Ти викинув все зі своєї душі,
бо те, що близьке — це вразливість душі.
Ти так казав... Та ти брехав.
Мріяв бути мов арматура —
сльози й сум це не для тебе.
Впевненість у словах, мрійливість у думках —
це твої знаряддя, твоя сила.
І ти відкидав усе людське,
усвідомлюючи: ти не людина, а інструмент.
І казали: "Ти — як старий, без емоцій."
Але вони не знали тебе.
Бо ти — не такий.
Ти — дитина в собі, що шукає батьків.
Ти плачеш. Але нікому не кажеш.
Ти знаєш, що маєш лиш кілька хвилин
бути собою. А далі — маска.
Ти шукаєш себе...
Та справжнього тебе — вже нема.
Всім привіт
Майже кожен мій вірш це втілення тодішніх думок і почуттів і цей не виняток. Коли я його писав, я переживав не найкращий момент у житті. Тоді я віддав свою черепаху Рафіка, з яким прожив десять років, до зоопарку. Нажаль, після цього я його більше не бачив. І хоч по мені цього не було видно, але мені було дуже боляче, бо в голові знову і знову спливали всі моменти мого життя з ним.
Я дуже довго в дитинстві мріяв про черепаху. Коли мені нарешті дозволили її взяти, виявилось що залишилась лише одна, і вона хворіла на запалення легень, тому продавалась зі знижкою. Але я вирішив, що не здамся і не полишу її. І справді я дав йому далі жити. І коли я його відав мене питали“Невже тобі його не шкода”. Я відповідав що впевнений у нього все добре, хоча насправді не знав.
Ось така історія. А яка ваша?
