Ти викинув все зі своєї душі,
бо те, що близьке — це вразливість душі.
Ти так казав... Та ти брехав.
Мріяв бути мов арматура —
сльози й сум це не для тебе.
Впевненість у словах, мрійливість у думках —
це твої знаряддя, твоя сила.
І ти відкидав усе людське,
усвідомлюючи: ти не людина, а інструмент.
І казали: "Ти — як старий, без емоцій."
Але вони не знали тебе.
Бо ти — не такий.
Ти — дитина в собі, що шукає батьків.
Ти плачеш. Але нікому не кажеш.
Ти знаєш, що маєш лиш кілька хвилин
бути собою. А далі — маска.
Ти шукаєш себе...
Та справжнього тебе — вже нема.
Всім привіт
Майже кожен мій вірш це втілення тодішніх думок і почуттів і цей не виняток, коли я його писав я переживав не найкращий момент тоді я віддав свою черепаху Рафіка до зоопарку. На жаль після цього я більше його не бачив. Ззовні я виглядав спокійним, але всередині мені було дуже боляче. Мене тоді питали “Невже тобі його не шкода”. Я відповідав що впевнений у нього все добре, хоча насправді не знав.
Ось така історія. А яка ваша?
