Зима цього року видалась жахлива. Як в принципі і декілька попередніх зим. Це був канун Різдва а на вулиці жодної сніжинки. Лише триклятий дощ який згодом перетворювався на ожеледицю. Вілена йшла слизькою доріжкою сховавши замерші руки у кишені. Раптом з кишені почулась мелодія. На екрані було висвітлено” Мама”.
-Так мам. Я ще йду з роботи , в мене був важкий день. Я пам’ятаю про бабусь. Я подзвоню обом. Марії після служби в церкві а Орисі після опівдня . Ні сама в церкву не збираюсь . Я завтра працюю. Все . Давай . Я вже майже вдома . Завтра наберу.
Вілена збрехала. Вона не хотіла продовжувати розмову. Але просто кинути трубку було б дуже нечемно. Те що в неї не було настрою не давало прав псувати його іншим. Вона підняла голову до гори. Сотні холодних голочок врізались у її обличчя. Вілена закрила очі і продовжила так ідти. І якось різко відчуття голочок зникло. Вілена розплющила очі . Те що вона побачила шокувало її.
Місто зникло. Сіре небо стало блакитним , по ньому бігли дивакуватої форми хмаринки. Навкруги були дерева і озеро яке виблискувало під сонцем своєю блакиттю. Температура різко піднялася . Зимовий одяг обтяжував і заважав дихати. Вілена озираючись навкруги розстібала пальто . Що зараз тільки що відбулося ? Що за чортівня . Неначе вона опинилась в одній з бабусиних історій які вона завжди вважала казками.
-”Я ж шла до дому. Я не могла опинитися в лісі . Ні. Мабуть я збожеволіла від утоми. Або втратила свідомість.”
Вілена ущипнула себе з усієї сили. Так боляче що під кофтою утворився синяк який одразу покраснів.
-От дідько. Не допомогло.
Вілена вчепилась в свою голову руками.
-Дурня якась . Маячня якась. Я з’їхала з глузду…так я просто збожеволіла.
Вілена ходила взад -вперед , її довге каштанове волосся спадало на плечі. Темно карі очі метушились намагаючись охопити як умова більше інформації про те де вона знаходиться. Ліс навкруги неначе дихав. Вітерець доносив до неї аромати ялинки і смоли. Пташки цвірінькали перелітаючи з гілки на гілку. Вілена їх не бачила . Але чула .
Читаючи фентезійні книжки ти немов занурюєшся у світ який створив автор. Але коли ти дійсно попадаешь в цей світ це зовсім інші відчуття. В книжках коли герой переходив його завжди зустрічали . Пояснювали що від нього хочуть . І далі він вже приймав рішення , ставати тим кого чекали . Чи послати все і шукати спосіб повернення додому . Вілена ж тут була зовсім сама. В невідомому місці. Єдине що вона для себе вирішила. Що це все точно не її світ.
Вона зупинилась біля краю лісного озера. Крик пролунав з недрів її горла .
-Да якож . ..!!
-А ну тихенько! Всіх русалок мені розлякашь.
Перед нею повстав парубок . Його довге світле волосся спадало на плечі. Рубаха мокра прилипла до тіла . Штани були напів обідрані . Через плече неначе накидка була перекинута рибальська сітка. Його світла , майже прозора шкіра нагадувала мерця потопельника .Він уважно вдивився в Вілену .
-А ти не місцева.
Його очі розширились від здогадки.
-Народ , в нас чужинка!
Його голос розлетівся по всій галявині . Тот час від дерева відділилась дівоча постать. Її густе зелене волосся спадало на плечі .Точений стан був огорнутий білою тканиною сорочкою. З її вуст виривалось ричання.
-Чужинка, людина так , шпигунка !! Смерть їй ! Вона стрімголов побігла в сторону Вілени. Вілена помітила ще одну фігуру. Вовк мчав прямо до неї. О тут вже страх охопив її. Вілена побігла в глиб лісу. Краєм ока вона бачила як все нові і нові постаті долучались до гонитви. Вона бігла між деревами,гілки боляче біли їх по обличчю, царапали шкіру. Де інде проступала кров. Аромат якої ще більше збуджував тих хто за нею гнався . Коли перед нею повстав безтілесний дух. Вілена пробігла повз нього. Вона не очікувала того що сталось потім. Дерева поплили перед очима , вони стали рухатись пересуватись . Відчуття того що вона хоча б уявляє куди бігти зникло. Зелень обступила її і одразу поступилась . Дерева стали височенні і сховали від неї небо. Вона зачаровано дивилась на цей примарливий танок лісу. Він продовжувався до тих пір поки не хруснула якась гілка. Це ослабило вплив на дівчину.
“-Вони наближаються.- подумала вона.
Продовжуючи бігти вона помітила що знову вибігла на галявину біля озера. Бігти в теплому одязі було спекотно. Вона дуже хотіла пити . Прислухавшись Вілена не почула звуків гонитви за собою.
-”Якщо я зроблю пару ковтків , нічого ж поганого не станеться?”
Вона нахилилась до блакиті озера. Від нього віяло прохолодною. І тут вона почула дівочий голос сзаду.
-Ти сама обрала ким стати. Вітаємо в лані русалок.
Різкий поштовх в спину , вона не встигла навіть озирнутися щоб побачити хто саме то був . Льодяна вода озера огорнула її зі всіх сторін. Неначе капкан замкнувся . Вілена підняла голову намагалась гребсти руками. Легені пекло. Вода почала заходити в носа. Плавати вона як такої не вміла. Тому чорне дно продовжувало її тягнути . А навкруги все плавала дівчина з зеленим волоссям. Вона кружляти як коршун над здобиччю. Мабуть особисто хотіла впевнитись що Вілена не врятується . І тут вона побачила як до неї наближався той самий парубок зі світлим волоссям. І Втілені здалося що вона чула голоси.
-”Не можна її вбивати! Ми не знаємо хто вона !”
-”Яка різниця! Вона не з наших.А якщо вона від княгині . Ми не можемо так ризикувати Чужинцям один вирок .Смерть.
-”Я сказав не чіпай її! “
Юнак обхопив Вілену за талію .Останній кисень вийшов з її лишень . Пітьма огорнула її з усіх сторін.
Перше що вона побачила відкривши очі , це було обличчя того парубка. Його яскраво жовті очі неначе ліхтарі світились, дивлячись на неї. Вілена не думала що взагалі ще кого небудь колись побачить. А уж тим паче його. Вода фонтаном почала покидати її легені. Вілена стала навколішки і стояла так поки та не закінчилась.
Страх і паніка гарячею хвилею прокотились тілом.Вілена з криком почала відповізати від нього .
- Дихай давай !- юнак вдарив по спині долонею щоб пришвидшити її вихід. -Все,тихо, тихо заспокойся.
-Ти мене врятував .-ледве відновивши дихання , сказала Вілена.
-Тебе ніхто тут не торкнеться.
-А те що мене ледве не втопили, не рахується?
- То Веремія трошки погарячкувала. Ми думали ти шпигунка княгині.
- Да яка до біса шпигунка. Я взагалі не знаю як тут опинилась.
Сльози підступили до очей. Вілена ледве не плакала. Голос почав зриватись.
-Я просто йшла додому. А опинилась тут. Я не знаю що тут відбувається.Якщо можешь , поверни мене до дому.
-Я не можу цього зробити. Але можливо лісовик щось про це знає . Він найстарший з нас і наймудріший . Якщо ти згодна піти до нього то я тебе проведу .
-Лісоівик?
-Ну так. Володар лісу.
-”Невже той самий , про якого мені бабуся в дитинстві розповідала всілякі байки”-подумала Вілена , зважуючи чи вірити юнакові . -А ти тоді хто ? -Спитала вона вже в голос .
-Я водяник , хазяїн цього озера . Мене звати Вирослав.
- “Господи , кому розповісти не повірять . Лісовик , водяник , неначе у казці якійсь.”
Думки роїлись як мурашник . Але робити було нічого . Сама Вілена точно не могла попасти додому тому вона вирішила спробувати.
- Нема чого робити. Веди мене до лісовика.
-Ти не така як інші. Дивлюсь на тебе і не можу зрозуміти . Світла ти чи темна ? Добро принесеш чи горе ?
Він встав на ноги і струснув головою . Маленькі крапельки розлетілись в усі боки.
-Ти не можеш далі йти в такому одязі. Занадто помітна. Ходи за мною в мене є людський одяг.
Він нагнувся і опустив руку в воду. А потім звідти дістав скриньку .
-Це і є твоя магія ?
-Один з її проявів. Тільки нажаль в мене одяг чоловічий.
-Не зважай. Мені підходить.
Вілена взяла скриньку з рук водяника і відкрила кришку. На диво одяг був сухий . Неначе герметично запаяний. Вона зайшла в найближчі кущі. Гілочки їх стали так , неначе ширма. Вілена зняла свій сверт і товсті джинси. Листя защекотало спину . Вона повісила речі на гілку дерева , яка росло в цих заростях. Дістала зі скриньки те ще запропонував їй водяник . Там була біла, лляна сорочка з широким воротом . Без вишивки чи будь-якого візерунку. І кожані штані, які доволі тонко підкреслювали її фігуру. А також на самому дні лежала червона стрічка. Перевдягнувшись вона зібрала волосся в хвіст і перев’язала тією стрічкою. Забрала речі і вийшла до водяника . Він чекав її з іще одним подарунком. Вирослав тримав в руці чоботи. Вони були дуже гарні .
-На примірь.
-Дякую .
Як тільки її нога занурилась в чобіток , вона неначе поплила . Вілена відчувала себе дуже зручно. Здавалось в цих чоботах вона може обійти весь світ.
-Сподіваюсь вгадав з розміром.
- Так , не наче шили для мене.
- Ну тепер ми готові йти.
