Друкарня від WE.UA

Містична концепція Першозвуку

«Я в серці маю те, що не вмирає»

«Лісова пісня» Лесі Українки це не просто звичайна історія кохання Лукаша і Мавки. За драмою особистих стосунків відкривається значно глибша проблема — питання про справжню природу людини, про ту внутрішню силу, яка пов’язує її з красою, свободою, творчістю та метафізичним виміром буття.

Саме Мавка, містична лісова берегиня, першою бачить у Лукашеві риси, які не помічають інші. Для неї він не лише пересічний сільський хлопець, занурений у свої щоденні справи. Вона відчуває в ньому здатність жити інакше — чути красу навколишнього світу, творити, любити, переживати буденність не як звичну сукупність практичних речей, а як живу й одухотворену цілісність. І найвиразніше ця здатність проявляється через музику.

Коли Лукаш грає на сопілці, звичайний світ ніби змінюється. Його музика відкриває приховану спорідненість між людиною та природою. На чарівний звук її голосу відгукується Мавка, яка виходить із невидимого лісового світу назустріч людському теплу. «Як солодко грає він, як солодко!» Для Мавки музика стає своєрідною універсальною мовою, яку розуміють і людина, і природа. Вона створює простір, у якому зникає межа між земним світом та тонким виміром Духу. Саме тому сопілку Лукаша можна символічно пов’язати з ідеєю небесного Першозвуку (за аналогією з флейтою індуїстського Кришни) — як образу первинного звучання буття, тієї глибинної вібрації, що передує розділенню світу на матеріальне й духовне. Так, саме музика, а не слова, стає початком зустрічі головних героїв.

Здавна у різних містичних і філософських традиціях існує уявлення про те, що в людині є певна духовна сутність, яку не можна звести ані до тіла, ані до будь-якої соціальної ролі, ані до повсякденних обставин. Її називали душею, духом, світлом або Божою іскрою. Якщо перенести цю ідею в символічний простір «Лісової пісні», то здатність Лукаша чути музику, любити, творити й переживати красу можна побачити як прояв такого внутрішнього єства. Тендітна лісова муза Мавка розпізнає його ще до того, як сам Лукаш усвідомлює власну витончену природу. У цьому і полягає одна з найглибших функцій її образу: вона не просто закохується в юнака, — вона нагадує йому, ким він є насправді, від початку.

Подальша трагедія головного героя полягає не тільки в тому, що він втрачає Мавку. Значно глибше — він поступово втрачає зв’язок із тією частиною себе, яка відкрилася через музику. Під впливом буденного життя він дедалі більше підпорядковується практичності, соціальним нормам та очікуванням оточення. Те, що спочатку було живим і безпосереднім, відходить на другий план. Якщо читати драму символічно, це можна назвати втратою духовного слуху, — людина перестає чути те, що колись, наче прекрасна неземна мелодія, звучало в ній самій.

Саме тому перетворення Лукаша на вовкулаку слід сприймати як алегорію глибокого відчуження від власної духовної природи. Він втрачає людську цілісність, тому що віддаляється від того внутрішнього ядра, яке робило його собою. Але ця втрата не є остаточною. Мавка залишається пов’язаною з тим, що в Лукашеві було справжнім, навіть тоді, коли він сам цього зв’язку вже не усвідомлює. Саме тому її наступні слова читаються як ключ до всієї драми: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає». «Те, що не вмирає» можна розуміти по-різному: як любов, пам’ять, творчість, душу або духовне начало. У містичному прочитанні це може бути образом тієї самої вічної іскри, яка не належить часовому існуванню. Фізична форма змінюється, стосунки руйнуються, людина може забути себе, але її найглибша споконвічна сутність не обов’язково зникає разом із зовнішньою оболонкою. Тому лісова німфа Мавка ніби зберігає пам’ять про справжнього Лукаша тоді, коли сам Лукаш її втрачає. Мавка, як своєрідний потойбічний провідник, приходить із простору, де людина ще не відділена від природи, і відкриває головному герою інший спосіб існування. Її присутність ставить перед ним питання, яке виходить далеко за межі любовної історії: «Хто ти насправді — той, ким тебе змушує бути світ, чи той, ким ти є у своїй глибині?» Це питання і є одним із центральних для містичної традиції внутрішнього пробудження.

Софія Караффа-Корбут. Ілюстрації до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня»

У такій перспективі «Лісова пісня» постає як притча-одкровення про втрату і віднайдення власної глибинної сутності. Людина здатна заглушити внутрішній голос, пристосуватися до чужих очікувань. Але те, що було справжнім, нікуди не зникає. І в даному контексті музика набуває майже космологічного значення. Чарівна сопілка Лукаша у символічному трактуванні звучить тому, що світ уже має власну священну музику, яку людина на мить здатна почути. В цьому сенсі вона виступає одним із найсильніших українських літературних образів сакрального Першозвуку — прадавнього звучання буття, що поєднує людину, природу, любов і трансцендентний вищий порядок.

Таким чином, сучасна філософсько-символічна інтерпретація дозволяє побачити в драмі-феєрії геніальної української Поетеси додатковий, глибший вимір — одвічний діалог між музикою, горнім світом, людською душею та пам’яттю про власне справжнє «я»…

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Наталія Сідак
Наталія Сідак@NatalySidak

5Довгочити
48Перегляди
На Друкарні з 14 листопада

Більше від автора

Це також може зацікавити:

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити: