«Сімдесятиріччя святкувала ООН. Сімдесят років, із яких останні десять, а то й двадцять вона перебувала у стані глибокого занепокоєння від того, що світ летить у сраку»
Ця книга не оцінювана. Її не вийде виміряти, розкласти на складники чи провести будь-який із видів аналізу. У ній занадто багато емоціо, аби застосовувати до неї раціо.
І першим емоціо, яке викликає цілий спектр почуттів, є мова, якою вона написана. «Смерть лева Сесіла мала сенс» зустрічає читача українською назвою на палітурці, анотацією та розділами. Усе, як і зазвичай, доки не прочитати перший абзац. Російською.
Із самого початку варто розуміти, що будь-яка книга є віддзеркаленням чогось. Ця книга — віддзеркалення й того, ким були українці, і того, що з нами було, тож розраховувати на притаманне художнім творам згладжування та поетизацію не варто. Цілком природно та передбачувано, що коли історія починається в радянському Донецьку 1986 року з фото новонароджених, названих у честь німецьких комуністів, то ні про яку українську мову йтися не могло — лише російська. Хочемо ми того чи ні, дратує це нас, злить, чи залишає байдужими, але те, що цією мовою розмовляє історія колоніального минулого — факт.
«Стилістика небаченої потужності, філігранна й натхненна робота з російськими та українськими мовними реєстрами, міцно змайстрований сюжет — суцільна насолода», — перекладачка Дзвінка Пінчук.
Й ось, знову звикаючи до російської (певна, що більшість з вас, як і я, давно не читали щось російською настільки ж довге, як книга), далі вас затягне у вихор з безлічі персонажів. Авторка не робить цю історію комфортною для читача: вона вимагає, аби читач докладав зусилля. І після зусиль мовних, де вони переплітаються між собою, об’єднуються в одне, різко змінюють та заступають одна одну, потрібно докласти зусиль паммятєвих. Пам’ять має вкласти в себе імена, родинні зв’язки, смерті й народження, минуле й майбутнє. Крок за кроком, запам’ятовуючи кожного, читач отримає ефект споглядання картини імпресіоніста: окремі мазки набувають єдності та утворюють цілісний сюжет лише здалеку.
Тож герої насправді допомагають не загубитися в книзі, ба більше: саме вони своєю присутністю створюють її структуру та логіку. Ми не губимося в житті, де кожен з нас знає сотні людей, тож і тут важко загубитися, подорожуючи приблизно з двадцятьма персонажами.
Та «мазками» писана вся книга: це не лише персонажі, а й форма, у якій вони діють. Короткі новели, які є цілком самостійними й сюжетно завершеними, фрагменти есеїв-рефлексій героїв — усе це утворює хоч і мозаїчний, проте цілісний роман. Кожна з історій є частиною полотна, які під час читання потрібно невпинно сортувати в правильному порядку, аби вони утворили канву сімейної саги.
Такий прийом не є новим для української літератури, а для закордонної тим паче, проте він досі зацікавлює читача так сильно, як і колись: у людей завжди викликало захват відчуття віднаходження загублених шматочків та припасування їх одне до одного.
Але не однією формою вражає цей роман. Метод, завдяки якому авторці вдалося не тільки розширити рамки дійсності, а й провести читача до душ персонажів — магічний реалізм.
В одному творі живуть два фольклорні персонажі: західняцький україномовний міф про духа Бабу́ та східняцька російськомовна історія про шахтаря Шубіна. Баба́ та Шубін — це відбитки міфопоетичного сприйняття українців, адже віра в існування добрих та злих духів існує й до нині (ті ж домовики живуть з нами й досі). Через взаємодію з істотами, у яких вірили ще їхні предки, персонажі повертаються до своєї ідентичності, повертаючи собі історичну тяглість, тяглість поколінь.
Так Баба́ почне вчити Шубіна української.
Кожне покоління, яке повертається до себе, до своєї тожсамости, віддає за це непомірну ціну — війна за право бути українцями забирає в першу чергу українців. Під час цієї війни ми втрачаємо все: дім, рідних, себе.
Якщо втратиш частину себе, то потім твоя маленька родичка відриватиме всім своїм лялькам руки й говоритиме, що це нормально, просто треба звикнути. І якщо до цього ще можна звикнути, то звикнути до нескінченних втрат не виходить. Ніхто не поверне тобі побратимів та посестер. Ніхто не поверне собаку, яка ціною свого життя врятувала твоє.
«Розміновувач. Too well loved to ever be forgotten»
У всіх є вибір. Хтось обирає святкувати свій другий день народження, коли вона прокинулася й зрозуміла: я — руская. Хтось обирає поїхати до мами під спідницю «патаму шта я нє хачу умірать», щоб в Масквє зрозуміти, що він — хахол. Хтось обирає слухати вітер і відстрілювати русню, втративши на війні дочку та віру, бо вона — українка.
«З рушниць можна стріляти за командою командира. Якщо правильно вирахувати вітер, то з них можна покласти багато русні. Русня — це ті, хто пре на нашу землю, щоб усіх нас убити. Моя бабця — снайпер. Вона не дасть усіх нас убити»
І це все поєднує одна малеча в Києві 2020 на зум-мітингу, де цитує Лесю Українку: «Хотіла б я вас всіх, мов плющ, обняти». Збираючи до купи Донецьк, Німеччину, Київ та врешті-решт війну, до якої вона біжить; дитина прошиває їх собою, міцно тримає і без того переплетені корені родинних зв’язків.
«У війну, як у смерть, треба заходити без боргів, — говорила вона собі. Брехала. Ніхто не йде у смерть без боргів. Ба більше: смерть примножує їх, робить видимими, опуклими. Аби боргів не було, треба стерти диск. Стерти, а потім подробити його на шматки. Молотком»
Література хороша тоді, коли треба докладати зусилля.
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
Авторка матеріалу: Ангеліна Іванченко
Коректорка: Анна Ковбасенко
Дизайнерка: Катерина Авраменко
