справа, – Ріма вклонилася, побачивши, як сильно засоромився я. – Але книжки та освіта, – у будь-яких науках, – мусять зачекати. Вас просить до себе пані Жоржина. Будь ласка, я вас проведу, – вона вказала рукою на двері.
– Не треба, Рімо, я і сам...
– Будь ласка, пане Гіє, – рука продовжувала вказувати в бік дверей.
Я ще раз кинув оком на картинку в книзі (блиск зелених очей і сяйво списа...), із стуком зачинив її, піднявся, та рушив у тому напрямку, в якому вказувала Ріма.
03
Я йшов за Рімою понуривши голову – ні, насправді, шкодувати про те, що тільки що відбулося, підстав у мене не було. Можна навіть сказати, що мені у цьому випадку була відведена роль постраждалого – чи навіть несправедливо звинувачуваного. Нічого з того, що відбулося, не було з моєї волі!
Але все одно, приємного мало...
– Пане Гіє, чи це не був поганий жарт про зріст Міри? – чекайте, невже я це вголос сказав? – Поганий жарт.
– Ні, Рімо, це був не жарт. Хоча і пов’язаний із Мірою, сперечатися не буду.
– Якщо вам здається, що ви можете робити все, що завгодно, то знаєте...
– Та ну ні ж...!
– Ні ж...? Ніжний? Ви себе ось так відверто втішаєте? Ніжки? То ви зізнаєтеся? – І знову ж, як і трохи раніше, мені б дуже хотілося, щоб вона казала це жартівливо... Чи дражнячись... Чи ще як-небудь, тільки не цим спокійним серйозним тоном, який не залишав сумнівів у її відвертості. Може, це у них з Мірою якась родинна здібність? – Чи, пане Гіє, може ви ніж мали на увазі? Довгий, сталевий, гострий ніж? Що ж ви задумали?
– Задумав... Нічого. Тут не знаєш, що думати взагалі; тут не до задумів... – я зупинився. Ми як раз були посередині довгого коридору, на кінці якого була кімната пані Жоржини. – Рімо...
– Що?
– Скажи, – я дивився крізь вікно на квіти, що росли перед особняком на великих клумбах, на живі огорожі, на зелений лук за ними і на ліс на горизонті. – А що там, далі?
– Де, пане Гіє?
– Он там, за лісом. Він же не безкінечний, так? За ним же щось є?
– Щось... Ох, пане Гіє, – вона посміхнулася, але поспішила прикрити посмішку долонею. – Ви такий... Іноді, ну просто як Міра.
– ...
– Їй теж завжди було цікаво, що там, за лісом. Все ж вона мала ще, та дурна.
– І чого це? Невже тобі самій не буває цікаво?
– Буває. Зараз мені, наприклад, дуже цікаво, що вам скаже пані Жоржина. А от що знаходиться за небокраєм... – Ріма дивилася на мене із співчуттям, як на людину, якій доводиться пояснювати найпростіше. – Якщо вам так цікаво, то замість “Науки насолоди” в бібліотеці краще було взятися за вивчення географії. Запевняю вас, серед наших книг знайдуться і докладні карти, і розповіді вдалих та не дуже дослідників різних земель – у кількості, якої вистачить на декілька вечорів.
– Ну... – не скажу, що мені сподобалося те, як вона приплела до цього “Науку” (а Мірі я цього взагалі не вибачу!), та у дечому вона все ж права. Але... – Ні, Рімо, карти та книжки – це, зрозуміло, чудово, і їх вивчення – чи не найкращий спосіб поверхнево познайомитися із новими землями, та все ж... Оповідь живої людини нічого не замінить. Так само, як ілюстрації, якими б яскравими та правдивими вони не були, ніколи не замінять власного погляду на щось.
– Не скажіть, пане Гіє, – вона підперла підборіддя пальчиком з акуратним рожевим нігтем. – Якщо стосовно ілюстрацій я з вами згодна, то щодо оповідей про подорожі... У порівнянні з балачками за столом або розмовою біля каміну книжки все ж виграють, бо у них інформація більш впорядкована. Книгу ви можете читати так, як вам заманеться – хоч з початку, хоч з середини, і у будь-яку мить зазирнути в кінець, щоб дізнатися, про що там.
– Але і людину я можу розпитати про що захочу. Може, навіть про таке, про що вона сама ні розповідати б не стала, ні у книжці б не написала.
– Можливо. Але чи погодиться вона вам відповісти? А те, що написане – воно завжди у вас під руками, у будь-яку мить ви можете повернутися до вже прочитаного, – і не соромитися, що доводиться перепитувати, якщо щось забудете, – і до того ж... У кожній написаній оповіді завжди розповідається трохи більше, ніж того хотів її автор.
– Так-то воно так, але тоді визнай, що в особистій розмові людина розповідає ще більше того, чого розповідати не хоче! Емоції, переживання, від чого вона була у захваті, що їй не сподобалося, які дороги були там, де вона подорожувала...
– ...Як у неї боліли сідниці після поїздки цими дорогами, як у тій домівці, де вони залишилися на ніч, її кусали клопи – дуже важливі знання. Особливо, якщо ви хотіли всього лише дізнатися “що там за лісом?”
– Ну, є таке... Все одно я думаю, що подивитися власними очима і випробувати дороги власними сідницями було б найкраще. Але від іншої людини теж можна отримати відомості, яких не знайдеш у книзі.
– Якщо про власні очі мова, то тут я вам точно можу сказати: у тому напрямку дивитися нема на що. Це ж північ. На що там дивитися?
– От я і не знаю, тому й запитую... Що там, Рімо?
– Там... Спочатку – ліс, густий та темний, в якому заблукати дуже легко... Краще вже не йти навпростець, а добиратися до Захрестя, а вже звідти дорогою на північ, – на її обличчі застиг вираз “навіщо я йому це розповідаю?” – Коли минете ліс, почнеться Тірґлед... Той же ліс, тільки без дерев...
– Це як?
– Це – тут село, там село і кілька корів між ними. І повний несмаку будинок місцевого “пана лорда”.
– “Пана лорда”? Нічого собі... А це не занадто титулів для однієї людини?
– Типова тірґледська вимова. І, що найгірше, з неї ніколи не можна зрозуміти – дійсно ті люди когось аж так поважають чи просто знущаються.
– Зрозумів... А за цими селами, коровами та панлордами, – чому в останньому слові мені чується латина? Чи це грецька? – Там далі щось є, чи вже тільки море?
– А далі – справжня Північ. Гори, гори, дикуни, дикуни та знову гори. Як я і казала: дивитися там немає на що. І робити там нема чого, якщо, звичайно, ви не захоплюєтесь розведенням корів або ще чимось таким.
Цікаво, якими мали бути люди, щоб Ріма назвала їх “дикунами”? У моїй уяві це слово відкликалося низкою образів, спільного в яких було небагато: різний колір шкіри, різне знаряддя чи зброя в руках, навіть різний спосіб життя. Але чомусь здавалося, що серед усього цього різноманіття є щось спільне. Навіть не “щось”, не щось матеріальне – ідея. Одна і та ж думка, яка супроводжувала кожну з асоціацій...
Воля.
– Ой, пане Гіє, не починайте, – Ріма фиркнула. – Ви ще скажіть, що ви самі не вільна людина! Я повторюю те, що ви мені не дали договорити ще на початку: ви живете тут, і вільні робити все, що побажаєте. Більше того, – вона наблизилася до мене майже впритул, – і з ким побажаєте: і з Мірою, і, рятуй лихо, Шеною...
– Ким-ким?
– Будь-ким! – ну хоч у чомусь ви з Мірою схожі. – Головне: ви можете. Хоча я б не радила робити будь-що зі мною, та як ви наполягатимете...
Я їй не відповів, хоч і треба було, мабуть... Та я не міг відвести очей від лісу на півночі.
Щось є у тому, як розмірено, згуртовано, одночасно рухалися дерева – кожний лист, кожна гілочка сама по собі, але у той же час всі разом. Ніби величезні зелені долоні, які виростали з землі, дерева намагалися впіймати одне одного – та, не зловивши, знову випрямлялися, тільки роздратовано шелестіло листя.
Звісно, я не міг чути їх шелесту – ліс був занадто далеко, його відділяло від мене скло вікна та неабияка відстань, якою бігла до лісу лише вузенька стежка, тоненька, як ниточка, кинута на зелений килим трави. Та я все одно чув цей... шепіт? Чи “шепіт листя” – це вираз, який вже всім набрид? І чи можна вважати це шепотом, коли звук одночасно видають тисячі листочків? Чи може шептати багатотисячний натовп? Як би не намагалися вони робити це тихо, все одно, звуки складаються і примножуються, і своєю силою наповнють того, хто їх чує, неспокоєм та збудженням.
Яскрава зелень трави перед лісом ставала темнішою, змінюючись листям дерев, ставала темно-зеленою у далині, ставала майже чорною ближче до небокраю. Темніше і темніше – чим темніше, тим більшим було її тяжіння; чим темніше – тим більше мені хотілося кинутися до неї, до темно-смарагдової зелені, тим більше хотілося вдивлятися в неї, сподіваючись побачити хоч де-небудь спалах світла, хай навіть це буде лише відблиск сонячного променя в зелених очах...
Над морем зелені було інше – небесне море блакиті, високе і прозоре, в якому у недосяжній для людей вишині висіли хмари. Міра не брехала: день сьогодні видався дійсно ясний та сонячний, тому це були не ватні, пухкі ледачі клубки, і тим більше не важка темна пелена, яка провіщала б дощ. Замість них можна було побачити тонке напівпрозоре мереживо, яке не клубочилося, не перекочувалося і навіть не летіло кудись. Воно існувало саме по собі, десь там, і йому не було діла ні до чого – ні до вітру, ні до людей. Воно нікуди не поспішало і ні на що не звертало уваги. Це осяяне сонцем мереживо було яскраво-білим, майже прозорим, але все одно достатньо помітним, щоб збудити уяву, щоб спробувати відшукати у ньому натяки на знайомі фігури звірів, людей чи навіть летючих кораблів...
І у мереживному кошику хмар застрягло сонце, від якого розходилося світом сяйво – яскраве, променисте, висвітлююче кожну звивинку хмар, кожний лист дерев, кожний спис трави. Сяйво було таким, що дивитися на нього було боляче, що воно почало стирати кольори з картини світу переді мною; і я підняв руку, щоб прикритися, намагаючись вберегти очі...
– Пане Гіє? – Ріма різко вхопила мене за лікоть (тонкі гострі нігтики вп’ялись у шкіру крізь рукав сорочки) та відтягла від вікна. Ох, дівчино, скільки ж разів ти це своє “пане Гіє” повторила?
І за всю розмову, і прямо ось зараз.
Бо, здається, я деякий час простояв біля вікна, прикривши очі рукою та вдивляючись у далечінь пустим поглядом...
– Вибач, Рімо, я щось... замислився.
– Що ж, принаймні це у вас вийшло переконливо – можете вважати, що я повірила.
– Невже я не схожий на людину, що може мислити?
– Схожі, пане Гіє, – посміхнулася вона. – Чесно-чесно. Коли Міри поруч із вами нема.
– ...
– Ну, якщо все гаразд, і ви вже подумали про все, про що збиралися думати... – Ріма відпустила мій лікоть (дякую!). – Тоді треба йти. Пані Жоржина хотіла бачити вас якнайшвидше.
04
– Сідайте, Гіє, поговоримо... – сказала вона, стриманим жестом вказуючи на крісло у стіни.
“Вона” – це пані Жоржина, господарка цього будинку. Кожне її слово, кожний її рух... Ні, навіть коли вона залишалася нерухомою та беззвучною (особливо тоді!), вона справляла враження впевненої зверхності. Ця зверхність походила не з бажання образити і необхідності демонструвати свою перевагу – вона просто була такою.
Довге чорне волосся падало прямими пасмами на біле вбрання, підкреслюючи та обрамляючи білу шкіру обличчя із чарівними червоними вустами і двома темними, як вугілля, очима. Варто було лиш раз зустрітися з ними поглядом, – лише раз зазирнути у їх темряву, – як ця темрява захоплювала, починала манити до себе, не відпускала. Як змія, що гіпнотизує кролика – жертва сама, із власної волі робила крок за кроком уперед, туди, де палали криваво-червоним на білому губи. Такі ніжні, такі солодкі, такі...
...Небезпечні.
Небезпечні?
Чому?
Пані Жоржина приваблива і витончена жінка, я не стану сперечатися з цим, і навіть готовий засвідчити це у суді (хоч і не уявляю, яку справу той суд мав би розглядати...), але чому я зненацька вирішив, що в ній є щось небезпечне? Якщо пригадати, за всі ті кілька днів, які я живу тут, вона не зробила нічого, що могло б залишити у мене таке враження. Майже весь її час проходив у буденних домашніх клопотах, або у вивченні давніх, товстих, вкритих пилом, томів, – так, не надто звичайне для жінки захоплення, але це ж не робить її небезпечною, чи не так?
Хто-небудь із столичних джентльменів цього періоду міг би сказати, що все, що робить жінку розумнішою, у той же час робить її небезпечною, але у мене таких забобонів не було...
Стоп-стоп-стоп.
Зачекайте.
“Столичних джентльменів”?
“Цього періоду”?
Знову якісь дивні думки, які ніби не в моїй голові народжені. Чомусь з тієї миті, як я увійшов до бібліотеки, у мене одна за одною в голові народжуються незрозумілі фантазії і фрази. Слова, яких я ніколи не знав; картини, про які я ніколи не думав... Я раз по раз завмираю на місці, провалюючись у справжню примарну безодню, де крім мене є тільки привиди, народжені моєю уявою...
І руда зеленоока вершниця у білому...
...І кожного разу, тільки я намагаюся підійти ближче до цих примар, придивитися до них, розібратися у тому, що ж вони насправді означають, мене...
– Пане Гіє! – Міра? Звідки ти тут взялася? – З вами все гаразд? Води?
– Н... Ні, не треба, – я зупинив її, піднявши руку.
– Ох, – вона помітила незадоволений погляд господарки та сором’язливо опустила очі. – Вибачте, пані.
Я не одразу помітив, але ця мала нахаба, здається, настільки перелякалася, що навіть кинулася зі свого місця вперед – і тепер була змушена присоромлено відступити до стіни, де стояла поруч із Рімою. Дивно, що вони обидві залишилися (чи, у випадку Міри, зненацька з’явилися) у кімнаті з нами. Невже у них нема більш важливих справ у будинку?
– Гіє, якщо вам щось потрібно, – пані Жоржина не дала мені час роздумувати про дивну поведінку покоївок. – Тільки дайте знати. І вибачте Мірі – я сподіваюся, вона вам не дуже заважає.
– Ні, пані, вона навпаки, чудово порається із своїми обов’язками. Ніяких нарікань стосовно її поведінки у мене нема, – чи мені почулося, чи Ріма після цих слів хіхікнула?
– Ну, добре. Тоді вибачте і мені, що потурбувала вас, – вона ледь помітно схилила голову. – Але сьогодні до нас, нарешті, дійшли новини... Не дуже приємні новини. Новини, які змушують мене хвилюватися.
– Розумієте, Гіє, – продовжила вона після ідеально витриманої паузи. Якраз такої, щоб я встиг зрозуміти всю вагу її слів. – Ми, насправді, живемо не настільки далеко від Півночі, наскільки б мені того хотілося. Тому кожний раз, коли тамтешні... дикуни... починають чергові заворушення... Завжди є небезпека, що вони докотяться аж до нас.
– ...Заворушення?
– Ох, я не знаю, що у них сталося цього разу: чи їх так званий король помер, залишивши занадто багато нащадків, чи навпаки – прийшов до влади хтось занадто дієвий... Кого у здоровому розумі буде цікавити політичне життя цього північного кошмару на наші голови? Головне, що в результаті вони знову стали занадто сміливими і почали не тільки, як зазвичай, зчиняти набіги на межі Тірґледу, а й заходити далі на південь. Настільки далі, що, можливо, вони дійдуть аж до нас.
– ... – хоч я нічого не знав про мешканців Півночі, та вже зі слів “дикуни” та “набіги” ставало зрозумілим, що краще за все з ними не зустрічатися.
– Корона, зрозуміло, відреагувала на це... Навіть відправили майже цілий загін вершників... – вона постукала пальцями із ледь помітними довгими нігтями по столу. – І саме тому я починаю хвилюватися ще більше. Розумієте, вершників не будуть підіймати, якщо загроза не є магічною за своєю природою. І тому я, як годиться господині дому, маю зробити все від мене залежне, щоб захистити цей дім, якщо виникне навіть найменша загроза того, що йому може бути завдано шкоди...
Поки вона говорила, її пальці продовжували вистукувати по дереву стола простенький ритм: один-два-три, один-два-три, один-два...
На вирізьбленій стільниці у невеличкій пузатій вазі стояли квіти.
...Вони нагадували зірки – краї пелюсток згиналися донизу, утворюючи майже трубочки, промені, що розходилися від центру на всі боки. Їх білі пелюстки ставали рожевими посередині і продовжували темніти, поки не перетворювалися на темно-червоні, майже чорні ближче до початку. Це були ті ж квіти, які вкривали клумби перед будинком – я за дні свого життя тут не дуже звертав на них увагу, але тепер мені кинулася в очі схожість їх із господинею дому, хай і тільки у кольорах...
Білий...
Червоний...
Чорний...
Цей білий був зовсім несхожим на біле вбрання вершниці з малюнку в книзі. Той був сяючим. Чистим. Світлим.
Білий колір пані Жоржини натомість... він був усього лише відсутністю кольорів. Пустотою, яку можна було порівняти лише із темрявою її ж очей. Біла безодня та чорна безодня – як не дивно, але вони можуть бути схожими, майже однаковими і однаково незкінченними.
Червоний колір перетворювався на чорний, темнів, збігаючи по трубочках пелюсток до центру; темнів так, що починав нагадувати кров, зібрану застиглу кров.
Знову незрозумілі думки...
Хоча, можливо, цього разу трохи більш зрозумілі. Принаймні, на асоціації з кров’ю мене, напевно, наштовхнув набір знарядь для кровопускання, що лежав у коробці поряд із квітами. Звичайне знаряддя, з тих, які можна побачити у будь-якого цирульника з ліцензією. Нічого особливого чи надзвичайного – лікарі періодично наказують робити кровопускання з метою профілактики виникнення застоїв крові у кінцівках майже всім. Можливо, пані Жоржина і дійсно занедужала, тому і виникла потреба у лікувальних заходах.
Але чи справді я думаю саме так?
Чому як тільки я бачу це цілковито звичайне медичне знаряддя, то одразу ж починаю тремтіти?
Чому мої руки стискає ніби судома, так, що нігті впиваються у долоні?
Чому хтось ніби розтинає шкіру на моїх зап’ястях... Ні, лезо не зупиняється на шкірі – воно ріже глибше, воно шукає місце, де більше крові, де пульсує у такт серцю вена, воно випускає цю теплу рідину, яка є моїм життям, на волю з-під себе. Кров виливається, кров хлюпає, кров радіє волі, збігаючи по руках – я намагаюся зупинити її у долонях, збираючи у жмені, в яких утворюються два маленьких червоно-чорних озерця, але дарма: кров розділяється і замість одного, вже декілька радо дзюрчать між пальцями вниз, на підлогу...
...Ні, під руками на підлозі стоять блюдечка, що збирають у себе мою червону життєдайну вологу.
А з них, впавши на коліна, не переймаючись пристойністю, жадібно хлискають свіжу кров Міра та Ріма. Тільки блискають рожеві язички...
Навіщо?
Міро?
Рімо?
Чому?
Пані Жоржино?
За що?
Що я зробив вам?
Я ж тут лише кілька днів...
...Але на зміну болю у зап’ястях приходить оніміння – та не встигаю я подумати, що нарешті мені вже все одно, як чиїсь гострі зуби вгризаються у моє вухо. І одночасно – довгі тонкі пальчики з гострими нігтями, – пазурами! – починають рахувати мені ребра.
З останніх сил я підводжу очі та обертаюся, знаючи, що побачу позаду лише двох покоївок, та замість них там...
...Вона незрозуміла.
...Я не знаю, як її описати.
...Вона потворна.
...Потвора.
...Її рука відхиляє мені голову, відкриваючи те місце, яке цікавить її найбільше – моє горло. Рот, повний гострих, схожих на голки, зубів, відчиняється, – одночасно посміхаючись, – широко-широко, ще ширше, і коли ці ікла зімкнуться на моїй шиї...
Та все це не стільки “є”, скільки “було”.
І було.
І було ще.
І було ще до того.
Ібу лоще дотого.
Ібуло щедотого.
Ібулощедотого.
Здається, мій переляканий мозок втратив здатність збирати літери у слова, обмежуючись нерозбірливим муканням та одним всепоглинаючим бажанням: відпустіть мене!
Куди завгодно, аби забратися звідси...
Куди завгодно, аби з цього будинку...
Від цього жахіття, від цих незрозумілих думок, від цих людей, від цих квітів, від цієї смерті...
– Міро, води! – пані Жоржина тримала мене у руках, піднімаючи з підлоги, на яку я сповз із крісла. Скоріш за все, втративши свідомість – мій мозок все ще не дуже вправлявся з м’язами, руки-ноги були ніби набитими ватою, голова безвольно хиталася.
Але я все ж знайшов залишки сил для того, щоб прийняти від Міри склянку з водою, – здається, пані Жоржина була готова напоїти мене сама, але я ще не настільки слабкий, щоб не зробити це самому.
Та що ж за біда зі мною?
Напад?
Ніколи нічим таким не хворів...
– Д... Дякую... – я віддав склянку покоївці. Можливо, це дрібниця, та насправді ніхто з них не виглядав переляканими. Але, чесно кажучи, сам я був переляканим настільки, що зовсім не звернув на це уваги. – Пані Жоржино... відпустіть... (Куди завгодно! Аби звідси! Що? Ні...) Я зараз підведуся...
– Щось ви зовсім слабкий, Гіє... – чорні очі господарки дивилися на мене... із співчуттям? – Мабуть, засиділися у нас, – можливо, вам треба більше на свіжому повітрі бувати.
...Подвійне “ах!” з-за спини від покоївок.
– Тому, чому б вам не скласти компанію Еместу, коли він піде по дрова? – продовжила пані Жоржина. – Я б не хотіла його самого відпускати – з цими північними дикунами ніколи не знаєш... А так ви все ж удвох будете, все спокійніше. Заодно і прогулянка вам не завадить, трохи розвієтесь.
– Прогулянка? Не знаю, яка з мене користь буде, якщо на нас і дійсно хтось нападе, – я пошукав у собі хоча б якісь згадки про навички бійця, але не знайшов. – Але з прогулянки дійсно може бути користь.
(Куди завгодно! Аби звідси! Подалі!)
Ні, це знову якісь дивні думки...
...І чому, коли я залишав кімнату, Міра та Ріма дивилися мені услід так розчаровано?
05
– А все ж цікаво, чому це пані Жоржина вирішила вас зі мною відправити... – роздумує вголос Емест, – кремезний вусатий чолов’яга, з яким ми йдемо вузенькою стежкою до лісу. Я, дивлячись на нього, – особливо на величезний тесак, який висить у нього на поясі (розмірами, скоріше, як меч, але рукоятка більше схожа на звичайний кухонний ніж...), – думаю про те ж саме, тільки не насмілююся висловити цього.
– Не знаю, Еместе, – натомість кажу я. – Чесно кажучи, я розумію, що, на випадок небезпеки, користі з мене небагато, – тут він, навіть не намагаючись приховати того, що думає так само, щиро та широко посміхнувся, – але... Якщо вона вже так вирішила, не бачу сенсу з нею сперечатися. Та й все одно, мені хотілося прогулятися. Будемо сподіватися, що нічого такого не станеться.
– Будемо... Може і не станеться, – він байдуже потис плечима. – А те, що ви вибралися з того будинку, – то добре. Людина має хоч іноді виходити з-під даху на волю, знаєте? А ви всі... – Емест кахикнув та озирнувся, ніби хотів перевірити, чи не йде за нами хто. Або впевнитися, що ми достатньо далеко відійшли від особняка.
– А ви всі тільки й робите, що сидите у своїх кімнатах, – продовжив він. – Чи книжки читаєте. Ну, начитаєтеся... Ну, напхаєте літер у голови... Але ж голові ще й тіло потрібне, яке ту голову носитиме. А ви вже зчахнули у тому спертому повітрі. І яка користь з тих знань тоді?
– ...
– Бачу, ви зі мною згодні! – здається, моє невизначене мовчання було розцінене, як згода... – Ох, Гіє, скажу я вам, книжки, малюнки, картини – це все добре... Але на свої очі побачити, своїми руками помацати – це єдина правдива можливість про щось дізнатися.
– ... – а от тепер я дійсно мовчав, тому що погоджувався з ним. Якщо згадати мою нещодавню розмову з Рімою – було б цікаво послухати, що могла б на це сказати вона та чи встояла б перед цим енергійним напором.
– Ха! А знаєте... Знаєте, скільки я бачив добрих бійців, які битися вчилися тільки по книжках? Жодного!
Ох, розмова, здається, почала перетворюватися на книжне кліше... Якщо я нічого не скажу, він почне розповідати про сина якогось шляхтича, який вважався неабияким фехтувальником, але під час першої справжньої дуелі отримав подряпину і на тому ж місці сів та заплакав...
– От знаєте, Гіє, був у Баумбурзі такий собі Фрідріх Плакса... Тобто, спочатку він був Фрідріх Холленцук, але на своїй першій дуелі... – бачиш, Еместе, є все ж деяка користь у книжках. Принаймні, типові побрехеньки вивчити можна. Я терпляче вислуховую його, навіть киваю головою там, де треба, і сміюсь у кінці, коли бідний Фрідріх отримує нове прізвисько.
– До речі, Емест... Баумбург – це ж десь далеко, так?
– Так, далеко. Це на Великій землі, за морем.
– А ти там був?
– Я сам звідти... У вас на острові років зо три всього, – Емест пригладив вуса. – У вас тут спокійніше – це я точно кажу.
– Ну, он ті ж північні...
– Та тьху! – перебив він мене. – Раз на рік набіжать, три корови вкрадуть... Ну, ще свиню може. І одразу – тікати, бо пан лорд місцевий вже військо збирає, а їм битися ж не хочеться, їм три корови та свиня дорожчі. Теж мені, набіг. Що за набіг такий, за трьома коровами?
– І свинею!
– А навіть і свинею! Не розумію я такого. От ми колись над... – він раптово замовк.
– Еместе? – я розумію, що він навряд чи захоче розповідати далі: по обличчю бачу, що вже вирішив, що сказав зайвого. Але, по-перше, мені все ж цікаво, чим він там на Великій землі займався, а по-друге, чому його “ми” були “над”?
– Ну добре... – він опустив очі і деякий час дивився на стежку під ногами. Потім копнув камінець і продовжив: – Не думаю, що буде з того шкода, якщо я вам розповім. Все одно, вашому королівству мене звинуватити немає в чому... Всі мої гріхи за морем лишилися.
– Я на Великій землі ходив з піратами, – що ж, це ідеально пояснювало і його бравий вигляд, і тесак на поясі. Уява радо підкинула картину: Емест, який лівою рукою тримається за канат, готуючись перескочити через борт, а у правій, піднятій над головою, у нього цей самий тесак з широким, дещо вигнутим лезом... Але його подальші слова перекреслили те, що виникло у мене в голові. – Ми з хлопцями все небо над Кантонами лякали. Там ніхто не літав, не заплативши нашому капітанові.
– Н... Небо?
– Гіє... – він подивився на мене здивовано. – Ви ж знаєте, що таке дирижабль? Їх же не вчора винайшли... Може, у вас у тому будинку дійсно повітря погане?
– Знаю... – але чому я не знаю, що на Великій землі їх використання настільки розповсюджене, що їх навіть вигідно грабувати? І як може виглядати таке повітряне піратство? Принаймні, тепер я точно знаю, про що буду думати найближчими днями та що буду шукати у бібліотеці... Чи ні: ось же він, живий свідок, і навіть більше того – безпосередній учасник! Чому б не розпитати його, чи болять сідниці після повітряної подорожі?
– По всякому буває, знаєте... Хоча у небі, це вам не на конях – там не стільки сідниці страждають, скільки їжа погуляти проситься. Але це краще самому спробувати та вирішити, тягне вас вгору чи ні, чи краще землю під ногами не втрачати.
– А якщо про мою колишню справу мова... Краще не треба. Це я вам кажу, – він ткнув собі пальцем у груди, підкреслюючи, що це дійсно каже саме він. – Буває, що можна заробити, але ці гроші – вони такі... Щезають вмить, як і не було їх. А ризик, навпаки, тільки більшає і більшає з кожним виходом у хмари. Воно ж як: якщо минулого разу не впав – упадеш наступного. Якщо впав, але сітка зловила – наступного разу вона під тобою розірветься. Чи вітер зірветься – і вже летить людина мимо сітки, мотиля руками... То поети кажуть, що людина крила має – та все одно, не літає вона. Не літає. Тобто, ні, літає: але тільки раз і тільки вниз... – те, що здоров’яга Емест ще й на віршах знається, мене, треба сказати, неабияк вразило. Я навіть пропустив кілька речень і знову почав уважно його слухати, лише коли почув власне ім’я. – А ви, Гіє, самі звідки? Вибачте, якщо що, але мені здається, що ви теж нетутешній.
– Я...
...Сліпуче світло, як від списа вершниці на малюнку...
...Піднята перед очима, щоб захистити їх, рука не допомагає – у цьому світлі вона ніби стає тоншою, ніби розчиняється, зникає, перетворюється на кумедну фігуру з паличок...
...Чи я і є людинка з паличок?
...Дитяча іграшка?
...Чия іграшка?
...Впавши на коліна, не переймаючись тим, наскільки пристойно виглядять, позабувши будь-який сором, вони лискають червону рідину з мисок, тільки блискають рожеві язички...
І я...
...Звідки я?
– Ні, ну не хочете казати – не треба, Гіє, – у голосі Еместа дійсно не було ні краплі образи. – Я ж, розумієте, розумію – сам понаробив багато чого, ще там, на Великій...
– Емест... Я... – казати чи не казати правду? – Я не пам’ятаю...
Сказав.
Не втримався.
Чомусь здалося, що цьому чоловікові можна таке казати. Будь-кому з жінок у будинку я б не довірився, а цьому здорованю... Можливо, це тому, що і він тільки що чесно виклав своє минуле переді мною – і це було не те минуле, про яке розповідають спокійно за чаркою. Можливо.
– Не пам’ятаєте? – на його обличчі було не стільки здивування, скільки “ох, я так і знав, що у нього з головою не все гаразд”. – Хм. Хм-хм-хм. Головою вдарилися?
– Звідки мені знати, я ж не пам’ятаю...
– Розумію...
– Знаєте, Гіє, – раптом він зупинився і поклав руку мені на плече. – Йшли б ви звідси. Чекайте, чекайте – не звідси звідси, а звідси – з того клятого будинку пані Жоржини. Серйозно, щось із ним...
– ...?
– Як вам пояснити... Неможливо ходити з піратами кілька років і не навчитися... відчувати небезпеку. Це така ж корисна навичка, як вміння зі зброєю вправлятися та по канатах на вишині лазити. Або вчишся, або помираєш – такі справи.
– Яку саме... небезпеку?
– Будь-яку! – Еместе, тільки не кажи, що і ти цього від Міри набрався... – Воно, розумієте, не розбирає, це почуття. Воно ніби у потилицю товче: “тікай, тікай, дураче!” А від чого тікати – не каже. І от я вам кажу: жінки у тому будинку... І сам будинок... Там все просто кричить “біжи звідси!” Ви вже мені повірте.
– Хм, – я спробував згадати власні відчуття, які в мені пробуджували мешканці особняка (всі жарти про Міру – потім), але нічого такого... Можливо, пірат з мене не вийде. Точніше, вийде з мене мертвий пірат... Якось зовсім невесело, та ще й скриню після себе залишити, ром і п’ятнадцять чарок... самі збитки.
– Ну добре, Еместе, припустимо, повіримо передчуттям... Та все одно, чого мені тікати? Я ж можу просто взяти та й піти – все ж, я вільна людина, і робитиму, що захочу, – навіть не задумуючись, я кинув у нього тим же аргументом, що навела мені Ріма.
– Ну так, ви – вільна людина і можете робити, що захочете... Ну, от як худоба, що теж вільна спати, коли хоче, їсти, коли хоче та мукати або мовчати, як захоче. А потім господар із сокирою прийде, – він знову озирнувся у той бік, де стояв особняк пані Жоржини, – і все, скінчилася воля, хочеш-не хочеш...
– Ну, якщо все так, то чому ти сам ще не втік?
– Так я ж із ними не мешкаю під одним дахом. У мене дім в селі – я на воза сів, приїхав-уїхав, мені-то що? Це ви там постійно... Тільки не кажіть, що я помилився і ви зараз же побіжите все Жоржині докладати... – не треба було бути піратом з розвиненим почуттям небезпеки, щоб зрозуміти з того, як він взявся за рукоять свого тесака, що зараз мені краще добре подумати, що відповісти і якими саме словами... Чи зможу я довести, що згоден із ним, що мені зовсім не хочеться бути... іграшкою... людинкою з паличок... у тому будинку? Чи мені дійсно не хочеться...?
...Але Емест дивився не на мене. Поки я переймався власною подальшою долею, він навіть на мене не глянув! Гей, не можна ж спочатку завести людину у глухий кут, змусити обирати слова під страхом смерті, а потім ось так уп’ястися кудись їй за спину!
Що там такого цікавого!?
...Від лісу, до якого ми трохи не дійшли, тримаючись одною рукою за гілля та стовбури дерев, а другу притискаючи до боку (з-під долоні розтікається червона пляма), шкутильгає до нас людина. Жінка у простому сірому одязі, поверх якого накинуто темно-зелений плащ. Її порізане, вкрите темними плямами вбрання, з якого тут і там звисали напіввідірвані клапті, свідчило, що вона або не знімала його кілька років (і у цьому я сумнівався), або тільки нещодавно побувала в бою.
З короткого рудого волосся стирчать палички, листя та травинки – і ще з-під нього, з-під пасм, що падають на її чоло, виривається жорсткий зелений погляд. Тобто, не сам погляд зелений, а очі її зелені – великі, смарагдові та... мертві, беземоційні, застиглі очі.
Очі, в яких можна потонути, які тягнуть до себе...
– Не стій стовпом! Допоможи їй! – гаркнув на мене Емест. Я міг би запитати “чого це ти командуєш?” Я міг би запитати “чого це ти “тикаєш” мені?” Міг би, але одного погляду на нього, – довгий як меч, ніж з широким, трохи викривленим лезом у руці; ноги напівзігнуті, готові в будь-яку мить кинути тіло туди, куди буде треба; погляд зосереджений на лісі, на тому місці, звідки вийшла незнайома жінка, – дійсно, у ролі захисника від нього набагато більше користі. Тому я, не відволікаючись на зайві питання, підбіг до неї, підставив плече, на яке вона радо сперлася.
– Івонна, королівська вершниця, – такими були перші слова, які ми з Еместом від неї почули. – Ім’ям Корони прошу про захист та допомогу.
06
Важко сказати, як нас зустріла пані Жоржина, коли ми з Еместом повернулися до будинку разом із пораненою вершницею. Важко, тому що я не знаю такого слова, яке б могло одночасно виразити розгубленість від розуміння неможливості щось змінити з доданням удаваної байдужості та стриманої завченої гостинності. І все це приправлене глибоко прихованою люттю і невдоволенням.
Та вершниці Івонні вдаваної гостинності зараз вистачило: головне, що її не покинули напризволяще, поклали на ліжко в одній з кімнат для гостей, знайшли більш-менш чисте вбрання та обробили та перебинтували рани. На щастя, нічого важливого не постраждало – порізи кровили, але все ж були не глибокими.
Напруга дала про себе знати у розмові Жоржини з Еместом. Пані говорила тихо, майже пошепки (чи це було вже зміїне шипіння?). Емест відповідав теж приглушено – що було дещо дивно після того, як весело та гучно він говорив зі мною по дорозі.
– Навіщо ти її сюди притягнув, дубино?
– Та ж не кидати її попід лісом...
– Ти ж розумієш, що вершницю, напевно, переслідують... І не думаю, що вони дуже відстали, – якщо згадати те, що пані Жоржина казала мені до того, як відіслати з Еместом до лісу, “вони” – це, мабуть, ті північні дикуни, яких мали втихомирювати вершники. – Де гарантія, що вони не увірвуться сюди? Викинути б її з будинку... Навіщо мені ці проблеми...?
– Але ж вона вершниця. Ми маємо їй допомагати, чим можемо. Чи ти, Жоржино, хочеш проблем із Короною?
– Якби ти її не притягнув сюди... І взагалі, що ти собі дозволяєш, неук континентальний? Це ти мені будеш тикати?
– А зараз не час на дурну ввічливість, – відрізав Емест. – А якщо хтось по неї прийде – я ж його зустріну.
– Та що ж за день сьогодні? – навіть не дивлячись на неї, я знав, що тут пані Жоржина хитнула головою та розвела руками. – Але запам’ятай мої слова, дурний пірате: терпець мій урвався, сьогодні – останній...
Вона не договорила. Галас, що раптом здійнявся навколо будинку і який було чути навіть на другому поверсі, зробив слова зайвими. Я не розумів, хто галасує, і що вони викрикують, та це було дуже емоційно, і емоції були зовсім недобрими – здається, по вершницю все ж прийшли...
Емест явно вирішив так само, тому що зібрався, плюнув, та побіг до головних сходів, які спускалися до вхідних дверей особняка. Ці двері відкривалися у широку залу, яка суміщала у собі обидва поверхи будинку. Другий поверх тиснувся до стін, утворюючи літеру “П”, якщо дивитися згори.
Побачивши, як рушив уперед Емест, за ним ув’язалися і Міра з Рімою – гадки не маю, що ці покоївки збираються робити, якщо почнеться бійка, але якщо вже вони побігли, то і мені залишатися позаду соромно.
...Емест з реготом збігає сходами, витягаючи свій меч-ніж на бігу, і встає внизу, ніби промовляючи “на другий поверх – тільки через мій труп”.
“Ну, то добре,” – ніби відповідають нападники, кидаючись на нього з нерозбірливими криками. Зброя у його руці починає виписувати у повітрі півкола та вісімки, одночасно загрожуючи порізати тих, хто підійде занадто близько, та захищаючи від можливих ударів їх зброї.
Поки я вдивляюсь у це, зачарований блиском клинка, зовсім повз мою увагу проходить те, що Міра з Рімою розбіглися у боки та легко зіскочили з другого поверху вниз, за спини тим, хто атакував Еместа.
Перший з них навіть не помітив, як гострі Мірині зубки впились у його плече. Він повернувся – і це йому вдалося, тому що Міра відпустила плече, відкривши рот... Лише для того, щоб як тільки бандит розвернеться, знову міцно стиснути щелепи – на його горлянці. Її голова різко мотнулася, з-під зубів бризнула кров...
Ріма не зробила чогось настільки ж показного: вона ніби обійняла одного з нападників – міцно, притискаючи до себе, як рідного. Важко було помітити, що при цьому її рука з тонкими прозорими нігтиками увійшла йому під ребра та посунула вперед, до серця.
Емест сміявся не перестаючи. Ось він прийняв удар ворожого меча коротким гачком, що стирчав вправо з рукояті його ножа, відвів його вбік, зробив півкроку вперед та рубанув у відповідь. Нападник з виттям відскочив, тримаючись за лице, на якому розійшлася довга глибока рана.
Емест негайно відступив назад, знову відбиваючи удар за ударом.
Ріма ухилилася від удару та ввігнала руку глибоко в очі супротивника – потекло червоне, закапало з густої бороди... На обличчі покоївки з’явилася стримана, майже непомітна посмішка.
У ту ж мить, прямо у цю посмішку прийшовся удар кулака, який стискав меч. Чи, краще сказати, це був удар кошовидною залізною гардою важкого меча. Ріма відсахнулася, та лезо у руці вже піднімалося вгору, щоб опуститися на її незахищене тіло...
Міра, в очах якої грали та веселилися жорстокі іскри, кинулася на нову жертву, але та виявилася занадто спритною, впіймавши маленьке тіло покоївки, утримуючи її страхітливі зуби на відстані від себе. Жертва виявилася зовсім не жертвою – через мить Міра знову злетіла у повітря, але вже не з власної волі. Політ виявився коротким і закінчився стіною будинку – покоївка вдарилася головою, іскри в очах згасли, вона розгублено сповзла на підлогу, не звертаючи увагу на нависаючого над нею здоровилу з мечем...
Емест, тримаючи ніж у правій руці, взяв його зверху за клинок лівою – та з силою, вклавши в це рух усього тіла, ввігнав вістря у груди супротивника, пробивши товстий шкіряний одяг. Ніж увійшов глибоко, ворог відсахнувся, і Емест був змушений випустити зброю з рук...
За галасом бійки я не почув, як грюкнули двері в глибині другого поверху.
Всю мою увагу поглинало спостереження за тим, що відбувалося внизу, але спалах білого світла я помітив – він був занадто сильним, сліпучим.
На мить перед очима стало темно.
На мить все стихло.
І через мить тишу і темряву відштовхнули, відкинули, відпихнули та залишили за собою сяйво і бойовий клич вершниці.
Те, що вона ще була слабка, те, що вона ледь-ледь піднялася з ліжка, і те, що на ній був то одяг, який нам вдалося знайти (здається, це щось Рімине) – все це не мало жодного значення. Зараз, тут, в її руці був сяючий чисто-білим світлом спис – і для всіх присутніх вона була чарівною жінкою, чиє втручання обіцяло перемогу і життя тим, на боці кого вона билася, та поразку і смерть усім ворогам.
Спис колов без промаху – глибоко входячи у тіла супротивників, не відчуваючи ніякого спротиву. Один, другий, третій – один за одним вони падали – в якийсь момент нападники почали відступати...
Емест, піднявши свій меч (чи все ж ніж?), знову засміявся і почав співати – “за третьою хмарою ти мене шукай, за четвертою – на смерть свою чекай.” І дивлячись на його обличчя і зброю в руці, ніхто б не насмілився сказати, що слова в його пісні якісь дурні...
Міра цілеспрямовано топтала чиюсь голову тонкою ніжкою, піднявши подол, щоб не забризкати його кров’ю, яка розліталася навкруги кожний раз, коли вона опускала ногу...
Ріма поклала ліву руку чоловіку на лоба, правою цапнула за потилицю – і різким її рухом висмикнула з його спини хребет...
І посередині всього цього божевілля метеликом літав спис вершниці.
Здається, ми перемагаємо.
“Якби ми були персонажами якоїсь дурної книжки, зараз, напевно, до особняка вдерлися б нові вороги,” – з’явилася у мене думка, яка у ту ж мить зникла, злякавшись саму себе. Але було пізно – якраз це і відбулось.
Мабуть, так буває й у житті.
Те, що видається остаточною перемогою, може і не бути нею.
Або ми і дійсно лише персона... Ні, дурне. Треба зосередитися, треба щось робити... Що?
Північні бандити лізуть і лізуть – у двері, у вікна, підштовхуючи один одного вперед.
Покоївки та Емест не вправляються, не встигають, нападники кидаються на них по двоє-троє...
Спис у руках вершниці кидається від одного ворога до іншого, залишаючи у кожному акуратні невеличкі наскрізні дірочки... Але їх дійсно забагато.
Спис кидається вперед...
Блимає...
Бандит, який вже встиг попрощатися із цим світом, розгублено дивиться на себе – цілого та неушкодженого.
Вершниця знову запалює спис.
Він знову гасне.
Блимає ще раз.
Супротивники насуваються на неї з усіх боків.
Треба щось робити.
Що...?
Що...!?
Що я можу?
Людинка з паличок, яка не має навіть зброї.
Не має...
Я відводжу руку в бік та стискаю повітря у кулак. Міцно, міцніше, ще міцніше – так, що воно твердне, застигає, стає металевим, утворює рукоять, основу, від якої розлітаються зірками світлі нитки кристалізованого повітря, обплутують кулак, сплітаються в нерозривну металеву поверхню різьбленої сталевої рукавиці... з якої вперед виривається довге пряме лезо. Моє Сяюче лезо.
Ніколи не думав, що моя горлянка здатна видавати такий звук. Низький розкотистий рев, що народжується десь глибоко у грудях і висипається з рота лавиною каменю, від якого перелякано дрижить повітря, відсахуючись від мене, даючи мені дорогу, дозволяючи стрибнути вперед із швидкістю, неможливою для людини.
Вперед, туди, де над головою вершниці занесено меч.
Вперед, туди, де є пожива для мого Сяючого леза.
Дурний ворог намагається захиститися, парирувати, але магічний клинок не помічає меча, точніше, не розбирає, що на його шляху – залізо, тканина, людська плоть чи кістки. Він ріже все. Навпіл. На шматки. Іще, іще.
Не знаю, скільки часу продовжувалося моє буйство. Не знаю, що про мене подумали Міра з Рімою, Емест та Івонна. Але, здається, цього вистачило для того, щоб повернути перевагу на наш бік і почати тіснити ворога.
Потрохи.
Іще трохи.
Аж поки...
– Достатньо! – різкий оклик звідкись згори повертає мене до реальності. Втім, не зовсім. Голова гуде, м’язи то тремтять від напруження, то розкисають безвільною кашею, все, що я бачу, чомусь не тримається форми: люди і речі то роздвоюються, то знову збираються докупи...
Міра скидає з ноги закривавлений черевичок, піднімає, з посмішкою злизує з нього темно-червону суміш, та починає кривитися і плюватися, ніби щось гірке потрапило їй до рота.
Ріма акуратно і методично витирає руки рушником (звідки й узявся?), ретельно вибираючи з-під нігтів клаптики шкіри, м’яса та уламки кісток.
Емест теж витирає – тільки свій тесак, що сьогодні на славу попрацював.
Івонна стомлено прихилилася до стіни, рана на її боці знову почала кровоточити.
І посеред цього всього стою я, із все ще палаючим магічним лезом на правій руці і важко дихаю, майже не розуміючи, що відбувається – не розуміючи, що все закінчилося.
– Гій, так? – озивається до мене вершниця. – Погасіть лезо. Негайно.
– А... як? – я розумію, що заслуговую на ошелешений погляд у відповідь, але це і справді важливе питання.
– Для початку зрозумійте, що воно вже не потрібне. Потім – відкрийте кулак, – я роблю як вона каже, і сяюче сталеве мереживо розчиняється, знову перетворюючись на те, чим воно і було: повітря. – Хм. Ніколи таких мечів не бачила...
– Я теж! – ну, якщо і Емест такого не бачив... Мабуть я щось зовсім дивне вигадав. – Але ж як ми їх, пане Гіє! И-іх, вж-ж-жух, і все!
Але радість його недовга.
До нас вже спускається сходами втілення холодної злості.
Пані дому.
Пані Жоржина.
– Ви... Ви всі... Ти, Емест! Звільнено! Щоб я тебе більше навіть навколо будинку не бачила! – здоров’яга розгублено потискає плечима та киває. – Пані вершниця. Будь ласка. Залиште наш дім. Я дуже вас прошу.
– Але ж... – починаю я, збираючись сказати, що вона стомлена, вона поранена, їй треба відпочити... Та вершниця, зібравшись із силами, зупиняє мене жестом:
– Я розумію. Добре. Думаю, пан Емест підвезе мене до села, а там щось придумаємо. Але є одна умова, – вона дивиться на мене своїми холодними, беземоційними зеленими очима, ніби оцінюючи. – Цей чоловік піде зі мною.
– І ні, це не обговорюється, – одною фразою вона заткнула рота і Мірі, і мені. – Він самостійно утворив Сяючу зброю. І, здається, нормальної магічної освіти у нього нема, а тому, за королівським законом від п’ятсот шістдесятого року, забрати його до столиці – це мій обов’язок. Або вбити на місці. Обирайте, що краще.
На жаль, я дивився на вершницю і тому не міг бачити, якими благальними були очі покоївок у цю мить. Але пані Жоржина була все ж у першу чергу господинею дому. Неприємності з Короною не входили у її плани.
– Добре. А тепер – забирайтеся геть. Міра, Ріма – хвилинку перепочинете та хутко приберіть тут усе.
07
Еместів віз скрипів та хитався – і ми скрипіли зубами, хитаючись разом із ним. Шлях до села обіцяв бути не дуже довгим: кілька хвилин, і ми вже там. А там вже Емест обіцяв знайти місце і для нас... Тобто, місце для мене – і окреме ліжко пані вершниці, а ми з вами, Гіє, десь у кутку до ранку перетерпимо.
Я, насправді, не проти.
Та яким би коротким не був шлях, його вистачило, щоб я почав думати про все, що відбулося сьогодні – розмови і події, в яких, здається, був якийсь сенс, але... Але я ніяк не міг зрозуміти, який саме. Чи я недостатньо розумний, чи не помічаю чогось?
– Все можливо, Гіє, – обізвалася вершниця. – Та, принаймні, день закінчився і, здається, я дотягну до ранку.
– “Я” дотягну? А ми що?
– А це вже ви самі вирішуйте – я за вас не відповідаю. Я все ж вершниця, а не квочка, – Емест, почувши це, чи то кахикнув, чи то засміявся. – Тільки не думайте, що я вам не вдячна, пане Еместе.
Той лише щось нерозбірливо-ствердне буркнув у відповідь.
– І все одно... – віз потрапив колесом у ямку, я цокнув зубами, відкусивши половину речення. Івонна стисла щелепи, тримаючись за бік. – Все одно: якось воно все... безглуздо. І у той же час – ніби одне за друге тримається. Розмова за розмову, слово до слова, зустріч на зустріч.
– А чи не так воно завжди, Гіє? Слова складаються у розмови, люди ідуть від одної зустрічі до іншої, стикаючись і перетинаючи шляхи одне з одним... Хтозна чому? Хтозна, що було б, якби ви сьогодні сказали хоч слово інакше? Подумали щось інакше?
– Мірі б приємне щось зро... – і Емест, не закінчивши фрази, замовк. – Я нічого, Гіє, нічого, я мовчу, кіньми керую.
– Знаєте... – продовжила вершниця. – Мені гидко це говорити, але якщо процитувати одну королівську чарівницю... “Ти ніколи не знаєш, що буде в наступній главі твого життя. На все воля автора”.
– Кого-кого?
– Якби ж я знала... От до Столиці доберемось – ще буде нагода у неї самої запитати.
– Але то таке... Головне, – Івонна, стогнучи, потягнула спину. – Головне, що ніхто і справді цього не знає. От зараз, закладаюся, ви думаєте “ой, як добре, що все закінчилося!” – я засмучено кивнув у відповідь. – А насправді... Насправді – все лиш тільки починається...
Я чекав, що вона якось продовжить цю думку, але ні – замовкла. Деякий час було чути тільки скрипіння коліс, пихтіння Еместа та тупіт коня.
А потім Івонна запитала:
– Слухайте, а що за квіти перед тим будинком на клумбах? Як вони називаються?
– Жоржини, – відповів я, навіть не задумуючись. – Їх звуть так само, як і господиню.
– Дивно... – Івонна глянула мені прямо в очі, ніби намагаючись зрозуміти, чи я не брешу. – Ніколи про такі не чула...
