Довкола “Левади”
Оригінально публікація на ЖЖ від 04.02.2022.
Вишукуючи крихти інформації про щорічний альманах «Левада» (не плутати зі старим галицьким збірником), відкрив для себе зрадливий підспід харківського літературного процесу.
По-перше, чи не єдиний відгук на щорічник харківської організації НСПУ дав проект «Нова карта російської літератури», та ще у статті під назвою «Северо-Восток Юго-Запада». Очевидно, що у ролі «Південного заходу Росії» вся Україна. Поглиблює «зраду» авторство: статтю написали харківські літератори Юрій Цаплін і Ростислав Мельників (братчик «Червоної фіри»).
Другий веселий факт: у витоків «Левади» стоїть біглий письменник Станіслав Мінаков, на щастя, вже колишній член НСПУ. До 2005 року добродій був упорядником відділу російської поезії, і подейкують, що взагалі ідея альманаху належить йому.
Для пояснення проблемності цієї особи наведу уривок з інтерв’ю, яке пан торік дав російському журналові «Гражданинъ»:
Починаючи від помаранчевого державного перевороту 2004-го року, я сприймаю «проект Україна» у цілому як держдепівський, антиросійський, а тому спрямований вістрям мені в серце. Тобто на забій. […] Чи треба говорити, що пекло 2014-го я сприйняв як особистий виклик та звірячий напад на весь Русский мир. Будучи людиною публічною, я висловлював свою позицію відкрито — у пресі різних країн, на політологічних конференціях та на майданах Харкова. […]
У результаті мене почали викликати на допити, виключили із Національної спілки письменників України, а з ордером на арешт прийшли до моєї харківської квартири, коли я вже був у Бєлгороді. Власне, на мене не натрапили випадково.
За що виключили? За те, що росіянин. Російський письменник. Регулярно публікований у Росії і з виразною громадянською позицією, котра йде врозріз з насильно встановлюваним необандерівським порядком. […]
— Станіслав Мінаков для журналу “Гражданинъ” (переклад з російської).
Окрім «Левади», у Харкові літературна періодика була представлена журналами «Березіль» та «Союз писателей». На жаль, старенький «Березіль» керівництво харківського осередку НСПУ вижило в Київ — стався класичний майновий конфлікт. «СП» ж, який є суто російськомовним, існує десь там у російському інформаційному просторі, конкуруючи з молодим кузбасівським тезком.
До речі, як ви могли помітити, тезоіменитство — характерна риса для харківських літературних періодичних видань. Що ускладнює пошук відомостей про них.
В. Петров і Харків
Оригінально публікація на WordPress від 11.03.2023.
Дописуючи на Вікіпедії статтю про Харківський осередок СРПУ/НСПУ, дізнався, що серед колишніх голів обласної організації значиться В. Петров. Трохи згодом виявив, що справа гірша: йшлося не про талановитого письменника і агента НКВС Віктора Домонтовича, а про полковника Володимира Петрова з Казахстану, нікому невідомого писаку, посадженого в чільне крісло секретарем обкому з ідеології Миколою Сіроштаном.
До честі харківських спілчан, було учинено бунт проти призначення невідомого росіянина: перше голосування провалили. Тож Компартії довелося вдатися до прямих погроз. Нащо така впертість? За задумом Сіроштана, відставний полковник-іноземець мав придушити останні вогники уявного “українського націоналізму” в Спілці.
Затим головував Силаєв. Технічно теж росіянин, щоправда уродженець слобожанського села на Вороніжчині. Лише наприкінці 80-х був подих українського: харківський осередок підтримав Рух, Просвіту тощо. Але те швидко згасло. Далі мутна епоха животіння, російськомовна “Мінаковщина” аж до Майдану.
P.S. Останнім керівником радянської доби був Радій Полонський. Його батько точно мав вельми добре почуття гумору. Радія характеризували як палку променисту людину.
Відомості від Василя Сокола
Василь Сокіл. Життя в Харкові: Здалека до близького // Сучасність. — Мюнхен, 1981. — Ч. 2 (242) (лютий). — С. 109-112.
[…] Протягом усіх повоєнних років до спілки дуже мало прийнято молодих письменників, які пишуть українською мовою. Я знаю кількох здібних хлопців, які друкувалися в газетах чи журналах, але щоразу їхні спроби вступити в спілку відхилялися. Справжня причина відмови, про яку не кажуть офіційно, — ’’політична нечіткість їхніх творів”, — що означає націоналістичні тенденції. Тож не дивно, що в харківській організації письменників українців ледве половина складу. Останніми роками створилося неймовірне становище: після смерти Юрія Шовкопляса, довголітнього керівника організації, жадному з українських письменників обком партії не побажав довірити головування. Проти волі більшости членів організації тоді на голову правління був затверджений маловідомий російський літератор В. Петров. І тепер керує організацією російський письменник, Б. Силаев.
[…] Список членів майбутнього правління заздалегідь складається і затверджується обкомом. Наперед визначаючи результати виборів нового голови, обком, тобто Сєроштан, наказав проголосувати за єдиного кандидата, російського літератора Петрова. Для багатьох членів організації ця фігура була неприйнятна з кількох причин: поперше, як літератор Петров був зовсім неавторитетний, писання його трималися рівня районної газети; подруге, полковник у відставці, — він міг би командувати хібащо батальйоном солдатів, а не керувати творчою організацією; і потрете, найістотніше, — ніколи за всі роки її існуванняхарківську організацію не очолював російський письменник. Однак, для Сєроштана саме цей полковник і неукраїнець був найвигіднішою силою, щоб письменників тримати в військовій дисципліні і затулити рота всім “націоналістам”.
Опозиція готувала за умов таємного голосування розгром запропонованого списку членів правління та кандидатури голови-полковника. А це вже була ’’антирадянська змова”. Організатором змови назвали одного поета, добре відомого не тільки на Україні. Коли в обкомі дізналися, що їхній кандидат не збере належної кількости голосів, Ніколай Сєроштан викликав до себе отого злісного змовника. Той прийшов, певний, що зможе довести своє конституційне право голосувати за тих кандидатів, яких уважає гідними обрання до проводу спілки. Так він і почав говорити в кабінеті секретаря по пропаганді. Його різко обірвав начальник літератури й мистецтва. Кривлячи вузенькі губи, сказав: “Бачиш он шафу? Я в ній зібрав усі книжки, що ти написав. Затям, якщо до дня перевиборів ти не зліквідуєш свою антипартійну змову і Петров не буде обраний до правління, у тебе більше не буде жадної нової книжки. Крім того, на цей стіл ти покладеш іще одну книжку, свій партійний квиток”.
За ті дні, що лишилися до перевиборів, нещасний бунтівник оббігав усіх “змовників”, — благав, умовляв, страхав. “Змовники” співчували нещастю друга і врятували його. Полковник (не на білому коні, а пішки) пройшов до правління, а там і до крісла голови, — ціною одного-єдиного голосу. […]
