Письмо до певного періоду мого життя було суто творчим. Тим, що я робила лише з натхненням та без думок про те, як писати краще. Бо писала я здебільшого для себе та для тата. Ну й ще щоб знайомим дати почитати. Хоча мріяла про щось більше.
Свого часу навіть вчителька української мови читала одну мою історію й, окрім орфографічних та пунктуаційних помилок, нічого особливого про текст чи стиль не сказала. Лише сюжет відзначила: моторошний.
Тож коли в 2014 році (йшов 5 рік, як я почала писати) знайомий скинув мені посилання на один сайт, де розпочався конкурс постапокаліптичних оповідань, я переглянула умови й, сповнена віри в себе, вирішила взяти участь.
Писати на задану тему було складно. Мені й зараз складно писати щось по запиту, але тоді це була прямо титанічна праця. Втім, я впоралася і вчасно здала текст. А потім почалося.
Постійно заходила на сайт та дивилася, чи не написав хтось коментар.
Писали.
Писали, що персонажі картонні, що сюжет повний дірок, атмосфери немає та й стиль жахливий. Що в цьому оповіданні немає жодної художньої цінності й письмо це явно не моє. І спершу така розгромна критика боляче вдарила по мені, але в той же час розплющила очі. Насправді зараз мені було б цікаво перечитати ті коментарі, але сайт вже давно припинив існувати.
Від такого негативу моя віра в себе… тріснула й зламалася. Я думала, що ніколи не напишу щось хороше. Що мені варто видалити всі опубліковані твори (а тоді я вела свою групу ВК). Здавалося, письмо справді не мій шлях. Міркувала я про це декілька днів. Ходила й страждала, адже до конкурсу була впевнена, що маю непоганий рівень.
А потім… Вже не скажу, що змінило мій підхід до ситуації. Наче просто в якийсь момент я усвідомила, що можу краще. Я здатна довести тим коментаторам, що вони помилилися. Література — моє все. Я не кину писати.
Звісно, в конкурсі я не зайняла жодного призового місця, а коли оголосили наступний конкурс — знову почала працювати над оповіданням, продовженням попереднього, правила не забороняли. Я врахувала зауваження критиків, цього разу писала довше, прискіпливо вивчала кожну деталь. Але після публікації знову посипалася критика. Проте на цей раз не така нищівна і я навіть пройшла в півфінал.
Для прикладу наведу пару фрагментів з початків цих оповідань. Обережно, російська мова.
Оповідання 1
⠀⠀Я подошел к окну и выглянул наружу. Это, наверное, единственный этаж на котором ещё стекла целыми остались. Да, Саймон прав, летунов очень много. Надо подумать…
⠀⠀— Как думаешь, птицы любят фейерверки? — бросив на меня взгляд, спросил Саймон.
⠀⠀Фейерверки?
⠀⠀— Не знаю… А что если не сработает и летуны обнаружат наше местоположение? — нельзя не учесть все варианты.
⠀⠀Саймон задумался, это я понял по тому, как нахмурился его лоб.
⠀⠀— Честно? Понятия не имею.
⠀⠀Да, друг мой. Я тоже не имею ни малейшего понятия. Если птицы нас заметят, то все. Туши свет, сливай воду. До дома, в котором оккупировались мы — далеко. Ждать когда птицы сами разлетятся, не вариант. Так как они могут, тут и неделю и дольше сидеть, а у наших еда заканчивается.
⠀⠀— Тогда предлагаю так: ждем до утра, если летунов не убавиться, так чтобы можно было уйти, то тогда будем бросать фейерверк, — хорошо поразмыслив, сказал я.
Оповідання 2
⠀⠀Сейчас мы идем рядом с забором. Время от времени нам встречаются напоровшиеся на колючку мертвецы, или какие другие не особо крупные мутанты. В стиле кошек или собак. Вот, в паре метров перед нами на заборе повис кот. Этот был покрупнее других, что мы видели раньше. ⠀⠀Животное явно рассчитывало перепрыгнуть преграду, но, увы. Цепкие колючки зацепились за шерсть. И чем сильнее кот-мутант пытался выбраться, тем сильнее запутывался. Вскоре видимо расцарапав брюхо, он, что ли кровью истек? Мутант умер от потери крови? Ага, смешно.
⠀⠀Я ещё могу поверить, что… хотя… в наше время, я уже никому не могу верить. Даже самому себе. Прошло уже сколько времени, с момента начала апокалипсиса, а все равно в глубине души живет надежда, что ещё можно все вернуть назад. Сделать, так как было раньше… Наверное, без Джен, я бы давно, ещё на первых месяцах падения цивилизации, утратил бы надежду. Но огонек в её серых глазах, вселял уверенность. Она заставляет держаться меня за нить надежды, и с каждым днем все крепче, ведь носит под сердцем моего ребенка.
⠀⠀Саймон перехватил поудобнее нож, тот сверкнул лезвием на солнце. "Боуи" — именно таким ножом любил пользоваться мой друг. Он ему ещё с армии до души припал. Блеск лезвия отразился в глазах друга, что придало ему какой-то загадочности.
⠀⠀Прохладный ветер расколыхал деревья, сорвав с их корявых веток последние оставшиеся желтые листья. Хотя цвет листвы напоминал больше цвет грязи, нежели солнца. Странно… октябрь только, а деревья уже голые.
Підсумок?
Критика, яка місцями скидалася на гейт, штовхнула мене вперед. Після цих конкурсів я брала участь ще в багатьох інших, з кожним разом отримуючи все менше зауважень та все більше чогось позитивного.
В 2020 році з книгою «Прокляття горобинової петлі» я навіть пройшла у шорт-лист одного видавництва. Не перемогла, але з понад 300 авторів я опинилася в короткому топі з 20, здається.
І я досі йду вперед, шукаю можливостей писати краще, проте, мабуть, щось на кшталт стилю в мене вже є. Як не як, наразі минає 15 рік, як я живу літературним життям. Проте конкурси обходжу стороною, бо мене не цікавлять змагання з іншими авторами. А для критики я відкрита й так. Якщо треба — сама знайду людей, які допоможуть розкритикувати ту чи іншу історію.
Отже, якщо ви новачок в літературній справі, якщо ви зіштовхнулися з негативними коментарями, які намагаються запевнити, що вам краще кинути писати — продовжуйте. Відточуйте навички і у вас все обов’язково вийде.
Дякую, що дочитали до кінця. Буде цікаво почитати ваші думки щодо літературних конкурсів.
