Ми звикли думати, що українська мова – винятково «солов’їна» та «калинова», де для висловлення гніву існують хіба що поетичні прокляття на кшталт «а щоб тебе качка копнула». Проте реальність виявилася куди брутальнішою, й сьогодні міцне слівце в публічному просторі вже не викликає шоку, як іще десять-п’ятнадцять років тому.
Питання, чи нормально вживати матюки, перестало бути суто лінгвістичним і перейшло в площину психології, національної ідентичності й навіть політичного опору. Багато хто досі переконаний, що лихослів’я – це «рускій мір», принесений до нас на чоботях окупантів, але історики та філологи дедалі частіше спростовують цей міт, знаходячи коріння сороміцької лексики в глибокому минулому нашого народу.
Досліджуючи генезу української лайки, натрапляємо на цікаві факти: українці вміли лаятися завжди, але робили це інакше, ніж сусіди. Філологиня Леся Ставицька у своїй фундаментальній праці «Українська мова без табу» зазначає: значна частина того, що ми вважаємо матом, має спільне праслов’янське коріння, а отже не є ексклюзивною власністю жодної з націй.
Проте існує суттєва різниця в акцентах: якщо російська лайка тяжіє до сексуальної наруги та приниження матері, то автентична українська традиція частіше апелює до анально-фекальної сфери й релігійних проклять. Але війна внесла свої корективи. Знаменита фраза про «рускій воєнний корабль» зробилася не просто мемом, а точкою легітимізації матюка як інструменту психологічного захисту.
Психологи стверджують, що в стані екстремального стресу викид агресії через табуйовану лексику допомагає мозку не «перегоріти», знижуючи рівень кортизолу та даючи відчуття контролю над ситуацією. Це перетворює лайку з ознаки невихованості на своєрідний «лінгвістичний турнікет».
Водночас у суспільстві триває дискусія, де межа між здоровою емоційністю та деградацією мовлення. Мовознавець Олександр Авраменко, який зазвичай є прихильником чистоти мови, визнає, що в критичних ситуаціях лайка є виправданою, проте закликає не робити її щоденною звичкою, оскільки це збіднює словниковий запас.
Основна проблема не в самому факті використання матюків, а в їхній експансії в ті царини, де вони недоречні. Коли політики чи медійні персони використовують нецензурну лексику для підняття рейтингів або імітації близькості до народу, це створює небезпечний прецедент розмиття культурних норм. З іншого боку, соціологи зауважують, що матюк в українському контексті сьогодні – це маркер «свій-чужий». Використання специфічної лайки в бік ворога стає актом солідарності, що підтверджують численні дослідження настроїв у соціальних мережах.
Ми звикли чути, що матюки вбивають культуру, але якщо поглянути на це з погляду антропології, то заборонені слова – невіднятна частина будь-якої живої мови. Мова, яка не вміє гніватися, є мертвою або штучною. Проблема українців у тім, що впродовж століть нам нав’язували комплекс меншовартості, де все «високе» було імперським, а «низьке» – селянським або запозиченим.
Зараз ми проходимо етап привласнення свого ж гніву. Дослідження медіа-платформи «Радіо Свобода» вказують на те, що навіть у літературі сучасні автори дедалі частіше використовують обсценну лексику не заради епатажу, а для реалістичного відбиття дійсності. Неможливо описувати окопи чи прильоти ракет винятково мовою класичної поезії. Це було б нечесно стосовно тих, хто переживає цей досвід.
Проте чи є це «нормальним» у спокійній розмові за кавою? Тут думки розходяться. Етикетні норми нікуди не зникли, й більшість українців все ж схиляються до того, що лайка має залишатися прерогативою приватного спілкування або ситуаційного афекту. Психотерапевт Світлана Ройз наголошує, що зловживання матюками в присутності дітей або в публічному просторі може призводити до загального зниження рівня емпатії в суспільстві, оскільки матюк за своєю природою є агресивним актом. Важливо розуміти, що лайка – це спеція: у невеликій кількості вона додає страві гостроти, але якщо вона стає основним інгредієнтом, їжа робиться неїстівною.
Ми бачимо, як молодь активно використовує сленг, змішаний з англіцизмами та нецензурними словами, що є частиною глобального тренду на деформалізацію спілкування. І в цьому ключі цікавим аспектом є спроби «українізувати» лайку, замінюючи російські конструкції на автентичні вислови. Проєкти на кшталт «Слова, що нас єднають» або численні добірки в Telegram-каналах пропонують замість «бл*дь» вживати «ку*ва», «трясця» або «дідько». Це виглядає як спроба знайти компроміс між бажанням висловити емоцію та збереженням культурної самобутності.
Але чи приживаються ці замінники? На практиці матюк вилітає швидше, ніж мозок устигає дібрати літературний аналог. Це пов’язано з тим, що за лайку відповідає лімбічна система мозку, а за свідому мову – неокортекс. Тому в момент удару молотком по пальцю ми кричимо не те, що правильно, а те, що зашито в підсвідомості.
Тож нині питання нормальності лайки в українській мові не має однозначної відповіді. Це норма з погляду фізіології стресу та соціальної згуртованості в часи кризи, але це відхилення з погляду класичної культури мовлення. Важливо те, як ми до цього ставимось. Якщо ми використовуємо лайку як зброю проти ворога або як щит для власної психіки – це один контекст. Коли ж ми не можемо зв’язати двох слів без нецензурщини в повсякденному житті – це ознака мовної деградації.
Україна сьогодні перебуває в стані пошуку свого нового голосу, і цей голос, очевидно, передбачатиме весь спектр емоцій – від найніжніших до найбрутальніших. Головне – не втратити за цим багатоголоссям здатність говорити глибоко та змістовно.
Зрештою, культура – це не відсутність матюків, а розуміння того, де і коли вони доречні, а де – геть зайві.
