Прочитане за жовтень – розважальна самурайщина, вікінгівщина та фентезі в космосі, мала латиноамериканська проза, неоготика, готика, богослів'я та демонологія, класика психоделіки та абсурдизму, вуличні пригоди маленької киці, кухонні та зовсім не яойні пригоди і... динозави.
Аркадій Саульський "Червоний лотос".
Починаючи Саульського в мене були певні сподівання, назвімо це так. Мені подобається сучасна польська фантастика, ще й передмова Аренєва, ще й японська тематика. По ідеї мало бути шось файне. В принципі, так воно й було, але є нюанс. Проте, буду послідовна й почну з першого роману.
Події "Червоного Лотосу" розгортаються в Ніппоні, країні не зовсім тотожній Японії нашого світу. Пам'ятаєте коли в середині XIII сторіччя в Японію прийшли монголи? В нашій історії їх плюс-мінус успішно відкинули, а от у Ніппона все було не так чудово. Навала мандуків здавалась неспинною, богообраний (буквально) Безсмертний (теж буквально) Імператор дав дуба залишивши по собі правонаступницю дівчинку. Ще й символом мандуків є Червоний Кінь, який вважається місцевими чимось на кшталт диявола... Одним словом - прийшли складні часи.
Нашим головним героєм в цих складних часах стає Кентаро - тілоохоронець тої самої доньки Імператора. Кентаро людина непроста, він є Духом, себто людиною, що пройшла вельми важкий вишкіл й вартує десяти воїнів. Шьора - донька Імператора, теж не є людиною. Вона безсмертна, точніше Безсмертна. Її об'єктивно неможливо вбити чимось окрім Пурпурового клинка, зброї створеної забутими богами, що стали демонами. Попри такі складні умови результатом перших 90 сторінок є смерть Шьори, смерть Кентаро та... воскресіння Кентаро від останнього, передсмертного поцілунка-подарунка Шьори.
Як у правильного самурая, тепер у Кентаро є тільки один шлях. Лежати на горі трупів й пиздостраждати. Важливе заняття, багато часу займає. Та-та-та. Але десь тут в сюжеті з'являється милий сільський хлопчик з батьком-калікою (каліцтво, бо він був воїном), старенькою бабусею, сімейною реліквією (катаною) та групою бандитів, які хочуть вбити всіх цих чудових людей, тож Кентаро треба підняти свою сраку й почати щось робити. Потім весь цей балаган піде в місто, що підпорядковується вбивці пані Шьори. Кентаро буде довго думати хоче він мститися чи ні, а тринькати час буде в лігві благородного розбійника.
Так. Сюрпризів у цій книжці нема. Ото зовсім нема. Ви все це бачили, ви все це знаєте (але там була сцена йоблі, це було несподівано), але історія не стає від того гірше. Всі події прив'язані до головного героя. Романтика, пригоди, магія, все це тим чи іншим робом крутиться навколо Кентаро та його мертвої коханої. До того ж тут навіть проблиски здорового глузду є. Аж приємно. І помста стається зрештою бо так склалось, а не бо так треба. І сільського хлопчика прилаштують не в самурайському напрямку, а в купецькому. Одним словом, це гарне розважальне чтиво. Ніц геніяльного, ніц несподіваного, але це приємно прочитати. Воно веселе, цікаве, з вигадливими фентезійними елементами та приємними персонажами.
Але є невеличка проблема. Як не зважати на навалу мандуків (на яку, будемо правдиві, всім похуй, бо вона не має жодного стосунку до ГГ) то історія завершена. Кентаро закрив свої гештальти, десь вийшов у плюс, десь в мінус, але на тому й все. А в циклі то ще дві книжки...
"Пані Тиша" - це... це... це нудна книга. Кентаро з'являється на 120 сторінці, а це третина книги. Замість знайомого й приємного ГГ нам видають якогось пересічного патосного воєначальника, від якого я куняю. Якісь розборки якогось дому з якимись бандитами. Все таке сурьйозне. Мені не похєру на той дім й ті розборки? Похєру. Я тих людей не знаю, вони мене не цікавлять. І сюжет ніби й кудись йде, але я не йду. Я нуджуся від опису чергової стінки на стінку. Тож...
Почитайте "Червоний Лотос". Воно віабушне, крінжове й можливо мимовільно кумедне. Або гляньте "Дороро". Або "Клинок Безсмертного". Або "Манускипт ніндзя". Є безліч аніме по середньовічній Японії. Зазвичай вони ще й цікавіші. "Канецуго то Кейджі" гляньте. Крінжу з головою, як і занурення в історію Японії.
Хуліо Кортасар "Восьмигранник".
Друга прочитана збірка оповідань Кортасара і я все ще не знаю, що про нього писати. Перша, "Всі вогні - вогонь" (1966) була тут, "Восьмигранник" ж написаний на вісім років пізніше, у 1974 році й він спрямований здебільшого на серйозну прозу. Багато писати не буду, бо збірка була дивною і я її скоріш не зрозуміла, аніж навпаки. Хоча деякі оповідки й припали до душі.
Ліліана плаче. Про те як ти помираєш. Формулювання дивне, але, оскільки процес помирання описується від першої особи, то найбільш доречне.
Крокуючи слідами. Про те як ми створюємо/інтерпретуємо тих про кого пишемо, навіть (особливо) якщо це реальні люди. Історія про біографа, який написав біографію яку бажав би створити той про кого вона була написана, але бажане та реальне, що очевидно, не вельми перетинаються, та усвідомлення цього прийшло надто пізно.
Рукопис знайдений у кишені. Про дивні й непевні людські стосунки з дещицею крінжі, хоч, можливо, планувалась романтика. Про чувака, який знайомиться з дівчатами у метро за певною вигадливою схемою і знайшовши кохання всього свого життя намагається порушити цю схему.
Літо. Про ірраціональні, певно, ірраціональні, але це не точно, можливо вони таки раціональні, страхи. Нагадує деякі з оповідок дю Мор'є. Таке ж поєднання реалістичного та сюрреалістичного.
Тут, але де, як. Про те як хтось помер і як з цим живуть ті хто залишився. Напевно це друга частина триптиха про смерть в якому кожна нова частина розказує про вмирання з іншої точки зору.
Містечко Кіндерберґ. Про подорож, людей і розмови між ними, але без розмов у оповіданні? Я не знаю. Ой все... Ця історія скоріше про процес читання, аніж про якийсь зрозумілий результат. Напевно.
Фази Северо. Третя частина вмирального триптиха. Про те як хтось помирає.
Шия чорного кошеняти. Знов про дивні й непевні людські стосунки з дзеркальним щодо очікуваного фіналом. Ну знаєте, коли хлопець і дівчина дуже поспішно йдуть додому до дівчини їбатися, то ви менш за все очікуєте, що жертвою кото-духа стане хлопець.
Про видання. Воно запаморочливо гарне. Якщо Чендлер у Вавилонської бібліотеки був просто прикольним, то "Восьмигранник" це шедевр. Намальовані олівцем малюнки на обкладинці спереду та ззаду, різні форзац та нахзац та ще кілька простіших ілюстрацій всередині. Плюс назви оповідань ніби розчиняються на сторінці, а добиранню правильного шрифту (його кольору) та паперу точно приділили помітну увагу.
Юн Ха Лі "Драконова перлина".
Трохи контексту. Юн Ха Лі - автор корейського походження, що очевидно з імені. "Драконова перлина" - це перший том з трилогії Тисячі світів, яка отримала Локус (янґ-едалт) та Міфопоетичну премію (також як янґ-едалт), ще була номінована на Г'юґо та Неб'юлу. У 2022 році вийшла друга частина трилогії (але, якщо що, не хвилюйтеся, "Перлина" читається як завершена історія, та й, зважаючи на обкладинки, спільний у циклі тільки світ) - "Tiger Honor", а у 2023 третя - "Fox Snare". І я дуууже сподіваюсь, що Жорж видасть і їх також, бо, як мінімум, серію імені Ріка Ріордана (в якій і надрукована "Перлина") вони видають далі, а роман прям вау.
"Драконова перлина" - це досить темповий янґ-едалт в якому достатньо багато незвичних моментів.
Перше, світ "Перлини" спирається на корейську мітологію. Це не щось неймовірне, але книга спирається тільки на корейську мітологію. Люблю таку цілісність.
Друге, це фентезійний світ, з магією, що очевидно. Окрім людей у світі "Перлини" є дракони, тигри, лисиці, гобліни, які можуть перевтілюватися з людською в нелюдську подобу та кожен вид магічних істот володіє притаманною тільки їм магією. Дракони керують погодою та світом навколо, гобліни мають шапки для невидимості, лиси вміють перевтілюватися у будь-що. Але окрім видової магії тут ще й працює феншуй. Тому глобальний план драконів - розставити планети так, щоб жителів Тисячі світів спіткала удача.
Третє, це фантастика, софт-фантастика, та все ж. Так що так, це фентезійний світ, який розвився до космічних кораблів і тепер літає космосом, заселяє планети, терраформує їх магією, та головне не залітати в сектор поблизу Четвертої планети, бо мало того, що число "чотири" нещасливе, так на Четвертій планеті ще й безліч привидів, які тільки посилюють невезіння.
Четверте, один з трьох головних героїв це "вони". Ви скажете, що це фігня, я скажу, що це нормально інтегровано у світ, гармонійно виглядає у світі фентезійного Стар Треку, а ще автор нормально реалізував маркування різних звертань. На флоті біля бейджика з іменем всі носять плашку з символом, що вказує на бажану форму звернення. Ура-ура-ура. Люблю коли такі штуки адекватно вплітають в сюжет, а не залазять на трибуну для виголошення промов.
Про сюжет. Мін тринадцять років; вона з роду лисиць, які вважаються знищеними і яких ніхто не любить, бо вони можуть перевтілюватися у будь-що/кого і керувати емоціями інших; живе вона на недотерраформованій планеті, бо Драконову перлину - магічний інструмент терраформінгу - щезли разом із власником та кораблем дорогою до планети Мін; старший брат Мін пішов у флот, щоб дослужитися до високої посади та допомогти своїй планеті (шлях Сузаку, так). Все і так не виглядає надто добре, а тут ще приїжджає якийсь пан з флоту, котрий каже, що старший брат Мін дезертирував, хамить мамі Мін, а Мін, як гарна корейська дівчинка, має повагу до мами, тож вісник з поганими вістями отримує пательнею по голові і Мін втікає з дому не бажаючи ховатися в селі, а воліючи знайти брата, чиє дезертирство виглядає вельми підозріло.
Далі буде купа пригод, що розкривають світ й не дають читачу нудьгувати, адекватно вплетена мораль для дітей, неодноразова мораль (і я за ЦЕ хвалю книгу, уявіть) та певна кількість справді несподіваних сюжетних вигинів (деякі були банальні, але деякі прям вау…) В принципі цей роман виглядає як щось типу Скрібнерівського циклу Гайнлайна. Я таке підтримую та схвалюю. Фентезійна фантастика з дівчиною в головній ролі та незвичним антуражем не найрозповсюдженіша штука в нашому світі. В принципі, зі схожого я можу згадати тільки "Darkwar" Кука.
Діана Сеттерфілд "Тринадцята казка".
Все почалося з "Там у темній річці" в яку я просто закохалась. Я про це писала раніше, і це була любов. Чудовий неовікторіанський роман, характерно англійське все, це було… неймовірно. Тож так, я чекала "Тринадцяту казку", але, коли вона приїхала, я з'ясувала, що це готичний роман. І це було трошки не те, на що я чекала. А потім я по факту прочитала книжку за день. Тепер ми тут.
"Помираючи, люди зникають. Зникає їхній голос, їхній сміх, тепло їхнього подиху. Руйнується їхня плоть. З часом зотлівають і кістки. Зникає всяка жива пам'ять про них. Це жахливо й водночас природно. Однак для письменників є виняток із цього правила - правила неминучого зникнення. У книжках вони продовжують жити. І ми можемо віднайти їх. Віднайти їхній гумор, інтонацію, їхні настрої. Написаним словом вони здатні розлютити вас або, навпаки, потішити. Написаним словом вони здатні розлютити вас або, навпаки, потішити. Ці люди здатні змінити вас - попри той факт, що самі вони давно померли. Як комахи в бурштині, як мертві тіла, вмерзлі сотні років тому у кригу, люди, які за законами природи вже давно мали зникнути, і досі існують завдяки такому диву, як папір та чорнило. Хіба ж це не магія?!"
Наша головна героїня - Маргарет Лі є донькою власника букіністичного магазину, має кілька привидів минулого та полюбляє вікторіанську прозу та написання біографій невідомих авторів. Та одного разу до неї приходить лист від Віди Вінтер - найзнаменитішої сучасної авторки відомої не тільки творчістю, а й постійними містифікаціями свого життя, яка повідомляє, що вона розкаже свою правдиву біографію Маргарет і тільки їй одній. Спочатку Маргарет не зацікавлюється цією ідеєю, але одна ніч та одна книга, ті самі "Тринадцять казок" (найзнаменитіший роман Віди Вінтер відомий тим, що в ньому всього дванадцять казок), змінюють її думку і Маргарет їде в загублений бозна-де маєток Віди, де й розпочинається розповідання історії.
"[...] очі її були такими прекрасними, що в них просто не лишалося місця для речі настільки прозаїчної, як здоровий глузд."
А що історія? Ой, ну знаєте, звичайна така готична історія. З занепадаючим аристократичним родом, кровозмісними стосунками, складними та заплутаними внутрішньосімейними взаєминами, благородними слугами, безумними хазяями, таємницями, підступами, et cetéra, et cetéra, et cetéra… О, ну оскільки це готичний роман, то тут є ще й привиди. Але їх реалістичну примарність, або ж примарну реалістичність вам потрібно буде випробувати самотужки.
"Люди, чиє життя не врівноважується здоровим потягом до грошей, страждають на вражаючу, просто маніакальну одержимість цілісністю своєї особистості."
Ще роман гарно написаний, багатошаровий, іронічний, людський, літературний, а якщо по простому - англійський. Чудова книжка.
Хе. Знов не вийшло написати багато про Сеттерфілд.
Форзац книги просто 10 з 10. Він чудовий. А от розбіжність кольорів обкладинки та корінця (видно на першому фото) - кумедна.
Клайв Стейплз Люїс "Проблема страждання".
Знаєте, частина мене справді хоче зрозуміти концепцію віри та аргументи Люїса. Типу… мені подобається концепція віри, адже це доволі зручна система для полегшення життя, як мінімум в психологічному аспекті. Але я читаю книги Люїса, знову й знову, і ще раз й ще раз отримую те ж саме. Купу побрехеньок, логічних похибок, аргументацій, що закінчуються фразою "а осьо тут треба просто повірити бо повірити". А я не можу. Ги. Кумедненько, одначе.
"Проблема страждання" присвячена Інклінгам, це назва компашки в якій були і Люїс і Толкін. Це мило. Вже в передмові Люїс знімає з себе відповідальність й каже що не хтів/хтів, але анонімно/його вмовили і він не спеціяліст в темі/бла-бла-бла, одним словом, пан знімає з себе всю відповідальність за книгу, що йде далі. А книга далі це ммм... Це довершений витвір мистецтва вивертання навиворіт логіки й здорового глузду. Це торжество лицемірства та подвійної моралі.
Окрім цього всього це ще й спроба заткати дірки канону найпопулярнішого у світі фентезі. Бо боженька типу добрий і всемилостивий, але люди страждають. Тож треба придумати як вирішити цю логічну задачку. І знаєте, як надрукована фан-теорія ця книжка просто чудово. А потім згадуєш, що ця штука має безпосередні стосунки до реального життя й стає троха сумовитенько й трапляється приплив непозбувної бентеги. Але написано гарно, і не посперечаєшся. Але забухати хочеться. На цій позитивній ноті й завершу розповідь про чергового Люїса.
О, і якщо ви ставите собі питання нашо я се читаю? То відповідь дуже проста. Треба хоч трохи розбиратися в штуці для якої я погана за замовчуванням. Ну, чисто щоб усвідомлювати рівень потенційної безумовної ненависті прихильників будь-яких ідей.
Бернард Корнвелл "Пісня меча".
Четверта частина "Саксонських хронік". Перша тут. Друга тут.
"Власними гріхами не варто ділитися ніколи й ні з ким, хіба тільки коли вони настільки великі, що їх неможливо приховати. У такому разі слід прикриватися політикою і державними справами."
На четвертій частині Корнвелл чи то вирішив, чи то дізнався про процент жіночої авдиторії, бо "Пісня меча" це любовне фентезі. Так, формально це історичний роман, але він все більше й більше виглядає як фентезі. Романтичне. Доньку Альфреда - Етельфледу - видають заміж за козла-кузена Утреда. А козел-кузен таки козел, тому він буде ревнувати Етельфледу до Утреда (спойлер, а то й собі з Вікі заспойлерила, причини для ревнощів з'являться на том пізніше), бити нещасне дитятко і взагалі, у нас тут тепер не роман про вікінгів, а драма про тяжку жіночу долю. І романс з вікінгом, бо він гарний хлопчик.
Ще Корнвелл порушив правило 1.5 дівок в Утреда на роман, бо Ґізела все ще жива і вагітна, але дес флаг над нею майорить так яскраво, що спойлери з Вікі й не спойлери зовсім. Та й взагалі, я здивована, що Етельфледу відійде Утреду тільки в наступному томі. Її вже дві книги готують. Так, це рілі очевидно. І в минулій книзі це було дещо… дивно. Бо вона була дитиною навіть як для свого часу.
У всьому іншому все як завжди. Обкладинку фоткати незручно. Написана книжка легко. Чекаю продовження, там в наступному томі якраз закінчиться арка Альфреда.
Джозеф Шерідан Ле Фаню "Кармілла".
Хочте прикол? Я не читала "Дракулу". На додаток, я навіть не певна, чи дивилась я повністю вже класичну версію з молодим Сільвергендом. Отака журбинка. Буду виправляти цей недолік освіти, як у Неба вийде неілюстрований "Дракула".
"Кармілла", що очевидно, це історія про вампірку. Що, можливо, менш очевидно, так це те, що ця історія була написана до "Дракули" і замість епістолярності нам видали лесбійство. Гарний обмін, я вважаю. Цей невеликий роман/повість має доволі багацько екранізацій, в тому числі еротичних, або з Крістофером Лі, або навіть в аніме (як мінімум двічі. Нещодавня "Андед гьорл" та "D" той що з ілюстраціями Амано). Ці сутності не перетинаються.
В принципі, це класична готична історія про колись величний аристократичний рід, який підзанепав і на дівчат з цього роду (а іноді й не тільки на них) періодично починає полювати якась панянка. Полює, звісно ж, така ж сама представниця цього роду, з того покоління, яке й спричинило занепадання, бо воно стало вомперами. Та й, відверто кажучи, полювання часто-густо нагадує дещо токсичні залицяння з розповідями, як вомперша Кармілла/Міркалла/Мілларка споглядає за сплячою шестирічкою; робить в дівках дірки, щоб... щоб... щоб висмоктати з них кров, звісно ж; перетворюється на кота і... гм... ну, припустимо, два попередні приклади поведінки виглядають як типово котячі, так що будемо вважати, що перетворенням на кота вона проявляє свою сутність. А, ще вона багатослівно розказує дівкам, як же вона їх любить та випитує, чи будуть вони з нею до смерті? Взагалі, як так подумати, всі крінж-моменти "Сутінок" - се просто данина класиці... В усьому іншому це типова готична історія й більше сюди додати нічого.
Але, на цьому книжка не закінчується, бо ще в книжечці є п'ять оповідань.
Розповідь про дивні події на вулиці Онж'є. В змісті правда "події" названі "подіі", але ладно. Це доволі банальна, проте цікава історія про двох студіозусів та дім з однією дуже привидоповною кімнатою.
Справжня історія будинку з привидами. Назва ідеально репрезентує суть. Сім'я заселилася в дім з привидами й що з того вийшло. З прикольного, тут прямим текстом сказано "а ми звідти не з'їхали одразу як почалась паранормальщина, бо ця штука нам мізки промила". Доволі незвично.
Живописець Схалкен. Історія про дівчину, хлопця, нещасливе кохання та диявола. Дуже дддддраматична.
Ультор де Лейсі: Легенди долини Капперкуллен. Офігезна історія про проклятий ірландський рід. Оскільки рід ірландський, то прокляття чиє? Фейряче. Тому далі невеликий спойлер, бо цей поворот ідеально лягає в канву "Кельтских сутінок" Єйтса. Отже, рід проклято, в Ультора є дві доньки. Для успіху йому треба одну віддати в монастир, а іншу - заміж. Що виходить у фіналі? Та, яка мала піти в монастир пішла туди. Та, яка мала піти заміж таки там. Щоправда, за фейрі. Який її спиздив. А дівка-то я щаслива. Тепер сидить з фейрюком у башті й тролить людей навколо разом із ним. Гармонія.
Привид пані Кроул. Невеличкий атмосферний детектив про маленьку дівчинку у великому маєтку та таємниці власниці маєтку.
Про технічне. Власне "Кармілла" є багатоілюстрованою. На 120-сторінкову історію припадає дванадцять ілюстрацій (включно з обкладинкою), дві з яких на розворот. П'ять оповідань обмальовані бідніше, на них припадає всього лише три малюки. Але, багатоілюстрованість призводить до того, що папір в книжці крейдовий (здається це він? Короче, ота глянцева штука, яку фоткати боляче, бо відблиски розбігаються по всіх усюдах). Плюсом чи мінусом є такий папір вирішувати вам та вашим смакам. Ще в книжці є список композицій для атмосферного читання. Але я бидло, тож їх я не слухала.
Філіп Дік "Звихнутий час".
"ФАШИСТАМ, НАЦИСТАМ, КОМУНІСТАМ,
ФАЛАНГІСТАМ, ПЕРОНІСТАМ,
ПОСЛІДОВНИКАМ ГЛІНКИ І/АБО БЕЛИ
КУНИ ВХІД ЗАБОРОНЕНО.
Його батько і дядько запевняли, що це найкраща на світі табличка, тому Семі прибив її до дверей."
Дік, як і Керуак, виходять на платформі Комубук, в принципах роботи якої я досі не розібралась, але дуже чекаю поки у вільний продаж вийде "А тепер зачекайте до минулого року" (воно ж здається ще має вийти у вільний продаж? Чи ні? Чи так?) та "Сонячна лотерея". Ну і я в принципі чекаю всього Діка. Місця він займе багато, але ж красивенький. Обкладиночки, та ось це от усе. Поки що українською вийшло вісім книжок – "Звихнутий час", "Людина у високому замку", "Три стигмати Палмера Елдрича", "Чи мріють андроїди про електричних овець?", "Убік, "Лийтеся сльози, сказав полісмен", "Затьмарення", "Валіс". Книжки я розташувала в хронологічному порядку і десь таким же робом буду їх читати. Спробую щомісячно, але це не точно.
"Повернувшись до будинку, він заліз по сходах на горішній поверх. Одне з вікон виходило на плоску частину даху. Він відчинив це вікно й за мить уже вилазив на дах.
Знизу долинув голос матері:
– Семмі, ти ж не зібрався на дах, правда?
– Ні, – прокричав він у відповідь.
Я вже на даху, – подумав він, чітко розмежувавши для себе ці два процеси."
Першим у черзі виявляється "Звихнутий час". Як і більшість книжок Діка у нього є формальний науковий сюжет з якимись концепціями та ідеями, а є те, про що насправді всі (можливо майже всі, бо основний доробок Діка я пам'ятаю вкрай примарно, а пізнього не факт що взагалі читала) книжки Діка – про крихку непевність та ілюзорність буття. І про те що все навколо це сцена, за якою проблеми з головою, за якими сцена, за якою проблеми з головою, за якими сцена, за якою проблеми з головою, за якими сцена, ви вловили ідею.
"Типова проблема під час конструювання мрій... Вони виходять непослідовними."
Світ "Звихнутого часу" крутиться навколо Реґла Ґамма – незмінного переможця газетного конкурсу головоломок. Реґл, із сестрою, її чоловіком та сином, живе в чарівливому та ідилічному містечку 50-х років. Все навколо надзвичайно миле та спокійне, от тільки іноді шматки навколишньої реальності перетворюються, в руках Реґла, у папірці зі словами. Ятка з морозивом перетворюється на папірець з написом "ЯТКА З МОРОЗИВОМ", те ж робить фонтанчик для пиття, автотраса та горщик з квітами. Одним словом, діється щось дивне… У спробах з'ясувати "що ж в біса коїться?" і чи є ці перетворення реальними, або ж знаками підступаючого божевілля, Реґл досліджує артефакти із закинутої будівлі неподалік (в знайденому там журналі знаходиться інформація про якусь невідому зірку Мерилін Монро), прослуховує дивні перемовини на радіо та навіть намагається вибратись із міста.
"Краще мати зовнішнє джерело критики, ніж страждати від глибоких внутрішніх докорів сумління і самобичування."
У "Звихнутому часі" Дік неодноразово переглядає, змінює та реінтерпретує свідчення на користь якоїсь із запропонованих читачу теорії. Теорія змови державних служб, конспірологія, прибульці, промивання мізків, штучна реальність, гіпноз… тут буде все і водночас. Плюс, ще буде соціальна проблематика, аж в кінці, коли з'ясуються реальні першопричини проблем. Але, окрім розважального елементу в книзі є ще кілька прикольних моментів.
Один з лейтмотивів історії несподівано сильно перегукується з "Білим шумом" Деліло. Але якщо Деліло пише про консюмеризм 80-х, то Дік робить те ж з 50-ми. Сцена з малим Реґлом в супермаркеті водночас ілюструє втілення нового споживацького бога і показує те ж саме різноманіття та різнобарв'я етикеток/марок. З Деліло це перегукується так само яскраво, як Шульц віднайдений у Рака. Але у випадку Шульца/Рака це свідоме рішення останнього, а з Деліло я не певна. Можливо нюанс в тому, що Деліло показує перетворення споживання на споживацтво, а Дік показує розквіт споживання до його токсифікації.
Другий момент. Не певна, чи Дік це планував. Але. Надзвичайно гарний опис ілюзорного міста в антуражі близького Діку часу дозволив йому створити вкрай реалістичну й, внаслідок цього, дещо сатиричну історію про свій час.
Третій. От це взагалі дрібничка, але дрібничка цікава. Тема штучних спогадів та нашої рефлексії на них розкрита дещо нестандартно. Навіть усвідомлюючи штучність емоційних зв’язків герой не намагається ані відкинути їх, ані рефлексувати з приводу їх штучності. Його емоційний зв'язок з іншими людьми є та має певну вагу попри його штучність чи реальність, бо попри несправжні підвалини стосунків вони все одно були збудованими та вже існують, тож має сенс враховувати їх. Це як з наукофільством Кармілли (я додала про це в P.S. попереднього тексту. Під картинки). Ніби й фігня, і ніби й десь зустрічалось, але все не у конкретно цій конфігурації.
Іван Нечуй-Левицький, Володимир Антонович, Володимир Гнатюк "Українська демонологія".
Видавництво Стилет і стилос, яке видало "Українську демонологію", робить щось. Якщо що, це схвальне, а не бридливе "щось". Просто пул книжок у них… дещо різноманітний. Ернст Юнґер "Війна як внутрішнє переживання", Плутарх "Порівняльні життєписи" , Олекса Стороженко "Марко Проклятий", "Втрачене покоління", та й "Українська демонологія", з якої для мене все почалося, теж та ще штучка.
Книжка ділиться на три частини. Всі вони є уривками, тож поговоримо про них по черзі.
Іван Нечуй-Левицький з книги "Світогляд українського народу". Оскільки перша частина "Української демонології" сподобалась мені найбільше, то тримайте знайдені повні версії цієї праці. Це – простий повний репринтний варіянт. Обкладинка бека, але коштує мало. А ось це – красива книжка з ілюстраціями, від видавництва VELÓRUM у якого є тільки ця книжка, передзамовлення на яку закінчується 19-го числа. Врахуйте цей моментик. Зате, в них ще є комплект листівок, частина ілюстрацій на котрих не увійшла в книжку, постер та наліпки.
Що понад усе нагадує "Світогляд українського народу"? "Білу богиню" Ґрейвса. Написано дуже гарно, має, скоріш за все, вельми відсутню доказову базу, зате дуже цікаво читати як лорбук неіснуючого фентезійного світу. В "Українській демонології" з усього "Світогляду" є тільки загальний ескіз про українську міфологію, частина про нижчих духів та тема перетворення в українській міфології. Чи варто читати цей розділ? Так. Це менш мила, в порівнянні з Корній (яка, щоправда, призначена для дітей, так що жалітися тут нема на що), розповідь про українські, або, можливо, псевдоукраїнські вірування, розказана легкою та зручною мовою.
Володимир Антонович із праці "Чаклунство: документи, процеси, дослідження". Першоджерело книги ось, в "Українській демонології" переклад українською. Назва влучно ілюструє зміст. По факту це – список судових справ на чаклунську тему; дрібки узагальнень про специфіку чаклування на українських теренах; роз'яснення чому у нас судові справи чаклунського характеру серед селян розглядались як адміністративка та зрештою на них забивали, а от якщо одна зі сторін була частиною аристократії, то тоді передавали питання до церковної парафії. Спойлер, проблема в тому, що селяни поєднували християнство з елементами язичництва і як щось погане сприймали тільки зловорожу магію, а не магію в принципі. А от аристократи були дуже вумними та обчитаними релігійною літературою тож вважали будь-яку магію жахливим злом, бо це ж магія.
Володимир Гнатюк з праці "Нарис української міфології". Цю працю я не знайшла, але, зважаючи на роки життя автора, написана вона була плюс-мінус тоді ж коли й труд Нечуй-Левицького. Не дивно, що ці дві роботи місцями перегукуються й запозичують одна в одної, або ж із якогось спільного першоджерела, одні й ті ж теорії про нечисть. Проте, праця Гнатюка охоплює більше всіляких істот і навіть намагається якось та й їх каталогізувати.
На загал книжка цікава, особливо якщо вам цікава українська міфологія. Знову ж, я не певна наскільки ця міфологія тут близька до реальності, а наскільки фентезійна, але читати все одно було цікаво. До того ж, у книжці є ілюстрації колажного характеру. Вони гарні і… краще просто подивіться на них. Мої описові вміння на цьому все.
Бруно Шульц "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання".
Взагалі, ця книга ділиться на три частини. Два романи в оповіданнях - "Цинамонові крамниці", "Санаторій під клепсидрою", та чотири окремі оповідання. Прочитала я тільки "Цинамонові крамниці", до того ж прочитала їх я ще в вересні, але місяць був складний, Шульц читався погано і я перенесла дочитування книги на жовтень. Спойлер, це не допомогло і я все ще прочитала тільки "Цинамонові крамниці".
Трохи про автора, бо він і як особистість пан цікавий. Пан Шульц є польським письменником, який народився в Дрогобичі, а жив на Галичині та у Львові. Саме ці місцини здебільшого й фігурують у його творчості. народився в 1892 році, дебютував, як письменник, у 41 рік. Нехитра математика підказує, що то був 1933 рік. Що трапилось троха пізніше ми всі знаємо, тож не дивно, що його творчий шлях був дуже короткий. Друга проблема куцості доробку - це факт того, що Шульц був євреєм. У радянські часи він певний час був змушений малювати пропагандистські полотна, а у часи німецької окупації... Ну, його смерть гарно ілюструє ставлення німців до євреїв. Він став персональним євреєм Ландау, а потім Шульца вбив інший офіцер, бо Ландау раніше вбив єврея-стоматолога, яким опікувався інший офіцер.
"Так ми з матір'ю проходили двома сонячними сторонами Ринку, водячи по всіх будівлях, мов по клавішах, наші переламані тіні."
Цинамонові крамниці. Ще за життя Шульца його творчість вважали дещо... словесно надмірною і це гарно передано у перекладі. Він кількості слів й описів можна повіситися. І якщо "Цинамонові крамниці" ще пережити можна, то на "Санаторії під клепсидрою" я тупо засинала. так, це основна причина, чому я не дочитала Шульца. Проте, не можу сказати, що я жалкую читанням "Крамниць".
Складно сказати про що саме написані "Крамниці", бо у випадку Шульца як суттєво важливіше. Формально сюжет крутиться навколо хлопця, котрий є альтер его автора та його батька. Реально ж це химерний, макабричний, вар'ятний маскарад образів, які змінюють один одного не зважаючи на логіку й зручність подій. Трапляється щось, потім щось, потім ще щось. Всі ці щось дуже красиво написані, але зрозуміти де тут сюжет поза моїми мисленнєвими здатностями. Зате все реально дуже гарно і квіткова сцена ледь не дослівно перегукується із впливом мавки на дім панича у "Якуба Шелі".
Ііііі.... Це все. Я не є великим знавцем високої літератури, щоб глибинно аналізувати й інтерпретувати Бруно Шульца. Чи сподобалися мені "Цинамонові крамниці"? Так. Можливо, я навіть перечитаю їх, як буду робити те ж саме з Раком. Але чи підійду я ще раз до "Санаторію", щоб спробувати його здужати? Ні. Ні-ні-ні і ще раз нє. Це було пізнавально та надзвичайно надмірно.
Конамі Каната "Чі життя однієї киці".
Читати всі дев'ять томів підряд можливо було помилкою.
"Чі. Життя однієї киці" розповідає про те, як сім'я Ямада підібрали на вулиці маленьку та тупеньку кицьку, яку назвали Чі, що вже безальтернативний вирок. Якщо що, "Чі" - це "пісь-пісь" японською. Так, це дрібне гімно сцяло куди завгодно окрім лотка, тож подумало, що крики "чі" - це її ім'я. Чі не дуже розумна...
Пригоди Чі в першу чергу кавайні, на початку вони ще й дещо просвітницькі, бо розказують про котячі звички та легенькі хвороби про які можуть не знати люди в яких ще не було жодної тваринки. Але глистів, блохів та кліщів вам не покажуть. І лишай не покажуть. А всі мої коти, коли я їх заводила, приносили щось із цього в різних комбінаціях. Тож так, "Чі" вам покаже світлу сторону буття власником кицьки. Навіть у цій світлій стороні є нюанси і Чі разочок ледь не віддає богу душу, та котики це завжди специфічний експірієнс.
Проте коли Чі виходить за межі квартири починаються справжні пригоди, дослідницького й дитячо-розважального характеру. Дружба Чі з вуличними котами, взаємодії з песиками, спроби відчути свою справжнісіньку котячу натуру та все таке інше.
Про видання. Воно, відверто кажучи, посереднє, зате виживе в дитячих руках, що беззаперечний плюс. З 12 томів поки що вийшло 9, і дочитувати "Чі" я буду, як вона додрукується до кінця.
Про Чі є два аніме. Перший сезон (корисний для недосвічених котохазяїв) та другий (котрий здебільшого розказує про милюсінькі й не дуже реалістичні пригоди Чі на вулиці й буде цікавий дітям). Ще є тридешний сезон, але він... стрьомний.
Камоме Шірахама, Хіромі Сато "Кухня чаклунських капелюхів".
Історію Коко я поки не читаю, а от фансервісний спін-офф читаю. Логічно ж...
"Кухня чаклунських капелюхів" почалась з "Ательє чаклунських капелюхів", про які я розказувала ось тут. Сказати, що я люблю цю манґу - це не сказати нічого. Історія Коко чудова, магічна та захоплива. І ще дуже-дуже гарно намальована. Ну а поки аніме ще не зволило вийти, треба вдовольнятися меншим (в усіх сенсах, бо "Ательє" 12 томів, а "Кухні" лишень п'ять), себто офіційним спін-оффом про кулінарні пригоди Кіфлі - вчителя Коко.
Намальована манґа не Камоме Шірахама, але виглядає все доволі пристойно, хоч іноді Тетія не схожа на саму себе, а Кіфлі з Оруґіо невловимо бішьоненіють. Сюжетно всі розділи йдуть по одній і тій же схемі. Трапляється якась побутова притичина найкращим розв'язанням якої виявляється приготування смаколиків. Вуличні заняття, забудькуватість Оруґіо, все йде в кулінарний котел.
Отже, як, спрощено, виглядає план розділів. Все починається з естетично-фансервісного кадру Кіфлі або Оруґіо. Подивились на гарне? Прийшов час сюжету, який підштовхує до готування страв. В процесі, або після готування, можна додати дещицю четвірки, більш чи менш схожих на себе, учениць. Що в кінці? В кінці має бути максимально дещо двозначна сцена з Кіфлі та Оруґіо, яку точно не можна, а треба інтерпретувати з шьонен-айно-яойними вайбами. Бо пейрінг Кіфлі/Оруґіо вочевидь більш здоровий аніж Кіфлі/Коко.
Якщо ви спитаєте, чи можливо використовувати рецепти з манґи? То я не знаю. Там є місцеві магічні інгредієнти, в яких, щоправда, можна впізнати знайомі нам аналоги, та рецепти розказуються вельми вільно, тож... Ця манґа скоріш красива, аніж корисна.
Майкл Бентон "Динозаври новий погляд".
Давайте так. Чисто текстово книжка гарна. І переклад здається норм, як мінімум, нема моментів самоцензури як в "Симфонії вуглецю" і Росію називають Росією.
З поганого. Чорнило для друку коричневе та гуляє від одного краю до іншого. Зліва букви насиченіші, справа - менш насичені. Через нерівномірність насичення чорнилом малюнки іноді відбиваються на іншій сторінці, або є ляпки фарби. Відступ по центрі книги менший, аніж по боках і книга жахливо розгортається. В якийсь момент я була змушена розламати блок, бо тупо не могла прочитати букви по центру.
Окреме дякую за обкладинку з динозавром, що оре, мильною сракою динозавра в нижньому правому куті та двох фокусах фото - далеко на стоковому фоні, та близько на обличчі динозавра.
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
