Кривопис: Критика нового правопису, частина ІІІ

Розділ II, С. 105. «Примітка. Короткі форми прикметників поза фольклорними, художніми та публіцистичними текстами не вживаються».

Категорично не підтримую. Форми «повинен» і «згоден», «винен» абсолютно стилістично нейтральні.

Розділ II, С. 124. «Дієприкметники активного стану»

Ремарка «вживані переважно в значенні прикметників та іменників» змістовно зайва і має намір вижити з мови природне явище.

Розділ III, С. 126. «У прізвищах та іменах людей допускається передавання звука [g] двома способами»

Характерно, що серед прикладів наведене прізвище Гонгадзе, в якому насправді немає жодної Ґ, та кілька іспанських. У багатьох мовах не існує протиставлення Г та Ґ, і ці звуки є просто позиційною реалізацією. Зокрема так у згаданій іспанській. У такій ситуації логічніше передавати G в усіх позиціях як Г, аніж ґекати там, де не Ґ. В інших мовах, як-от, наприклад, у нідерландській, обидві літери h та g позначають звуки подібні українському Г.
Введення вжитку Ґ у сучасних запозиченнях породить масову хибну передачу імен. Тож краще лишити природніше для українця гекання.

Розділ III, С. 127. «За традицією в окремих словах, запозичених з європейських та деяких східних мов [h], і фонетично близькі до нього звуки передаємо буквою х»

Бажано повернути у приклади Хемінгуей. Гемінґвей, якого нині активно просувають, є банально неблагозвучним.

Розділ III, С. 127. «Буквосполучення th у словах грецького походження»

Лишити чинне правило. Пропоноване не враховує шляхи запозичення та сучасне звучання назв міст і регіонів Греції.
Форми дитирамб, міт тощо не належать до живої української мови.
Тим паче йдеться не просто про передачу тети-фіти, а взагалі про дві різні традиції передачі грецьких назв: Еразмову та Рейхлінову. Наприклад, у слові ефір різниця не зводиться до Ф.
Мовна норма в цьому питанні має визначатися виключно усталеним ужитком!
«Посутнє завдання правопису — формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису» (Ю. Шевельов).
Це суто словникове питання.

Розділ III, С. 127. «Букви w, th у словах англійського походження»

Чомусь не розрізняється глухе th, що передається Т або С, та дзвінке th (dh), що передається тільки З.

Розділ III, С. 120. «Звук [j]»

З естетичних міркувань пропоную лишити написання окремої літери Й у власних назвах, запозичених з європейських неслов’янських мов (С-а-в-о-й-я, Ф-ей-є-р-б-а-х), якщо в мові-джерелі йот і наступна голосна записані окремими літерами чи диграфами (S-a-v-o-i-a, F-eu-e-r-b-a-ch).
При цьому за правилом «війя» наступна за Й літера має бути йотована.
Збереження окремої літери для іншомовного йота дозволяє відрізняти його від йотації, викликаної правилами та законами української мови (-ee– > -еє-, –ie– > -іє-; йотація І після голосних).
Така передача маркує іншомовні назви, як і зяяння та подвоєння приголосних, відмежовує їх від власне-українських.

Розділ III, С. 128. «Неподвоєні й подвоєні букви на позначення приголосних».

Варто зазначити, що подвоєння зберігається у деяких загальних назвах не тільки через традицію, а ще задля уникнення небажаної омонімії (аннали – анали тощо).

Розділ III, С. 129. «Подвоєння кк зберігається».

Мається на увазі збіг, а не подвоєння.
Варто переформулювати, що збіг однакових приголосних, що належаться до різних морфем, у власних назвах зберігається.

Розділ III, С. 129. «Після приголосного перед голосним та буквами є, ї, й»

Чомусь не враховані Ю, Я.
Варто переформулювати, що іншомовний звук [i] записується літерою І перед йотованими і нейотованими голосними (себто всіма).

Розділ III, С. 129. «У кінці слова іншомовне -іa передаємо через –ія».

Вважаю за потрібне розширити правило: також іншомовне –ea передається як -ея: Корея, Андрея тощо.

Розділ III, С. 130.  «И пишемо».

Можливо, варто розширити икання в географічних назвах не тільки на Т і Д, але й на З та С, аби Сирія та Бразилія перестали бути винятками.
Не згадані іншомовні звуки И середнього та заднього рядів, які присутні в багатьох мовах світу.
И середнього ряду має передаватися літерою И, а його йотація записуватися через літеру Ї.
Має бути вирішена проблема передачі И заднього ряду: передавати задньорядним У чи передньо-середнім українським И?

Розділ III, С. 131. «Голосний [e] звичайно передаємо буквою е».

З огляду на пропозицію зберегти подвійну йотацію у власних назвах, пропоную лишити тут чинне правило, що спрощує її на початку слова: початкове [je] передається як є – Єнсен тощо.

Розділ III, С. 131. «Після букв на позначення голосних, після ь і після апострофа в загальних і власних назвах вживається буква є»

Необачне формулювання вимагає йотувати Е після всіх голосних: поєзія, капоєйра, піруєт тощо.
Пропоную лишити чинне правило, що вимагає йотацію Е лише після передніх голосних, додавши до переліку И. Себто йотувати Е після е, і, и, й, ь та апострофа.

Розділ III, С. 132. «Буквосполучення au, ou»

Пропонований правопис визнає стійку традицію передачі деяких слів через -ау-, однак чомусь усупереч їй просуває -ав-. Пропоную вилучити таку варіативність.

Розділ III, С. 132. «Звук [æ] у словах англійського походження»

Пропоноване правило дзеркальне офіційним рекомендаціям Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України щодо транслітерування літерами української абетки власних назв, поданих англійською мовою.
Основною передачею звука [æ] має бути літера Е, а А має бути винятком-традицією. Або враховувати наголос: ненаголошений звук передавати як А, а наголошений – як Е.

Розділ III, С. 133. «Звук [ə:] у словах англійського походження»

Пропоноване правило погано сформульоване, змішує звуки /ə/ та /ɜː/.
На практиці випадків традиції може бути більше, ніж реалізації правила. Зокрема воно вимагає написання work як верк, що явно неадекватно. Треба розглянути варіанти передачі /ɜː/ як -ер, -ор, -ур тощо.
Шва же як голосний, подібний до всіх інших, точно має передаватися відповідно літері, якою вона записана.
Можливо й тут треба враховувати наголос.

Розділ III, С. 133. «Подвоєння букв на позначення голосних»

Вважаю, що передача довгих голосних, яких немає в українській мові, не має сенсу. Надто подвоєння літер спотворює слово, оскільки читатимуться загалом ці літери окремо.
Пропоную вилучити правило.

Розділ III, С. 134. «ІІІ відміна»

Буде доречно додати в приклади жіночих імен.

Розділ III, С. 134. «односкладові слова на -а, -я»

Формулювання неправильно описує клас слів.
Це слова середнього роду, що за формою мали б належати до першої відміни, до якої слова середнього роду не належать. Звідти їхня невідмінюваність.
Правильне формулювання про невідповідність роду відміні вирішить проблему невідмінюваних на практиці слів типу жожоба.

Розділ III, С. 135. «етикетні означення жінки, що закінчуються на приголосний».

Мадемуазель поза етикетним вжитком може мати кличний відмінок. Це необхідно зазначити.

Розділ III, С. 135. «жіночі особові імена, що закінчуються на -й і на твердий приголосний (крім губних)».
Розділ III, С. 135. «Жіночі імена, що закінчуються на губний або м’який приголосний».

Пропонується половинчасте рішення. Логічніше визнати для запозичень відмінюваною всю третю відміну, включно з шиплячими: Тріш – Тріші – з Трішшю; Дженніфер – Дженніфері – з Дженніфер’ю.
Також варто зарахувати до третьої відміни жіночі імена з кінцевим -й: Гюльчатай – Гюльчатаї – з Гюльчатайю.

Розділ III, С. 135. «особові імена в складі жіночої форми азербайджанських імен по батькові з компонентом кизи (ґизи)».
Розділ III, С. 135. «Особові імена в складі чоловічої форми азербайджанських імен по батькові з
компонентом огли (оглу)».
Розділ IV, С. 151. «тюркські, вірменські та інші особові назви з компонентами бей, заде, мелік, огли й под., що вказують на соціальний стан, родинні стосунки».
Розділ IV, С. 152. «східні (арабські, тюркські та ін.) особові назви з початковою або кінцевою складовою частиною, що вказує на соціальний стан, родинні стосунки тощо, а також зі службовими словами».

Тюркські патроніми пропонований правопис рознормовує, пропонуючи в різних розділах писати їх по-різному: разом, окремо та через дефіс.

Розділ III, С. 135. «прізвища й чоловічі особові імена на -а (-я) в наголошеній позиції».

На тлі розширення відмінювання іншомовних жіночих імен (Зейнаб – Зейнабі) видається нелогічним лишити невідмінюваними прізвища та чоловічі імена першої відміни.
Пропоную вилучити правило.

Розділ IV, С. 140. «Від прізвищ прикметникового типу на зразок Романишин формою орудного відмінка відрізняється відмінювання прізвищ іменникового типу на зразок Русин».

Варто зазначити, що прізвища-етноніми пишуться лише через -ин та не мають жіночої форми. Юлія Мордвин – правильно, Юлія Мордвіна – неправильно.

Розділ IV, С. 145. «чеські e, ě».
Розділ IV, С. 154. «Літери слов’янських алфавітів е, ě».

Видається доречнішою передача чеського та словацького ě як Є.

Розділ IV, С. 147. «після дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним».

Правило «Цицерона-Чингісхана» має бути нарешті винесене у самостійне. В усіх запозиченнях перед приголосною після шиплячих та Ц має писатися И: Жизель тощо.

Розділ IV, С. 148. «В особових іменах на зразок польського Ksawery кінцеве –y передається як -ій».

Має бути доданий виняток для польського –rzy (Єжи).

Розділ IV, С. 150. «Скорочена частка д та ірландська частка о пишуться з власними іменами через апостроф».

Є сенс розширити правило: всі однолітерні іншомовні частки мають писатися через апостроф. Так однолітерний показник класу в слові eSwatini (нова назва Свазіленду) буде писатися як е’Сватині.

Розділ IV, С. 151. «складові частини китайських, корейських, в’єтнамських, м’янмських, індонезійських особових назв».

Вважаю, що є сенс відмовитися від розбивки східних імен на склади, скопіювавши західне написання через дефіс, або взагалі писати імена разом. При цьому відмінювати і ім’я і прізвище: з Кімом Ірсеном (Ір-сеном).

Розділ IV, С. 153. «Не утворюються прикметники».

Перепони неочевидні: марко-вовчківський, осман(-)пашинський, дівітторіївський, ламетрійський, д’обіньївський тощо.
Краще вилучити правило, особливо частину, що забороняє марко-вовчківський, але дозволяє жуль-вернівський.

Розділ IV, С. 154. «після приголосних (крім шиплячих, р і ц) у суфіксі -єв та в сполученні цього суфікса з антропонімним -єй (-єєв) російських назв, похідних переважно від прізвищ»

Схоже, літера Р потрапила в перелік помилково.

Розділ IV, С. 155. «непослідовно після приголосних д, т, р, с».
Розділ IV, С. 155.  «І зберігається в географічних назвах, утворених від імен, які в українській мові пишуться через і».

Суперечить попереднім правилам. Розділ «ПРАВОПИС СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ» вже запровадив послідовне икання після Д, Т та Р.
Вилучити згадку про непослідовність та писати перелічені слова за загальними правилами.
Однак розширити примітку про збереження І в географічних назвах, похідних від імен, додавши туди ще прізвища.
Як варіант, переформулювати правило про -ін-/-ин- (-іно, -ино) у географічних назвах.

Розділ IV, С. 157. «твердий кінцевий приголосний основи ц пом’якшується в усіх слов’янських географічних назвах, зокрема в суфіксах -ець, -аць, -иц(я)».

Вважаю, що краще вилучити виняток Оломоуц(ь), також відомий як Оломовець.

Розділ IV, С. 160. «У прикметниках, утворених від географічних назв, що закінчуються на групу приголосних або із суфіксальним к, перед яким іде інший приголосний,
пишеться -івський (-ївський)»

Вважаю, що творення похідних прикметників має бути розписане окремо для кожної відміни.
По-перше, треба чітко розрізняти Валки, що в множині, Білу Церкву, що має похідний прикметник без присвійного суфікса -ів-, і Гребінку та Казанку, яким за відміною належить мати суфікс -ин-.
По-друге, вважаю, що замість огульного вжитку -івський для першої відміни має бути узаконений суфікс -ян- (присутній в словах радянський, слободянський тощо), який на сході України активно використовується в творені назв (наприклад, Домашанська сільрада села Домаха).
Тож вважаю правильними формами такі: Білоцерківський (суфікс -ський, немає -ів-), Валківський (суфікси -ів-, -ський), Гребінчанський (суфікси -ян-, -ський), Казанчинський (суфікси -ин-, -ський), Вишньоволочківський (суфікси -ів-, -ський) тощо.

Розділ IV, С. 161. «Для збереження звукового складу твірних основ (переважно іншомовних) у деяких прикметниках (особливо узвичаєних у вживанні без змін на стиці морфем) зазначені приголосні перед суфіксом -ськ- не чергуються і передаються відповідно на письмі».

Вважаю, що краще вирішувати цю проблему засобами морфології: нью-йорківський, печинський, банкоківський тощо.
Не зрозуміло, чому Небіт-Даг та Клуж є винятками.

Розділ IV, С. 160. «Правопис прикметникових форм від географічних назв».

Вважаю, що має бути описане творення похідного прикметника від прикметникової назви.
Має бути чітка заборона на подвоєння суфікса -(е)н-: Рівне – Рівенський, Вільна – Віленський, Дубне – Дубенський, – але якщо іменник: Дубно – Дубнівський, Вільня – Вільнинський / Вільнянський.

Розділ V, С. 207. «ЛАПКИ».

Правила про підрядні лапки необхідні, але вибір конкретних форм краще лишити дизайнерам. Тим паче, що в Україні поширенішими лапками другого порядку є «німецькі», не «польські».