19 століття
До здобуття незалежності в 1828 році Уругвай був частиною віцекоролівства Перу, а потім – віцекоролівства Ріо-де-ла-Плата (і навіть ненадовго Бразилії), таким чином ранні літературні процеси в Уругваї пов’язані головне з Аргентиною. Згадаймо хоча б літературу гаучо, визначальну для аргентинської культури. Але її витоки лежать зокрема в Уругваї, де Бартоломе Хосе Ідальго (Bartolome José Hidalgo) також писав свої патріотичні с’єліто (cielito): «Раю, раєчку, співаймо, / скінчаться наші скорботи, / тому що ми вже скинули / кайдани і ланцюги» (Cielo, cielito, cantemos / se acabarán nuestras penas, / porque ya hemos arrojado / los grillos y las cadenas).
Яскравим представником романтизму в країні, «національним поетом Уругваю», називають Хуана Соррілью де Сан-Мартіна (Juan Zorrilla de San Martín). У своїй епічній поемі «Табаре» (Tabaré), 1888 рік, він переплітає події війни між іспанцями і народом чарруа (charrúa) з одного боку, а з іншого – кохання іспанки і сина тубільного вождя, який сам народився зі змішаного шлюбу.
Засновником уругвайського історичного роману вважають письменника-реаліста Едуардо Асеведо Діаса (Eduardo Acevedo Díaz). Початок 19 століття, визвольну боротьбу і перші громадянські війни він змалював у тетралогії, яка складається з книжок, що виходили з 1888 по 1914 рік: «Ісмаель» (Ismael), «Місцева» (Nativa), «Крик слави» (Grito de gloria), «Спис і шабля» (Lanza y sable). В них він намагався дослідити зародження національної свідомості.
В 1900 році Хосе Енріке Родо (José Enrique Rodó), родоначальник латиноамериканського модернізму (modernismo), написав есей «Аріель» (Ariel), образи якого запозичені з Шекспірової «Бурі». Аріель – уособлення естетичності на противагу утилітарності, світлий бік людської природи. Таким Родо бачив майбутнє своєї країни, яка мала би боротися з матеріалістичними і егоцентричними тенденціями, що проникли до його батьківщини під впливом США.
20 століття
Оскільки модернізм розквітнув на межі століть, письменників цієї доби об’єднують під загальною назвою Покоління 1900 (Generación del 900). Саме в такій компанії свій творчий шлях почав Орасіо Кіроґа (Horacio Quiroga), а втім, його доробок охоплює розмаїття стилів: модернізм, натуралізм, навіть фантастику. Детальніше я розповім про його збірку «Оповіді про кохання, божевілля та смерть» (Cuentos de amor de locura y de muerte), яка побачила світ у 1917 році, але зроблю це трохи згодом.
Наступним на літературній хронологічній шкалі стало Покоління столітнього ювілею (Generación del centenario) – ця назва позначає письменників, які досягли своєї творчої вершини приблизно через сто років після прийняття конституції Уругваю в 1830 році. Поезія Хуани де Ібарбуру (Juana de Ibarbourou) просякнута оптимістичним сприйняттям життя, вираженим простими словами. В її віршах є багато про природу, чуттєвість, але і про смерть. Габріела Містраль називала її взірцем жіночності. Хуана де Ібарбуру пройшла шлях від модернізму до сюрреалізму.
Покоління 1945 (Generación del 45) було таким впливовим, що досі задає тон літературному процесу країни. Це вони на зміну пасторальній, ідилічній, романтичній літературі принесли літературу урбаністичну (такий перехід пояснюється тим, що в Монтевідео проживає більше половини населення Уругваю). «Коротке життя» (La vida breve), написане в 1950 році, є першим твором Хуана Карлоса Онетті (Juan Carlos Onetti), дія якого відбувається у вигаданому місті Санта-Марія, а головний персонаж роману, захоплений своєю вигадкою, втрачає зв’язок із реальністю.
Якщо під час диктатури Хуана Мануеля де Росаса в середині 19 століття втеча аргентинських письменників дала поштовх уругвайській літературі, то під час військової диктатури, яка тривала в Уругваї з 1973 по 1985 рік, багатьом митцям довелося тікати вже з Уругваю. Так, до Іспанії емігрувала Крістіна Пері Россі (Cristina Peri Rossi). Ця представниця латиноамериканського буму не цурається експериментів і провокативних тем. У романі 1984 року «Корабель дурнів» (La nave de los locos) досліджується сексуальність у своїй різноманітності.
Сучасність
Події роману «Картахена» (Cartagena) розгортаються в однойменному колумбійському місті. Чому для цієї книжки, виданої в 2015 році, Клаудія Аменґуаль (Claudia Amengual) обрала саме його? Щоб віддати данину Ґабріелю Ґарсії Маркесу. Крім того, ця книжка – про журналіста, який проживає кризу середнього віку і приймає хибні рішення, що призводять до катастрофічних наслідків.
Навіть у наш час уругвайська література не позбулася межових явищ і досі дає голос письменникам, які пишуть на портуньйолі (portuñol) – мішанці португальської та іспанської мов. Звісно, це письменники з прикордонних регіонів, наприклад, Фабіан Северо (Fabián Severo). Його роман «Віралата» (Viralata) надрукований того ж року, що книжка Аменґуаль, і використовує термін на портуньйолі, який позначає безпородних собак, чим характеризує невизначену ідентичність жителів прикордоння і їхньої гібридної культури.
