00
Першою в тім сні до мене прийшла Міра.
Незвично сумна, під очима в неї набрякло від сліз, а сама вона ніби осунулась, опустивши плечі. Руки її безперервно шарпали білий фартух, майже роздираючи його. Вона почала говорити, не підводячи обличчя:
– Мабуть, добре вам, пане Гіє... Захотіли собі та й пішли, так? – пауза, швидкий виблиск очима з-під лоба в мене і знову голос: – А ми... Ми мусили залишитися. Знову їсти, що пані Жоржина... що вона принесе...
– Ви... Ви-ви... – раптом вона впала на коліна, сівши аж на землю, та все одно не випускаючи з рук бідолашного фартуха. – Ви вибачте, що я... Я кров вашу пила, пане Гіє. Вибачте мені! Розумієте... Розумієте, це ж краще, ніж те їстівне, що вона приносить.
– Та ні... Не розумієте... Ви не розумієте, не розумієте зовсім... – не знаю, як вона ще не почала плакати. Втім, хто-хто, а Міра завжди вміла балансувати на межі плачу. Мабуть, тому, що знала, як це на мене діє. – Ви не хвилюйтесь, я не плакатиму, не плакатиму зараз, зараз я вже наплакалася, наплакалася досхочу, не хочу більше... І всього того їсти більше не хочу. Не хочу того, і все!
– А знаєте, пане Гіє, – і знову зміна настрою: тепер вона ніби посміхалася крізь сльози. Тільки сліз не було, як і посмішки. Та все одно було зрозуміло, що вона крізь них посміхається. Відсутність посмішки крізь відсутність сліз... – У вашому світі їжа все ж чудова. Чудові тістечка ось... Ах, як же я любила ті ніжні тістечка...! А морозиво... Морозиво із смаками, про які я ніколи не чула, не чула та й навіть не знала, не знала, що таке буває... Бувало... Було... Було так смачно! Смачно і поживно! Пожили-пожили та й покінчили...
– Аж поки одного разу вона... дістала нам з Рімою... розумієте, пане Гіє, нам із Рімою вона це дістала! – нарешті тканина фартуха не витримала і розірвалася навпіл. Мірині руки в ту ж мить випустили його, вона посунулася вперед, не встаючи з колін, спершись руками на землю. – Вона дістала, а тому ми мали це їсти! Бо як не будемо їсти, то залишимося голодні, а як будемо голодні, то помремо! Тому це мало померти. Мало... Мале... Мале кошеня вона нам дістала, пане Гіє! “Як я його дістала, то воно їстівне! – сказала. – Жеріть, потвори!” Потвора... Ми для неї – потвора. Повторила потім ще раз... Це був перший раз. Перший раз, коли я не змогла. Я не стала їсти, розумієте, пане Гіє? Мале сіре кошеня їсти не стала, пане Гіє. Я не стала, а Ріма розірвала його навпіл... Тими своїми тонкими гострими пальчиками – навпіл!
– ...Ріма його розірвала та й з’їла. З’їла і мені не лишила. А я стояла осторонь і плакала. Ох, як я плакала, пане Гіє... Як я тоді плакала... плакала і ковтала сльози... Але сльозами не можна насититися. Сльози пусті, в них поживи нема, сльози – не кров. Яка я тоді була зголодніла... І як же я від того голоду плакала, ви не повірите, пане Гіє.
– І коли наступного разу вона принесла нам собаченя... Я, пане Гіє, відкусила йому голову. Голову відкусила, аби не бути голодною. Голодною тоді залишилася Ріма. Ріма залишилася тоді без їжі. Але Ріма не плакала... Ріма так любила собак... Любила більш ніж я. Мені вони не подобалися... не сподобалися... не до смаку вони мені... Мені ви смачніший... Ви, ваша кров, ваші пальці, ваші руки, ваші вуха, ваші очі, ваші вуста...
– Смачні, такі смачні! Я! Я люблю їх, пане Гіє! Я люблю вас! Тільки я люблю вас, пане Гіє! І я... Я... – її кулаки зжималися, шкрябаючи землю, на якій вона сиділа, шкрябаючи те, на чому вона сиділа... – Я вб’ю всіх, хто не любить вас! Я вб’ю всіх! Навіть вас!
– Я вб’ю вас, пане Гіє!
...З кута її рота потекла густа темно-червона крапля. Ковзнула вниз до підборіддя, затрималася, напухла і впала.
Її очі закрились.
Вона не плакала.
...Очікувано, наступною, хто завітав до мене тої ночі, була Ріма.
Вона мовчки стояла біля стіни, склавши руки на грудях, і дивилася на мене крізь скло окулярів. Вуста її кривилися від напруги, з якою вона стискала зуби. Пальці складених рук невпинно рухалися, ніби перебираючи у повітрі струни, нитки, яких я не бачив.
Ріма нахилила голову вперед і вбік, ніби дослухаючись до чогось.
Скло окулярів упіймало вогник свічки, якої у кімнаті насправді не було; впіймало та привласнило, змусивши танцювати на своїй площині, обмеживши оправою, не відпускаючи назовні, утримуючи всередині. Вогник кидався ліворуч та праворуч, вигинався та підскакував... але все, що йому вдалося – розділитися на два, тобто подвоїтися, перестрибнути зі скла на правому оці у скло на лівому.
Ріма мовчала.
Пара вогників тремтіла.
– Пане Гіє, – порушила нарешті тишу чорнява покоївка. – Маю сказати: я розчарована.
Від цього голосу навіть вогники в окулярах витягнулися струнко і завмерли. Тепер окуляри були схожі на очі величезної кицьки з вогняними зіницями.
– У нас ви мали все. Все, що тільки могли побажати, – два вогненних ока завмерли на крижаному обличчі. – Все і всіх. Ми всі були вашими. Ви отримували від нас будь-що, що вам було потрібно, і тоді, коли ви цього хотіли. За це від вас нам треба було так небагато...
Один з вогників в окулярах затремтів. Спочатку ледь помітно, але з кожним словом швидше й швидше.
– І ось, вам забажалося покинути нас самих. Ну що ж, як на те ваша воля, най так і буде, пане Гіє.
Вогник у правому склі вже не тремтів – він кидався, бився в оправу, розгойдував скло.
Вогник у лівому – продовжував нагадувати котячу зіницю.
– Але скажіть мені, пане Гіє... – вона поправила окуляри, які сповзли на бік. Це був перший її рух за весь час розмови. – Скажіть мені, будь ласка, пане... Навіщо вам забажалося повернутися!?
Її рука ще тримала окуляри, коли метушливий вогник із правого ока злився з нерухомим вогником із лівого. Колись вони були одним цілим, і тепер знову ним стали. Окуляри перетворилися на озера розпеченого полум’я, яке вже не тремтіло, не кидалося з боку в бік, не застигало від холодних слів...
Її пальці ніби зловили ті струни, яких шукали, і завмерли.
Полум’я стало ще спекотнішим.
Зігнулися, стягуючи незримі нитки до себе.
Полум’я спалахнуло...
...І вибухнуло в мене, розсипаючи по кімнаті краплі талого, як лід, скла окулярів...
– Дарма ви повернулися, пане Гіє, – було останнім, що я почув.
Її голос був крижаним.
Третя цієї ночі не прийшла до мене.
До третьої у цьому сні прийшов я.
...Пані Жоржина сиділа у своєму улюбленому кріслі поруч зі столом, на якому зазвичай стояла пузата ваза з квітами. Зазвичай, але не зараз. Тепер на столі була лише коробка із знаряддям, яким мені мали пустити кров. Вона була відчинена, і на оксамитовому сукні, яке вкривало її зсередини, виблискували леза та голки.
Пальці відбивали простий ритм: один-два-три, один-два-три...
Пані Жоржина мовчала, обпалюючи мене темрявою своїх вугільно-чорних очей. Вони ніби вчепилися в мене, чи то я попав у їх фокус – і відвести їх мені було несила.
Чому я маю відводити її очі?
Шкіра її була такою ж чистою та білою, як я і пам’ятав, обличчя, майже сяюче в обрамленні довгих прямих пасм темного волосся, що падало на білу сукню. Довгі прямі чорні пасма, що падали вниз – не “падали хвилями”, не “вільно падали”, вони просто падали...
...Як впала її голова.
Її голова впала на груди.
Її голова впала їй на коліна.
Її голова впала на землю.
Не відводячи від мене погляду, обпалюючи чорним, давно згаслим вугіллям очей.
З обрубку шиї, відріз якого був рівним, майже хірургічним, текла чорна ріка густої крові.
Один-два-три, один-два-три – простий ритм не припинявся, мертві пальці вистукували його безпомилково, набагато краще за живі, і мертві очі бачать краще за живі, мертві очі не відводять погляду від того, від чого живі можуть повилазити...
Чому я маю відводити її очі?
Чим я маю відводити її очі?
Я простягнув руку та провів нею по обличчю мертвої голови.
Її очі закрилися.
Пальці зупинили ритм.
01
Село, в якому ми колись гостювали після того, як Івонна забрала мене з особняка пані Жоржини, зустріло нас зеленню рослин. Я навмисно кажу “рослин”, а не “дерев” чи там “квітів”, тому що тут, здається, буяло все, що тільки росло з землі, включно з похилившимися старими парканами навколо хат. Принаймні, паркани виглядали зеленими, бо по кожному з них піднімалися від землі повзучі рослинки.
Ми сиділи за столом у хаті, де мешкав мій давній знайомець Емест. Здоровань помітно зрадів, побачивши нас, та негайно запросив до себе: “перепочинете, панове вершники, з’їсте чогось, та й поміркуєте собі спокійно... я ж бачу, що ви не просто так сюди приїхали, а у справах... я такі речі добре відчуваю, розумієте?”
Хата, в якій ми з Івонною вже одного разу ночували, була чисто прибрана, доглянута та затишна. Що не кажи, а Емест, хоч і старий пірат, а за порядком дивився. Чи, може, саме тому він це і робив, що звик до розпорядку на кораблі... тобто, дирижаблі?
Невеличке вікно було відчинене, щоб пропускати всередину якомога більше світла а за ним відкривалося ціле зелене море, в якому зовсім розчинялися будь-які сліди людської діяльності.
– Хм, – хмикнув я. – Цікаво як... Ми ж тут не так давно були, а я такої зелені щось не пам’ятаю.
– Так, цікаво, – погодилася Івонна. – Але... Це можна пояснити присутністю того, що існує в особняку неподалік. Будь-що незвичне, що відбувається зараз у цьому селі, можна пояснити присутністю того особняка. Ця присутність пояснює все, тож насправді – нічого не пояснює.
– Якось плутано ви говорите, панно вершнице, – Емест схилив голову. – То пояснює, то не пояснює... Все, що я знаю: як ви тоді поїхали, кілька днів минуло – і всяка рослина неначе показилася: що могло рости – потягнулося вгору. Місцеві задоволені... Воно начебто безпечне, неотруйне... А чого воно – то хто його зна.
– Так, Еместе, – я сперся ліктями на стіл, обхопив себе обома руками за потилицю та вигнув спину, потягуючись. – Приблизно це Івонна і мала на увазі.
– Але, крім несподіваного росту рослин, тут нічого більше ненормального не відбувається?
– Та ні, здається, нічого такого... – Емест опустив очі. – Нічого ненормального, як на звичайних селян.
– А що каже незвичайний селянин, Еместе? Колишній пірат щось відчуває?
– От треба було вам це згадати... – він замовк на деякий час, потім заговорив знову. – Знаєте... до того... до того будинку ж з місцевих ніхто не ходить. Не наважуються. Лячно їм.
– А тобі?
– А я ж там працював, мені-то що... Звісно, пані Жоржина заборонила мені з’являтися їй на очі, та я не дуже і рвався. Мені, чесно кажучи, тут, у селі, роботи вистачає. Завжди комусь зайві руки знадобляться, тим більше, що на силу я свою не жаліюся, на витривалість теж, та й працювати не боюся. Особливо із ковалем... Мабуть, вже і сам не проти б навчитися цього – тут знаєте який коваль? Дядько таке робить із заліза, що я і не бачив такого. Що там цвяхи, що там підкови... Від сільського ж коваля нічого більшого ніхто не чекає: коня підкувати, чи там плуга з бороною полагодити, ось і все. А цей – і на зброї знається, й усілякі завитки кує... просто, для душі. Ніколи таких не бачив, навіть на Великій землі...
– Еместе, не відволікайтеся, будь ласка.
– Вибачте, вибачте... Я про дім, де пані Жоржина... Так от, коли якийсь час минув, неспокійно мені стало. Мабуть, я таки звик до них, до тих... Міри з Рімою. І вирішив я проїхатися, подивитися, що там та як там.
– Ну от дістався я туди, – продовжував він. – До будинку підійшов, а він... Як би це вам сказати... Двері зачинені, навколо ні сліду, що хтось щось на квітниках робив, а головне... Вікна темні. Непроглядні навіть. Дивишся в нього, а що за ним – не бачиш. Чи буває так, панно вершнице?
Івонна у відповідь розгублено кивнула.
– Ну от і все, – підвів підсумок своєї розповіді Емест. – Походив я навколо того будинку та й поїхав додому. Тільки, Гіє, скажу я вам – такого відчуття у мене ще ніколи не було. Навіть коли ми зловили повний гарматний залп у кулю та падати почали, такої небезпеки я не відчував...
– Зрозуміло... – Івонна весь час розповіді виглядала дещо відсторонено, ніби все це її і не цікавило. – І дуже цікаво... То ви кажете, пане Еместе, що хотіли б на коваля навчатися?
– Знаєте що, – сказала вона, не чекаючи на відповідь, – а як щодо того, що я вас у Столиці познайомлю з одним ковалем, якому якраз потрібен учень? У вас же не буде проблем, якщо ви в Столиці з’явитеся, так, пане Еместе?
– Та які у мене проблеми? Хіба що галасу там багато... Але насправді, я був би вам дуже вдячний, якби ви так зробили, панно.
– От і домовилися. Звісно, це все лише після того, як ми повернемось. – Івонна примружила очі, дивлячись на Еместа. – До речі, коні наші стомилися...
– Івонно, може не треба... – спробував було влізти у розмову я, але колишній пірат лише махнув на мене рукою.
– Розумію, панно вершнице. Якщо моїм візком не знехтуєте, я вас, куди скажете, довезу і, якщо треба, почекаю, поки ви все, що треба, не зробите...
– Як треба! – випалив я. Івонна та Емест здивовано подивилися на мене. – Вибачте... не втримався...
...Невдовзі нас уже трусило по дорозі в Еместовому візку. Івонна беземоційно роздивлялася навкруги, а я намагався поміж вибоїнами пригадати все, що королівська чарівниця Тора Хафкор розповідала нам про особняк, до якого ми їхали, про його мешканців і те, що нам треба буде зробити, коли ми до нього дістанемося...
02
– А зараз тітонька Тора розповість одній вершниці та одному вродливому недовершнику казочку, – маленька чарівниця вмостилася у крісло, схилила голову і подивилися на нас з-під брів. – Сідайте зручніше, слухайте уважно і все таке інше.
Я прослідив за тим, як Івонна сіла у інше (останнє) крісло у кімнаті, потиснув плечима та опустився на підлогу, спершись спиною на стіну.
– Казочка буде не дуже довгою і не дуже цікавою, але що поробиш, – продовжувала Тора. – Не я її придумала, не мені її змінювати...
– Не тягни, – перебила її вершниця. Чарівниця у відповідь цокнула язиком та чомусь підморгнула мені. Чи то здалося?
– Не здалося, слухай уважно. Тим більше, що й ти у тій казці теж будеш, тільки не головним героєм. Так, Deus Ex Machina… Ну чи, скоріше, таке щось – щось екс-звідкись.
– Все-все-все, не треба прикидувати довжину Сяючого списа, вершнице! – Тора підняла руки долонями до Івонни. – До речі, все одно не дістане. І це не провокація, це інформація.
– А тепер казочка:
Були собі колись дівчата. Точніше – дві дівчини. Жили в одному будинку майже на межі Тірґледу, якось між собою мирилися... От не знаю як, бо у мене старшої сестри ніколи не було...
Так, зовсім забула сказати, що вони сестрами були. Це все Гій на мене дивиться якось дивно і відволікає. А тепер, вершнице, це вже ви на мене дивитеся якось дивно...
Старша та молодша сестра. Одна мала стати спадкоємицею будинку та землі, прилеглої до нього, інша – ні. І ось із цього, на мою думку, і починається те, що закінчувати доведеться вам із Гієм.
Я не можу сказати нічого напевно. Все, що я знаю про події тих часів – не більш ніж чутки, чи навіть менше: частки чуток і чутки про інші чутки. Не дуже надійні джерела, та й автор щось мовчить, нічого докладного про те не пише...
Так чи інакше, жили вони собі і жили. Тільки у молодшої, здається, під час дорослішання, виявилися здібності до магії. Соромно про це говорити, бо це ж нібито моя царина, і на теорії магії ми з Гієм ще неодмінно побачимося, – Тора знову мені підморгнула, – та я не можу стверджувати напевно, що таке можливо. Щоб ніхто-ніхто не помічав, що в дитини є здібності, чи щоб вони не проявляли себе до якогось віку... Зазвичай, чарівники помітні змалечку – так вже магія влаштована, що дітям нею найлегше користуватись. Але я непевна, що це неможливо взагалі – так вже магія влаштована. Про це ще потім буде у розмові.
Через дванадцять абзаців.
А поки що нас цікавить те, що у молодшої з сестер несподівано проявились здібності до чарування. Чи займався хтось із нею, чи вона сама нишпорила по бібліотеці, – а якщо вірити Гію, бібліотека там чимала, – та їй вдалося не тільки досягти непоганих результатів у розвитку, а й, що найдивовижніше, не вбитися, розвиваючись. Чесно кажучи, я вражена. Серйозно, і не треба кривити губи, панно вершнице, саме тому ви на диких магів полюєте, бо вони небезпечні для оточення, оточуючих і самих себе. А ця дівчина... Як ви, мабуть, вже здогадалися, її звали Жоржина – їй вдалося.
Ще через якийсь час батьки дівчат померли. З того, що мені вдалося знайти в архівах, з’ясувалося, що причини їх смерті були цілковито нормальними – звісно, як на причини чиєїсь смерті. Батько пішов на полювання, але сам став здобиччю. Мати взимку захворіла – і не дожила до осені. Нічого для нашого острова незвичного.
Зрозуміло, що після цього, старша з сестер мала отримати спадок.
Молодшій теж щось перепадало за заповітом, але, мабуть, небагато. Принаймні, недостатньо.
Тому що інакше вона б не зробила того, що зробила.
Чому вона вчинила саме це – гадки не маю. Як чарівниця, вона могла скористатися безліччю чудових способів позбавитися перешкоди... Пане Гіє, не дивись на мене, ніби питаючи: “І чого ти так кровожерливо при цьому посміхаєшся?” Я зовсім не кровожерлива. Івонна не дасть збрехати.
Але повернімось до сестер. Замість того, щоб знищити старшу сестру в якийсь чистий, легкий та невимушений спосіб, молодша, мабуть, розізлилася, і... – Тора звела очі до даху та замислилася, приклавши вказівний пальчик до рота. – Найкращим словом, мабуть, буде “психанула”. Так, саме так. Психанула молодша.
Може, навіть кинула старшій щось зле: “Щоб тебе розірвало!” Чи щось схоже. “Щоб тебе стало дві!” Чи, може, “щоб з тебе покоївки вийшли, та одна з них у привабливого вершника закохалася!” Ні, Гіє, я і сама не вірю, що вона сказала саме це, але саме таким був результат.
Старшу сестру, дійсно, розділило навпіл. Ти ці половинки знаєш як Міру та Ріму.
Колись її звали Міріам.
Одне “а” десь взялося зайве, але то вже деталі.
Біда лише у тому, що Жоржина-чарівниця була недосвідчена. Якби її повчити хоч трохи, вона б усе акуратно звела у коло та само на себе... Ні, це я не “знову кровожерна”, це я до того, що закляття було дещо хибним. Воно потребувало постійної підтримки. А інакше Міра та Ріма знову злилися б до купи, стали б тією самою старшою з сестер. І щось мені підказує, що молодша після цього мала б значно більші проблеми...
А тепер – про магію. Вибач, але треба, щоб ти зрозумів. І, вибач ще раз, але я буду дуже коротко, бо хочу побачити тебе у себе на заняттях.
Якщо у двох словах, то магія нашого світу – це “мистецтво неможливого”. Чим неможливішим є щось, тим більша ймовірність, що чарівник зможе це зробити. Звичайно, це все набагато заплутаніше, є якісь правила, виключення та правила, що складаються із самих виключень, але це зараз не важливо. Я хочу лише, щоб ти запам’ятав: “неможливе” дорівнює “магії”.
І ось тому.
Саме тому.
Жоржина, якій треба було підтримувати власне закляття, знайшла ідеальне пальне для цього.
Вона відкрила двері до твого світу і почала тягти звідти речі. Скоріш за все, спочатку безсистемно, поки не зрозуміла, що просто прикладати неможливі речі до покоївок – це недостатньо. Поки не зрозуміла, що для того, щоб стати можливими, неможливі дівчата мають харчуватися неможливим.
Можливо таке? Ні, не відповідайте, я вже достатньо повторила це слово, досить, мабуть, вже.
– Можливо, що й досить... – ні до кого насправді не звертаючись, тихо промовив я, за що отримав незадоволений погляд від маленької чарівниці. Тим не менш, вона продовжила.
– А тепер, милий мій ще-не-вершнику, – хижа яка у неї посмішка... – ми переходимо до найцікавішого. Звідки ти там взявся і що там робив... Що там із тобою робили. І я б залюбки розповіла у деталях, та Івонну знудить, а навіщо мені воно таке щастя?
Простіше кажучи, тебе втягнули у той дім з твого світу, як дійну корову. Як постійне джерело неможливого. Ти не повинен був існувати у нашому світі. Ти не був частиною нашого світу. Але ось ти, сидиш на підлозі, ґав ловиш, як справжній студент.
Поки ти намагаєшся знайти, яку б шпильку мені пустити у відповідь, хочу сказати головне: пощастило тобі неабияк. Пані Жоржина виявилася жінкою розумною, – наскільки вживаним це слово є стосовно когось, хто наробив аж стільки неподобств як вона, – та не дала покоївкам тебе з’їсти цілого.
– А може я цілим до рота не ліз! – не втримався я.
– Ти диви, знайшов таки шпильку... – Тора картинно плеснула руками. – Може і не ліз, тільки хтось інший міг би тебе на шматки розібрати, щоб ковтати легше було. Розібрати й на дві купки покласти – окремо Мірі, окремо Рімі. І було б на тому по Гієві, і було б одній вершниці дуже сумно...
Та як я вже почала казати, і, можливо, закінчу, якщо панна вершниця дозволить, Жоржина – розумна жінка. І швиденько второпала, що як джерело їжі тебе можна використати у значно кращий спосіб. Врешті-решт, кров твоє тіло виробляє самостійно, і якщо відбирати її з тебе більш-менш обмежено, життю твоєму це не загрожуватиме – а покоївок одну від одної втримає. Так і повелося, що милі дівчата Міра та Ріма стали пити Гієву кров.
– Вампіри... – розгублено проговорив я. Івонна зацікавлено підняла брову, тому довелося пояснювати. – У моєму світі є легенди про істот, які живляться кров’ю інших... Їх звуть вампірами та приписують їм багато надзвичайних здібностей.
– Ніколи не чула про таких... – вершниця замислилася. – Чи, може, це щось із монстрів Великої землі, я тамтешню монстрологію майже не вивчала.
– Ні, Івонно, – заперечила чарівниця. – Не думай, що ти недовчила чи недочитала підручник. У нашому світі є багато дурні різної, але такого... Не існує. Тобто, не існувало. Тепер ось цілих дві народилося. І добре, що вони не навчилися плодитися, хоча й намагалися це зробити...
Дівчата, не дивіться на мене так: я ж не винен, що хто зна який час був дійною коровою для двох вампірок у чорних платтячках з білими фартушками... І звідки Тора знає про “намагалися”? І чи важливо це зараз, бо як уже не навчилися, то й добре?
– Саме так, Гіє. Не навчилися – і добре. І ваше з Івонною завдання – зробити так, щоб ніколи і не змогли навчитися. Святий обов’язок вершників: “чарівниці не зоставиш при житті”, оце ось усе. І щоб мені ніяких сумнівів, бо це не той випадок.
Івонна лише кивнула. Я дивився на них обох не дуже розуміючим поглядом.
– Справа в тому, що крім того, що через вчинки Жоржини у нашому світі народилися істоти, які йому не належать, те, що вона постійно підтримувала, підгодовувала, підживляла своє закляття неможливими речами, воно... Воно робило те, що робить будь-хто, якщо його постійно рясно годувати – розпухало. Надувалося. Жиріло. І розпухло, надулося та розжиріло поки що до розмірів усього будинку й квітників навколо нього. Тепер, якщо залишити його як є, воно буде пухнути й далі. І хто зна, що з нього буде? Це ж пузир, у якому працюють невідомі закони і відбувається невідомо що. Пузир неможливого...
До речі, квітник. Величезна помилка Жоржини. Якщо ти не зрозумів чи не запам’ятав того, що казала тобі Івонна, то я повторю: у нашому світі таких квітів немає. Принаймні, ні у нас на острові, ні на Великій землі. Може, десь, за морями, на інших островах... Хто зна? Точно не я.
– Щось ти, Торо, тільки й повторюєш сьогодні, що не знаєш чогось...
– Я? – чарівниця фиркнула. – Запам’ятай, вершнику: я знаю все. Але не завжди. Прийде час – дізнаєшся і ти.
– Ну добре, добре, – я нічого не зрозумів, але це, мабуть, звичайно у розмовах з магами. – Але навіщо гнати мене туди? Ти ж сама казала, та я й сам розумію, що вершник з мене ще ніякий...
– Розумієш, Гіє... Якщо наша магія є “мистецтвом неможливого”, то ти – це і є саме неможливе. Ти його уособлюєш. Можна навіть сказати, що ти уособлюєш і магію, але мені, як чарівниці, яка цією магією користується, такий вислів не до вподоби.
– І що, виходить я – теж чарівник?
– Мм-м... Ні. Не дочекаєшся ти такої радості, вибач. Якщо маг – це коваль, що виковує мечі, то ти – молот... Знову ні, не молот. І не меч. І не метал, з якого він зроблений. Ти – спроба художника зобразити “ковальське діло” у вигляді людини, розумієш?
– Чесно? Не дуже.
– Це добре. Достатньо, щоб ти запам’ятав, що твоє вміння користуватися магією вкрай обмежене. З одного боку, для тебе “користуватися магією” – це все одно, що “користуватися собою”; але з іншого – у словосполученні “користуватися магією” для тебе слова мають обмінятися місцями... “Магічити користуванням”, чи якось так.
– Тора, припини пояснювати, бо я з’їду з глузду...
– І це з магами трапляється доволі часто. Все ж ми маємо справу з неможливим... Тому розум витримує далеко не у всіх.
– Як тільки ти ще нормальною залишаєшся... – втрутилась у розмову Івонна.
– А я цього і не кажу, панно вершнице, – Тора навіть оком не моргнула. – Та Гіє, в особняку пані Жоржини все настільки насичене магією, яка, до того ж, має одну природу з тобою, що там і ти був на дещо здатний. І, що цікаво, кожен раз, коли покоївки пили з тебе кров, чи, може, коли твоє тіло відновлювало випиту кров, твої сили зростали. Повільно, непомітно для тебе, але зростали. Цікаво, що було б, якби Івонна не витягла тебе звідти... Може, ти б перетворився на закон всесвіту, чи щось таке.
– Я – закон всесвіту? Невже і таке можливе?
– На щастя – ні. Принаймні, не у цьому світі. І я ще раз повторюю – на щастя, бо мені дуже подобається мій колір волосся, наприклад. Що було б, якби закони встановлював ти... – вона вказала очима на Івонну. Та зробила вигляд, що не помітила. – Але, як би там не було, хай і не всьому всесвіту. А ось у тій магічній пухлині, якою є особняк пані Жоржини, у той день твоя воля була майже непоборним законом.
– Але ж я...
– Ну подумай уважно! Пригадай! Якого кольору очі у вершниці Діани!?
– Сині! – автоматично відізвалася Івонна.
– Точно. Подивися на картинах у Холі вершників. І згадай...
– Стоп. Тобто я дивився на зображення Діани, а бачив Івонну? Але ж я тоді навіть не знав про її існування...
– Ти дивився на зображення вершниці-рятівниці. Твій розум якимось чином здогадався, що це – єдина можливість вибратися з циклу вампірів. А от далі... Чи він направляв Івонну, яка блукала лісом, – до речі, пані вершниця, можеш про всяк випадок подякувати, – чи просто показав тобі на малюнку найближчу вершницю, яку знайшов... Я не знаю. Магія. Парадокси та неможливе. Зі всім іншим – те ж саме.
– Що, і Міра...
– Що Міра? – вона зацікавлено схилила голову на бік.
– Ні-ні, нічого, дійсно – те ж саме. Зрозумів. Можна було б ще прикладів пошукати, але вірю твоєму магічному досвіду.
– Ну от, якщо зрозумів, тоді вирішено: сідлаєте з Івонною коней, стрибаєте у сідло і е-ге-гей, скачете аж майже у Тірґлед, вгамовувати одну пихату пані та двох вампірок-покоївок. От тільки ще з деякими деталями визначимось...
03
Будинок стояв там, де і раніше.
Я розумію, що це речення здається непотрібним, – невже дурник Гій очікував, що цілий особняк кудись втече? – але після всього, що наговорила нам Тора, вже той факт, що ось він, будинок, стоїть, склом темних вікон виблискує, був заспокійливим. Квітники навколо нього все ще були вкриті цвітом жоржин, що, навпаки, лише підбурювало неспокій: все ж, якщо вірити Івонні з Торою, цих квітів тут не мало бути, не існувало їх у цьому світі. А все одно, диви ж ти: кульки гостреньких, звернутих у трубочки, білих з червоним пелюсток рясно вкривали землю по обидва боки від стежки, що вела до дверей.
– Квіти теж треба буде знищити? – запитав я вершницю, яка йшла поряд, зібрана і цілеспрямована, не те, що я.
– Напевно, – вона кинула на мене косий погляд.
– Та ні, Івонно, я розумію... Але ж вони гарні.
– Але вони чужі.
– Так, були чужі, були з іншого світу, але чи залишилися вони чужими? Чи залишаться надовго, чи може через кілька місяців уже будуть своїми, звичайними гарними квіточками? Є ж і в цьому світі квіти... що з того, що ще один різновид з’явиться?
– Ні, Гіє, ми не можемо залишити це...
– Ну добре, – у моїй голові несподівано з’явилася думка, не така як інші. Ну, тобто, вона спочатку була собі просто думка як думка, але несподівано виявилося, що вона озброєна гострою голкою і має намір використати її, штрикаючи нею мені у серце.
Я зупинився сам та зупинив вершницю.
– Чого ти? – незрозуміло подивилася вона на мене. – Згадав щось?
– Не згадав, – та нахабна думка почала перетворювати серце на подушечку для голок. – Зрозумів.
У відповідь Івонна лише підняла брову. Мені хотілося б вважати, що це було виявом зацікавленості, а не здивування.
– Якщо ви так переймаєтеся тим, щоб не залишити тут нічого чужого, нічого, що належить іншому світові... тоді... як же... я?
Брова не опускалася.
– Тоді що, і мене теж треба... напевно?
На додачу до першої брови піднялася й друга. Слідом за бровами вершниця звела вгору й очі. Потім зітхнула. Подивилася мені в очі своїм дуже-дуже зеленим поглядом.
– Вершнику Гіє, ти серйозно вважаєш, що ми тебе прийняли до Академії, витрачали власний час на твоє тренування і гроші з казни на твоє помешкання лише для того, щоб потім вбити?
– Ну, слухай... Якщо все зовсім так, як Тора каже...
– Тоді тобі взагалі нічого не загрожує, бо ти у нас головний герой, яким би божевіллям це не здавалося.
– Та я не про те, Івонно...! Якщо і дійсно саме я маю щось зробити із мешканцями цього будинку...
– Як ти ганебно ухилився від слова “знищити”...
– Не важливо! І не перебивай мене, будь ласка, бо ти вже на Тору схожа!
– А от тепер твоє життя і справді в небезпеці, а ми ще й у будинок не зайшли!
– А коли зайдемо, коли я зроблю все, що від мене вам потрібно, далі що? З людини, яка може допомогти я що, перетворюся на ще одну “чужу” цьому світові річ, яку потрібно знищити? Так, вершнице Івонно?
– Та якби ж... – вона розгублено розвела руками. – Ні, Гіє, мені тебе ще деякий час доведеться терпіти...
– Слухай, – продовжила вона. – Я розумію, що це для тебе серйозне питання...
– Дякую!
– Правда, розумію, Гіє. Тому без жартів. Подивись на ці квіти ще раз, будь ласка. Що ти бачиш?
– А казала, що без жартів... Квіти я бачу.
– А я бачу безліч талісманів для якогось дикого мага чи божевільного чарівника. Ти ж уважно Тору слухав? З того, що кажеш, здається, що уважно... Тоді маєш розуміти, що таке неможлива квітка в руках людини, яка володіє магією. І те, що вона, ця квітка, неможлива скаже тобі кожний, хто хоч трохи на квітах знається, навіть якщо він сам не чарівник. Ти уявляєш, що ці гарненьки пелюсточки здатні накоїти, якщо розлетяться країною? Скільки десятиріч має минути, щоб до них звикли? До них, і до того, що з їх допомогою можуть робити чарівники... І що ці десятиріччя буде відбуватися на острові, з чим нам, вершникам, доведеться мати справу – уявляєш?
– Але ж я...
– А ти... Ти – людина, Гіє. Така ж як Емест, мій батько, чи ті дикуни з клану Лоеріґ, з якими ми тут колись билися. Просто дивлячись на тебе ніхто не скаже, що ти чужий тут. Ну, тобто, скаже, але не у тому сенсі...
– Тобто?
– Тобто, подивиться хтось із місцевих на тебе – і одразу зрозуміє: чужий дядько, зі Столиці, мабуть. А коли ще й у формі вершника будеш, то й взагалі... Так само і в Столиці: хто там думає, що ти з іншого світу? Що ти вискочка, з яким чогось панькається майстер Барфаур – думають. Що знають, чого із тобою панькається майстер – теж думають, та ще розпускають про нас... тобто, про тебе, чутки. І чим більше тих чуток, тим ти рідніший Столиці стаєш, розумієш, Гіє? А вже як ти почав у пана Кнедліка працювати, щодня півміста з ним проїжджати у всіх на очах... Що в тобі такого неможливого, скажи?
– Ну, я от...
– Що, розбила я твої мрії?
– Мрії розбила, сумніви розвіяла... Здебільшого.
– Тільки здебільшого? Дивись мені, вершнику Гіє, якщо у вирішальну мить через ці сумніви...
– А ось тут хай сумнівів у тебе не буде.
– От і добре. Тоді, уперед, вершнику-без-сумнівів!
– Здебільшого!
04
Та як би я не вдавав хоробрість перед Івонною, насправді, сумніви у мене були. Тільки не ті, про які вона думала. Зовсім не ті.
От, наприклад, після того, як ми вдерлися в особняк, – а ми саме вдерлися, двері було зачинено, тому без блиску Сяючої зброї не обійшлося, – я майже одразу почав сумніватися у власних очах та у своїй пам’яті.
Справа в тому, що після того, як ми опинилися у головній залі, що була одразу за дверима, – простора кімната із високою стелею та широкими сходами на другий поверх, – я... загубився.
– Що таке, Гіє? – запитала Івонна. Здається, вона ще не почала нервувати через те, що я ніяк не можу визначитися... – То куди нам далі?
– Чекай... Щоб потрапити до кабінету пані Жоржини, треба... ні, не цими сходами... це – на другий поверх, там кімнати для гостей та бібліотека... Так, точно. Нам праворуч – там у кінці коридора мають бути окремі сходи вгору, нам туди.
– Впевнений?
– Більш-менш...
– Хм? Ти ж тут жив... – ми рушили вузьким коридором, повз кухню та приміщення, де зберігалися запаси харчів. – Скільки ти тут жив, Гіє?
– Я...
Не можна мені...
Не можна мені цього питання...
Єдине питання, якого мені не можна.
Тому що у відповіді на нього є все: темрява, ікла, пазури, блиск жадібних голодних очей, дотик тонких гострих пальчиків, різкий біль у зап’ястях і тепло крові, що збирається у моїх долонях та переливається між пальцями, лише лискають рожеві язички...
– Я не пам’ятаю, – сказав я.
– Але ж ти казав...
– Казав, так, – знову: ікла, пазури, очі, кров. – Івонно... Я дійсно не пам’ятаю, розумієш? Здається, від того, що зі мною робили, мій мозок почав хибити, забуваючи все, що було до останнього разу, коли мною... харчувалися. І кожного разу... для мене все починалося спочатку.
– Хм-м... Може Тора права, – вершниця була такою серйозною, що навіть не стала нічого поганого про чародійку казати, як робила це зазвичай. – Можливо, що ти вимагав від магії “забути все”, “стерти спогади” – і магія тобі корилася...
– Погана тоді у вашому світі магія. Тому що уривки я, на жаль, все одно пам’ятаю – болючі дуже уривки... Тільки воно все, знаєш, ніби не зовсім зі мною було. Як уві сні, як от сьогодні після кошмару: прокидаєшся, а тебе трусить від жаху, тільки все одно розумієш, що це не по-справжньому було.
– Але ж було...
– Було. І було ще. І було ще до того... – я зупинився. – Тільки не знаю, як довго. А нам сюди, якщо я правильно все пам’ятаю.
Спіральні сходи піднімалися вгору, йти ними було незручно, та, подолавши їх, ми, нарешті, прийшли до...
...бібліотеки?
Ряди полиць, безліч книжок, точнісінько так, як я їх пам’ятаю. Невеличкий столик, крісло біля нього, а на столику – оксамитова обкладинка, золоті літери назви... так і є: “Наука задоволення”.
Я вдав, що не помітив її.
Різко розвернувся і почав спускатися сходами, не чекаючи на реакцію Івонни. Сам знаю, дурень, заблукав у трьох деревах...
– Гіє...
– Спробуємо головні сходи і другий поверх.
Вершниця не відповіла – мовчки пішла слідом, спустилася зі мною по вузький спіралі сходинок, пройшла коридором повз кімнати, де зберігався запас харчів та кухню, вийшла до головної зали, піднялася широкими сходами на другий поверх, повернула праворуч у ще один коридор...
В кінці якого були...
Ряди полиць, що видавалися безкінечними та містили у собі книжки про все, про що тільки можна було побажати дізнатися. Бібліотека була переповнена знаннями – вони ніби готові були вискочити зі сторінок і вчепитися у першого-ліпшого, хто їм трапиться.
Зрозуміло, що столик з кріслом теж тут були. І книга з оксамитовою обкладинкою та золотими літерами на ній – теж.
Я знову вдав, що не помітив її.
Вперто вдавав, що не помітив, що золотими літерами на обкладинці витиснене “Наука насолоди”.
“Неможливо...” – подумав я.
– Дякую, – сказав я вголос і різким рухом правого кулака увігнав Сяюче лезо у книгу на всю його довжину, легко пробиваючи і папір сторінок, і дерево стола під ними, і марево ілюзії, яка нас оточувала.
Ні, мабуть, це не ілюзія, це дім з останніх сил намагається догодити мені.
Як може.
Як пам’ятає.
Вибач, старий особняче, але ні ти, ні я не можемо пригадати всього докладно, до останньої деталі. Дрібниці, уся справа у дрібницях... Маленьких, неможливо маленьких... неможливих дрібницях.
Вибач, я теж не пам’ятаю, яку саме назву мала ця дурна книжка. Я впевнений, що так жодного разу навіть не відкрив її...
Вибач, але зараз я штовхну лезо ще глибше, розтинаючи самі підвалини чарівної реальності навколо нас...
Тобі боляче, мабуть, але ти вибач.
Так треба.
Ти помилився, старий дім: я не твій господар, не маг і не чарівник. Я – королівський вершник. Мене навчили лише вбивати чари.
Бібліотека, в якій ми тільки-но стояли, щезла.
Ми з Івонною знаходилися в кабінеті пані Жоржини, перед столом, на якому колись була пузата ваза з квітами, а тепер – лише коробка із знаряддям для кровопускання.
Раз-два-три... раз-два-три...
Ні, почулося. Знов пам’ять підкидає спогади, доповнюючи звуками те, що я бачу.
...Пані Жоржина сиділа у своєму улюбленому кріслі поруч із столом – і щось у ній було неправильне. Одну довгу-предовгу секунду я не міг зрозуміти, що саме, а коли вона минула – сталося одразу дві речі: я все зрозумів та побачив голову, що лежала на підлозі біля ніг Жоржини.
Побачив її голову.
Її очі були закриті.
– Гіє, ззаду! – я обернувся на голос і там була...
...Вона незрозуміла.
...Я не знаю, як її описати.
...Вона потворна.
...Потвора.
05
Два тіла, що ділили між собою простір одного.
Два розуми, які намагалися втиснутися один в одного.
Дві постаті, які перетиналися у часі, перетворюючись з однієї на другу та у першу знову.
Два голоси, що розмовляли зі мною.
– Ви вибачте, але скажіть мені, що я, пане Гіє, я кров вашу пила, скажіть мені, будь ласка, пане Гіє, навіщо вам забажалося, вибачте мені, повернутися!?
Я зробив крок назад, вглиб кімнати.
Івонна зробила два.
– Вершнику Гіє, – її голос з-за моєї спини, на відміну від перших двох, був жорстким та впевненим. – Здається, ми вже все знайшли, що треба. Тепер ти маєш...
– Тепер я маю... – я не міг відвести погляду від потвори. Не від переляку – від того, що це видовище було таким неможливо-потворно-вражаючим, що не дивитися на нього було неможливо. Коли дві людські постаті силою змушують стати одною... Ні, вони не тільки намагалися поєднатися – одночасно вони силкувалися розірватися.... Але і це їм теж не вдавалося: ні разом, ні порізно... Щось заважало стати одним, і щось не давало розійтися навпіл.
– Гіє, – Івонна поклала руку мені на плече. – Ти королівський вершник. Тебе вчили вбивати чари.
– Та який я в біса вершник! – гаркнув я не обертаючись до неї. – Я ж лише вчуся! Перший рік! Навіть теорію магії не вивчав!
Потвора переді мною не рухалася. Дивно. Точніше, вона дивно рухалася, залишаючись на місці. Її руки ставали ногами, ставали іклами, ставали пазурами, ставали очима... Очима, що дивилися на мене чотирма зіницями, дивилися пильно, дивилися так, що я не міг відвести погляду...
Чому я маю відводити її погляд?
...маю відводити...
...відводити...
...Правою рукою, на якій все ще палало моє Сяюче лезо, я зробив те, від чого мене так вперто намагався відучити майстер Барфаур: широкий замах знизу-наліво вгору, аж за плече, повертаючи тулуб за рукою, так, щоб навіть останньому дурню було зрозуміло, що після цього я рубитиму цим лезом зліва-вниз...
Потвора виявилася розумнішою за останнього дурня та ухилилася від удару, перемістившись, – іншого слова я не знаю, – ліворуч...
Тобто, спробувала.
Неможливо ухилитися від того, чого нема.
Натомість Івонна, одночасно з моїм показовим жестом, вилетіла бігом з-за мене і кинулась у двері – аж затупотіло у коридорі.
Старий особняче, будь ласка, не плутай її...
– Пане Гіє, пане Гіє, – знову заговорили два голоси.
Ви прийшли, ви прийшли.
Я така щаслива, навіщо вам це?
Мене, мабуть, хотіли побачити, чого вам тут треба?
А я хотіла побачити вас, очі б мої вас не бачили!
Знаєте, пане Гіє, знаєте, пане Гіє...
Я люблю вас, я ненавиджу вас...
Ідіть до мене, забирайтеся геть!
Чи знаєте, чи навіть далі!
Ми можемо, ми маємо...
Повернути вас, викинути вас...
До вашого, до вашого...
Рідного дому, дурного світу!
...Он воно що, виходить. Дякую, дівчатка, допомогли зрозуміти. То ви через мене злитися в одне не можете... Цікаво, чи знала Тора? Знала, мабуть, вона ж усе знає... тільки не завжди...
Виходить, якщо я повернуся, якщо я залишу цей світ... Ви знову станете тією людиною, якою були колись?
Міра, Ріма...
Міріам...
“А” зайва...
Може, це саме вона заважає, а не я? Може, навіть якщо я вас залишу самих, краще вам не стане? Все ж, ви так довго були різними людьми... З іншого боку, а мені-то що? Навіть якщо так, я ж уже буду в іншому світі, своєму світі.
Тільки ось...
А який світ – мій?
Чи я знаю?
– Вибачте... Вибач, Міро. Пробач мені, Рімо. Але мені й у цьому світі непогано...
З-за дверей почувся гуркіт, потім щось загуло коридором. Якщо це те, що я думаю, часу залишилось обмаль.
Той світ... так само, як і ви... тепер лише минуле, родзинки спогадів, що плавають у каші, на яку перетворився час, що я провів із вами. “Минуле” – у значенні іменника середнього роду: час, який минув, пройшов, відійшов. “Минуле” – це те, що було. А що було – згоріло. Тож хай горить воно все ясним полум’ям...
Крок уперед.
Потвора могла бути страшною.
Можливо, вона була здатна залишити від мене мокру пляму на підлозі.
Якщо б захотіла.
Але зараз вона не могла зрозуміти, чого вона хоче. Два розуми сперечалися між собою, два тіла робили різне: одне подалося до мене, розвівши руки, ніби щоб обійняти, інше відсахнулося, налякане світлом Сяючого леза.
– До того ж, мені ще теорію магії слухати... – сказав я чи не найдурніші слова, розтинаючи її навпіл. Можливо, майже напевно, майстер Барфаур був правий, і рубити таким мечем незручно... але це стосується лише справжньої, сталевої зброї. Сяючому лезу було все одно, воно різало, рубило та кололо однаково добре. Різало і рубило все, що я хотів. І все, що я не хотів – теж.
Гудіння у коридорі ставало гучнішим.
Повітря у кімнаті почало нагріватися.
Запахло паленим.
Час забиратися звідси.
Ще кілька разів махнути лезом – і у вікні з’являється акуратний отвір. Не хочу ризикувати, намагаючись вибити скло, яке, можливо, зачароване, собою. Трохи зависоко, але що робити? Треба стрибати, бо у кімнату вже починає вриватися з коридора полум’я.
...Не дивитися на те, що залишилося від покоївок...
...Не дивитися на безголове тіло пані Жоржини, яке все ще сидить у своєму улюбленому кріслі...
Стрибай, Гіє...
06
...Не скажу, що впав я м’яко, але, принаймні, здається, нічого собі не зламав. Забився (боляче!) – так; але кістки вціліли (але все одно боляче!). На моє щастя, короткий мій політ із вікна униз завершився на більш-менш м’якому ґрунті посеред квітів. Квітам, на які я впав, звичайно, пощастило значно менше, але то вже незначні деталі.
Особливо, якщо порівняти ці ушкодження з тими, які Івонна завдала будинку покійної (вже...) пані Жоржини: особняк палав. Синьо-зелене, неможливе, полум’я охоплювало будову, виривалося з вікон, дряпалося вгору по стінах та здіймалося до неба, розсипаючи навколо холодні яскраві вогники.
Неможливе полум’я нищило неможливий будинок.
“Мабуть, все на краще, – подумав я, та простягнувся на землі, розкинувши руки. – Ще б знати, чи я пра...”
Закінчити думку мені не дали.
– А чого це вершник Гій розлігся без діла, я не зрозуміла? – почув я голос Івонни, в якому були перемішані награна роздратованість та щире полегшення.
– Як це “без діла”, панно вершнице? – тим же тоном відповів я. – Я, між іншим, свою роботу виконую, нищу небезпечні магічні артефакти, тобто, квіти з іншого світу, за допомогою підручних засобів, тобто, себе. Поки ви, панно вершнице, там із запальничкою гралися...
– Це не “запальничка,” а амулет вершника, щоб ти знав. Річ зручна та дуже цінна, мені за нього ще перед бать... майстром Барфауром відповідати.
– О, то коли я справжнім вершником буду, мені теж таке дадуть? І я теж таке вогнище зможу розвести?
– Ох, Гіє... – Івонна зітхнула. – Що ти тільки собі думаєш... Ну добре, годі валятися, пішли, бо нас там Емест чекає.
– А квіти?
– А з квітами інші впораються. Наприклад, той північний загін, який залишив Столицю на день пізніше за нас, приблизно, коли у Холі вершників скінчилися харчі, а у відомої тобі королівської чарівниці – терпіння. Думаю, квіти можна залишити їм. Ми свою справу зробили.
– Так, Івонно, – я піднявся з землі, все ще дивлячись на палаючий особняк, у якому колись жила пані Жоржина, яка колись жила... колись була жива... колись була... колись.
– Так, Івонно, – повторив я. – Справу зробили. Що було – згоріло. Час іти далі.
