Ольга Войтенко — письменниця, сценаристка та режисерка. Вона авторка фентезійної трилогії «У світлі світляків», книги про війну для дітей «Кожна грудочка землі» та підліткової історії «Незручні. Відчайдушні. Виродки». На міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова — 2011» здобула премію за сценарій до фільму для дітей «Тимош. Хлопчик, який ніколи не зачісувався».
В інтерв’ю ми поспілкувалися з авторкою про її світогляд і творчі плани, а також обговорили теми, порушені в книзі «Незручні. Відчайдушні. Виродки», зокрема про прийняття суспільством людей, що відрізняються.
Часто у своїх інтерв’ю ви говорите, що в душі залишилися дитиною. Розкажіть про останню «дитячу річ», яку ви робили
Краще запитати, яку останню «дорослу річ» я зробила, бо я в принципі не про дорослі речі. У мене підхід до світу, вірування, погляди й цінності — не притаманні «дорослим» людям, бо я не хочу приймати всі ці квадратні, абсурдні й абсолютно неадекватні правила світу. Вони не працюють і не роблять людей щасливими. Тому я не живу те життя, яке зазвичай хочуть дорослі. Ніхто так і не зміг нормалізувати для мене ті речі, які в дитинстві я бачила як дикість: ставлення до природи чи стосунки між людьми…
«Якщо ви зрадите себе, зрадите те, що любите, то усе інше, що ви створите, буде порожнім»*. Як ви дотримуєтесь цього правила? Чому надаєте пріоритет у своєму житті та творчості?
Власне, моїм пріоритетом є те, що ви процитували.
Це речення абсолютно описує те, як я живу: не зраджуючи себе й те, що роблю, умію і люблю. Не кидаючи це під бетонозмішувач «дорослого життя» та комерції.
Я ніколи не роблю те, що мене не «драйвить» і не надихає, ніколи не роблю комерційні проєкти просто заради грошей. Працюю лише над тим, що вважаю цінним соціально, екологічно, культурно й ідейно важливим. І це «дорогий» пріоритет, треба визнати. Через це того нормального, комфортного й спрямованого на побут життя, як у більшості, я не маю.
Мої цінності застрягають на етапі продажу себе чи створенні якогось продукту, який би їм не відповідав. Але це все сильно дратує, бо, на жаль, світ побудовано трохи не за такими принципами. Не знаю, чому: про мене — це нікому не вигідно.
*тут і далі — цитати з книги Ольги Войтенко «Незручні. Відчайдушні. Виродки»
«Насправді світ у вас всередині… треба його лише… вивернути назовні». Для вас письменництво — це спосіб вивернути ваш світ назовні?
Так, частково. Хоча письменництво не зовсім задовольняє цю потребу. Тому що насправді я не письменниця. Я режисерка і сценаристка. Книжки це просто доступний для мене зараз спосіб, але я таки хотіла б займатися більш візуальними різновидами оповіді історій. Наприклад, анімація і серіальний формат: не телебачення, а щось схоже на «Нетфлікс».
Ну й частково «світ вивернути» — це про те, щоб нести свої цінності й жити за ними, транслювати собою.
Нещодавно у вас вийшла книжка «Незручні. Відчайдушні. Виродки», яка у форматі уривків зі щоденників описує життя талановитих підлітків із розладом аутистичного спектра в суспільстві, яке не готове сприймати людей, що відрізняються. Опишіть читача, на якого орієнтована ця історія. Кому варто її прочитати?
Батькам)
А, найголовніше, усім, хто думає, що з ним щось не так. Мені хотілося дати це прийняття, розуміння, підтримку й відчуття зграї.
І ще я планувала зачепити тих, хто вважає, що вони «нормальні» і мають право говорити, що не так із кимось іншим.
Це три цільові групи для мене. Як вийти на останню — трохи неясно, але раптом вийде.
Загалом книга порушує багато питань, які часто не сприймаються суспільством: це і життя людей із РАС (розлад аутистичного спектра), і гомосексуальність, і насильство. Чи не боялися ви категоричного несприйняття вашої історії? Можливо, вам писали негативні відгуки?
Я готувалася до цього. Чекала навіть. Тому здивована, що такого не було. Насправді одна з причин, чому я писала цю книжку, — це спостереження за іншими подібними історіями: те, що відбувається з видавництвом «Видавництво» постійно; те, що люди плутають аутизм із психопатією і, наприклад, називають Путіна аутистом (що абсолютно не надихає).
Те, що люди неосвічені й бояться. І через це люди з розладом аутистичного спектра просто не можуть у нас мати якогось соціального життя. Батьки дітей із РАС чи епілепсією теж, бо суспільство не готове побачити напад епілепсії чи незвичайну поведінку дитини через сенсорне перевантаження. Те, що коли ти на самому краю спектра й усе життя, не знаючи про РАС у себе, думаєш, що ти не такий: поламаний, ненормальний чи божевільний. Що з тобою щось не так. Але не знаєш, що саме.
Але мене, скоріше, дійсно хвилювала реакція саме людей із РАС і батьків дітей із РАС. Я боялася їх якось зачепити чи некоректно показати. Чи романтизувати все це, бо життя з розладом аутистичного спектра часто зовсім не таке миле, як у мене в книжці. Але я хотіла показати, що інакший спосіб сприйняття світу має власну цінність і красу. Якби я сама знала це раніше, що я не одна, то моє сприйняття себе було б іншим.
Люди з аутизмом думають інакше, ніж нейротипові. У них різні здібності розвинені нерівномірно: вони можуть бути дуже сильними в одних сферах і мати труднощі в інших. І вони мислять образами, а не словами й літерами, отже, дуже візуально, чи музично — не так, як більшість людей. І про це треба знати. Бо я просто пів життя думала, що тупа й бездарна, а не що всі мої системи працюють інакше.
Чи не могли б ви розповісти, як проявляється РАС у вас?
Це все дуже складно, бо ми знаємо лише власне сприйняття і гадки не маємо, як мислять інші. Один із моїх героїв не уявляв, що інші люди не «чують кольорами», поки йому про це не сказали, бо для нього це норма.
Але коли я почала вивчати РАС чи навіть уперше почула про нього, то перша думка була: «О, так це ж я». Може, я не просто «дивакувата фрічка», а є ще такі люди?
І чим більше я дізнавалась, тим більше розуміла, чому я роблю і сприймаю щось так чи інакше, і чому маю дуже неврівноважені вміння. Тому я думаю, що я таки в спектрі: багато речей на це вказують. А щоб зрозуміти прояви, треба читати книжку. Я тому її і писала, бо просто пояснити РАС дуже важко.
У вашій книзі я вперше зіткнулася з описом розладу аутистичного спектра в героїв. Звичайно, я знала, що існують люди з РАС, але не задумувалася про те, як вони сприймають світ і як їх сприймає суспільство. Як ви вважаєте, вам вдалося пояснити РАС у книзі?
Я не впевнена, що впоралась із цим, бо всі, буквально всі люди з РАС різні, позаяк і всі люди загалом різні. Тому, навіть сама перебуваючи на краю цього спектра, маючи друзів у ньому і вивчаючи цей феномен роками, не думаю, що підійшла навіть близько, аби це описати.
Україна — одна з країн із найбільшою кількістю недіагностованих РАС, отже, людей з аутизмом більше, ніж ви думаєте. У якомусь з інтервʼю тьютор з аутизмом сказав, що, на його думку, на Київському подолі більше людей з аутизмом, ніж діагностовано в нас у всій країні.
Я скоріше хотіла показати, як РАС може проявлятися в більшості, наприклад, у моменти сенсорного перевантаження, аби суспільство хоча б нормально реагувало на це. І вказати, що це не люди, які нічого не відчувають, якщо навіть не можуть про це говорити. Це означає лише те, що їм важко пояснити, а не те, що вони не думають чи не відчувають. Навпаки, вони надто гостро відчувають. Тому я вирішила, що найкраще для читача буде ніби потрапити всередину й пережити це з ними.
Що порадите почитати чи подивитися, щоб краще зрозуміти людей з аутизмом?
Перше, що спадає на думку, це «Амелі», звісно ж, а також «Темпл Грандін». Подивіться та послухайте Грету Тунберг: вона дуже яскрава представниця, ще й не вигадана персонажка, а жива людина. Герміона Ґрейнджер теж у спектрі та, якщо придивитися, дуже багато інших героїв книг та кіно.
Ще люблю анімацію, там багато про це. Як от «Мері і Макс» — це шедевр, про мене. Серіал «Кінець довбаного світу». У фільмі «Будь ласка, приготуйтеся» показано майже все про те, як функціонує аутизм (чи гарно, чи ні — можна сперечатися). Але це один із небагатьох фільмів, де дійсно показано, що це за «звір».
Так само, як Бет Гармон із книжки «Гамбіт королеви», яку я дуже люблю, і серіалу Нетфлікс за нею.
У авторів завжди є певне бачення, якою має бути історія. Чи змінилася книга, якою ми її бачимо зараз, від того, якою ви її бачили, починаючи писати?
Та не дуже: я її написала досить швидко і не вмію щось сильно змінювати в книжках, бо це їх часто вбиває. Іноді краще, аби воно було сирим, ніж перевареним. Бо тоді історія більш жива й менш заштампована. Але це мій підхід.
Чому ви обрали для книги формат щоденників?
Бо хотіла, аби читач пройшов із героями їхній шлях: не почув чи побачив збоку, а відчув буквально. І я не знаю іншого способу, як показати РАС без того, аби це не було про зовнішній його прояв, а про сприйняття, мислення, бачення, відчуття людей із РАС. Бо збоку зовсім не так, як зсередини.
Збоку РАС виглядає, як щось роботизовано-автоматизоване, але всередині все навпаки. Ця система рутини створюється, саме аби не потонути в хаосі відчуттів та емоцій. Як система рутини під час депресії, ці дії тримають тебе в стабільному стані.
Ну й хотілося поговорити про РАС через героїв, побути з їхніми думками й побачити світ їхніми очима, що дуже цікаво. Якби була суперздібність бачити світ чужими очима, я б обирала лише людей із РАС, аби її застосовувати, бо думаю, це суперкрасиво й цікаво.
Концепція щоденників передбачає, що ви максимально продумали думки та світобачення персонажів. Кожен уривок щоденників відрізнявся, а героїв багато. Як вам це вдалось? Як сформували характери героїв?
Загалом я досить довго спостерігала за багатьма людьми, але коли писала, то просто йшла за героями й записувала.
Якщо правильно зробити «досьє» і збір інформації, то герої самі все роблять далі: думають, проявляють цінності, поводяться так чи інакше, приймають рішення. Це магія підготовки до написання персонажів. Я навіть не знала, куди ми всі йдемо, просто спостерігала й дуже часто дивувалася, особливо з того, що сталося у фіналі.
Чи плануєте писати книги орієнтовані на старшу аудиторію?
Зараз цим і займаюсь. Хоча стосовно питання, чи планую — я не планую взагалі. Історії приходять і мені рука не підіймається їх лишити. Я не думаю в цей момент про авдиторію чи жанр, а орієнтуюся лише на героїв і їхні історії. Тому в мене всі книжки дуже різні й для різної авдиторії.
Дві наступні мої роботи — це young adult, чи, можна навіть вважати, для дорослої аудиторії. Може, я сама нарешті дорослішаю, а, може, підліткам сказала вже все, що так сильно хотіла.
Скоро вийде моя книга «Тім, Полін і Франсуа», і я взагалі не знаю, як визначити авдиторію, бо там герої різного віку: від 17 до 87.
Які книги українських авторів ви б порадили почитати?
Усі. Просто читайте, будь ласка, книжки українських авторів. Особливо сучасних. Ну ще Івана Багряного й Лесю Українку не можу не назвати поіменно, але загалом вважаю, треба просто брати й читати те, що видається, і те, що ви бачите, що за жанром, темою, віком вам може сподобатись.
Бо ми всі в одному човні, а бути зараз письменником це цілий виклик. Ці книжки — це не про професію, це про те, що люди обрали вкласти в читачів, у цінності й історії, а не в нормальність власного життя. Ну й ми мусимо мати наші суспільні сенси та історії. Зараз пишеться багато крутого фентезі, зараз пишуть військові і їх важливо зрозуміти й почути, зараз дуже цікаво подають літературу про нашу історію.
Отже, просто читайте.
Журналістка: Карина Гоністратенко
Коректорки: Анна Ковбасенко та Ангеліна Іванченко
Дизайнерка: Анна Ємець
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
