Абсолютно нерейтинговий допис - більше для себе, щоб пам’ятати, але, можливо, цей досвід стане у нагоді і іншим.
Як я раніше писала, цього року я втрапила до туристичної фірми у якості інструкторки. Втрапила майже випадково, бо мене вперто тягнув туди одноклубник, а я не те, щоб опиралася, але вважала, що іще однієї роботи мені точно не потрібно. Проте погодилася сходити на курси з тим, щоб навчитися ходити на рафтах та сапах.
Курси були непогані - розповідали як себе поводити на воді, як орієнтуватися, як надавати першу допомогу тощо. Така інформація може стати корисною будь-кому, незалежно від подальших рішень.
Далі була практика. Трохи я про неї розповідала у попередніх дописах:
Ось тут мої перші враження від сапів.
А тут - перший досвід рафтингу.
І, звичайно, рафтинг Черемошами.
Далі було літо, в якому в мене майже не було вихідних - бо усі їх я провела на воді.
Напевне, із цього фото почався мій шлях до себе, як до спортивної людини. Взагалі, не дуже вмію фотографуватися, бо очікувані пози і я - це щось несумісне. У більшості випадків я виглядаю неприродньо, наче мене змусили так стати. А тут… прямо уособлення історії:
- Раптом що, битимеш їх веслом!
- Але ж я дівчинка!
- Тому весло в тебе буде рожеве!
Весло не рожеве, а червоне. Та я стою саме так, як і маю - вільно, займаючи рівно стільки місця, скільки мені потрібно і ще трохи, і не намагаючись прийняти “тендітну” позу. Бо тендітною я не була і не відчувала себе ніколи. Але загальноприйняті уявлення залишають на нас відбиток завжди, а не тільки тоді, коли ми хочемо. Ото на сороковому році життя я, здається, остаточно змила з себе сторонні уявлення, лишившись наодинці із собою. І неочікувано собі сподобалася. Любити - я себе на щастя завжди любила, але це було дещо іншого рівня. Ніби знайшовся давно загублений шматочок від пазлу і все стало на свої місця.
Річки змінювали одну іншу: Рось, Тетерів, Коник, Козинка, Лебедівка… Мінялися люди, яких ми супроводжували, змінювався порядок - десь я була у хвості, десь вела… Але бажання виходити на воду ще і ще залишалося.
Ми запливали у сталінське метро:
і я вивчила його історію, бо треба було ж щось розповідати людям у темряві.
Допливали до самого кінця:
Місце, де стеля торкається води і ти усвідомлюєш, що під тобою води стільки ж, скільки раніше було над тобою повітря. Там, у кінці, інколи можна було побачити кажанчиків. Ті, що менш сміливі, літали-метушилися між нами, намагаючись уникнути світла ліхтарів. Більш пофігістичні так і кублилися на бетонній стелі, і за бажання їх можна було торкнутися рукою. Я цього не робила та й іншим би не порадила, але сам факт!
Про першу подорож Коником можна почитати тут.
Моєю найулюбленішою річкою став Тетерів.
Неглибока вода, мальовничі береги, стрімка течія. Я і досі вважаю його найкращою рікою для старту на сапах. Адже, навіть ящо ти там впадеш, то глибше ніж по коліна, за виключенням кількох місць, не зануришся.
Саме на Тетереві я вперше відпустила Кіру на сапі і вона самостійно прогребла пару кілометрів.
Про Тетерів можна писати окремо і багато. Адже там є і класні скелясті схили, що дуже нагадали мені Мигію. Хіба що сукуленти у такій кількості там не ростуть.
Іще місцевою родзинкою явно є кіш. Раніше там був табір, куди дорослі могли приїхати із дітьми, щоб навчитися різним ремеслам. Зараз він у цьому плані занепав. Але лишилося багато цікавих рукотворних речей:
Ще там за маршрутом є заїзд на кар’єр Високий камінь, де можна пострибати з п’ятиметрової скелі, що ми й робили.
Не оминули ми й військові збори. Виручка з одного зі сплавів Коником повністю пішла на придбання автівки для іноземного легіону, що на той момент воював під Бахмутом. Але то окрема історія.
Ще цікавим і знаковим був маршрут Россю. Спочатку ми втрьох сходили на розвідку, розлякали лебедів, неспішно пройшли вісімнадцять кілометрів та всередині маршруту вибралися до іще одного кар’єру. Чистішого та прозорішого за Високий камінь на Тетереві.
Маршрут Россю закінчуються біля старого млина. І туристична його частина складає приблизно чотирнадцять кілометрів.
Саме стільки, а потім іще сім наступного дня на Конику прогребла Кіра, коли їй видали її власний сап.
А ще були Лебедівка і Козинка.
І якщо Козинка - маршрут “як пощастить”, бо дуже залежить від вітру, то Лебедівка - це треш для просунутих. Усього вісім кілометрівв, але чотири з них пролягають від дерева до дерева. Під одним пропливаєш, на інше залазиш…
Реально, перелізаєш/перетягуєш сап через одне дерево - і вже попереду бачиш наступне. Як там ішли люди з байдарками, навіть не хочу переповідати.
Можу сказати, що вихідні злилися для мене в безперервну греблю, що непогано сказалося на фігурі, але погано - на часі на неробочу діяльність.
А крім цього були ще змагання. Їх Артем запланував на один з вівторків (бо по вихідних робота, по понеділках всі хочуть видохнути, а по середах вже починаються бронювання на наступні сплави).
Не прийняти участь було неможливо. І хоча я не перемогла (прийшла п’ятою та четвертою у двох заходах), але певний досвід отримала. Коротше, головне - уважність))))) І вміння оминути тусу навколо буйка. Ну і не втрачати розуміння, куди саме тобі треба, адже у другий захід я тупо довернулася далі ніж потрібно і втратила дорогоцінні секунди.
А хто отримав основне задоволення - то це Кіра, яка мала змогу зайвий раз покупатися.
Літо наше тривало аж до кінця вересня, бо, хоча ми і закрили сезон сплавів на третьому тижні, на четвертому я ще ходила з групою Россю. Група була маленька - чотири сапи та три байдарки, але вже більш-менш досвідчена, тому маршрут ми пройшли досить швидко.
Рось осіння відрізнялася від літньої. Лебеді вже були не парами, а у супроводі сірої малечі. Вода - більш каламутна. А от листя та трава, навпаки, були такі ж яскраві, наче відчайдушно утримували маленьку шпаринку у літо.
Скажу відразу - підробітком це не стало, мені здається, ні для кого з інструкторів, які прийшли зі мною на курси. Дехто купив собі сап, дехто, як я, брав з собою у тури сім’ю, хтось купував інше спорядження… Я б сказала, що врешті-решт вийшла в нуль. Бо що я заробляла на сплавах, те потім витрачала, беручи на них же Іллю з Кірою.
А от любов до води і себе на ній - прокинулася і закріпилася. Думаю, що на сапах ми ще цього року походимо. І дуже-дуже чекатимемо наступного.
