Автор рецензії — Іван Лисько | ⭐️⭐️⭐️ |
|---|---|
Жанр: синтпоп, постпанк, ньювейв | Дата релізу: 28.08.2026 |
У плейлист: Друг | Лейбл: Потоп |
Слухати: https://orcd.co/ukrunder3 |
Я так і не став шанувальником гурту Spokusy, навіть коли він переживав короткий сплеск популярності. Зрештою, час показав, що ця хвиля була недовгою: попри слухацький потенціал, гурт так і не зміг розвинути свій успіх. Утім, за Алексом Дарієном я продовжив стежити. Він також устиг відзначитися в шугейз-психоделічному гурті Layuchi Kvity. Якщо Layuchi Kvity ще час від часу лають у київських клубах, то Spokusy, схоже, свій момент спокуси уже втратили. Алекс зосередився на авторському сольному проєкті лєксус дарниця, який, здається, має намір розвивати й надалі.
За два роки Алекс випустив три релізи: «другий альбом» (2024), «перший альбом» (2025) і «Український андеграунд 3» (2026). У «першому альбомі» відчутно більше меланхолії, ностальгії та особистих інтонацій. «уау» — пісня про розставання, «теремки» — про рідний район, «шансон» — про спогади й минуле. У «другому альбомі» переважає енергійна, дещо зухвала й танцювальна сторона проєкту. Третій реліз знову тяжіє до меланхолії: тут більше шугейзу, романтичного настрою та ностальгії.
Між релізами простежується зв’язок і поступовий розвиток власної стилістики. Є навіть прямий музичний перегук: «травень» із «першого альбому» містить ті самі рядки та схожу мелодію, що й «епатаж» із попереднього EP. Однак називати ці роботи цілісною концептуальною трилогією було б натяжкою. Навіть якщо зібрати всі їхні треклисти в одну платівку, одразу стане помітно, наскільки неоднорідною та жанрово розпорошеною вона була б.
Більшість пісень на цих релізах, утім, залишаються на рівні фанатського захоплення синтпопом: вони швидко вивітрюються з пам’яті, і вже наступного ранку важко пригадати, що саме слухав. Однак є й винятки. «переляканий» я щиро можу назвати хітом: це синтпоп на межі з артпанком, мабуть, один із найживіших і найбільш концертних треків у доробку проєкту. У ньому є все, щоб добре спрацювати на сцені. За настроєм його дещо продовжує «гаражі», але самі «гаражі», крім головного гітарного мотиву, майже не залишаються в пам’яті.
Є свій виняток і на «першому альбомі»: мій улюблений трек там — «тріптих». Це шедевр саме як препарування примітивної музики. Тут є цікава річ: він ніби бере естетику самої провінційної дискотеки, яку зазвичай сприймають як щось кумедне, застаріле й музично невибагливе, що слухали наші батьки в молодості й витискає з неї весь можливий кайф. Я добре пам’ятаю цю музику зі старих татових VHS-касет: своєрідні танці, примітивні синти, наївний поп-вокал і та особлива атмосфера сільських та провінційних дискотек. Усе це мало власний шарм і сьогодні викликає неабияку ностальгію.
У «тріптиху» ця естетика отримує нове життя. Тут змішуються євроденс, синтпоп і якась до непристойності шаблонна EDM-естетика. Усе таке солодке, блискуче, трохи наївне й навіть карикатурне. Справжній карамелька-кор! Але, чорт забирай, як же воно працює. Музика страшенно чіпка й викликає непереборне бажання танцювати.
Можливо, «тріптих» — це моя особиста вишка в усій творчості Алекса, бо я тащуся від усього такого по-своєму абсурдного.
Сам «Український андеграунд 3» мене не надто приваблює. Я не дуже вірю в субкультури — точніше, сумніваюся в їхній актуальності сьогодні. Звісно, це не заважає романтизувати ті часи й ностальгувати за ними. Але наскільки самі субкультури живі сьогодні — у цьому я сумніваюся. Можливо, це суто моя проблема як слухача, але мені складно розділити романтизацію андеграундного середовища, яке тут проступає крізь музику. Усе це здається мені трохи замкненим у власному колі: свої люди, свої місця, свої тусовки, свої культурні маркери. Для тих, хто безпосередньо перебуває всередині цієї сцени, такі речі, безперечно, можуть мати особливе значення. Але мені бракує чогось, що виходило б за межі локального контексту й могло зачепити пересічного слухача, який не має з ним особистого зв'язку.
Музично реліз тяжіє до суміші шугейзу й інді-року, але я не завжди розумію, що саме автор хоче сказати цим поєднанням. Якщо це просто кілька хороших пісень, то ок. Саме змішування жанрів ще не гарантує появи власного звучання. Можна взяти впізнавані гітарні прийоми, додати відповідну атмосферу, знайомі інтонації та отримати цілком симпатичну композицію. Але для мене цього замало, щоб говорити про переконливе переосмислення жанрів. Хочеться почути щось, що залишатиметься в пам'яті після прослуховування, матиме власний характер і не розчинятиметься серед десятків подібних інді-рокових та шугейзових робіт.
Під час прослуховування «нижньоюрківської» я чомусь згадую Машу Кондратенко. Мені здається, їм цілком пасував би спільний фіт. Сам трек мене не надто приваблює.
Водночас у пресрелізі Алекс зазначає, що композиція містить численні відсилання до творчості Layuchi Kvity. Тож для слухачів, які добре знають цей гурт, трек може мати додатковий шар сенсів і сприйматися зовсім інакше. Це цікавий задум, хоча я не впевнений, що всі ці внутрішні посилання однаково добре працюють для слухача поза цим колом.
Схожий принцип авторських відсилань можна почути й у «фанті». Пісня починається з набору голосів та різних звуків, поступово переходить у діалог, і лише після цього розгортається сама композиція. Цікаво, що текст куплетів повністю запозичений із «Крінжу» Layuchi Kvity, де ці рядки свого часу були приспівом. Такі деталі додають матеріалу особистої історії та пов'язують сольний проєкт Алекса з його попередньою творчістю. Водночас, якщо не знати першоджерела, частина цього задуму може просто пройти повз увагу.
Ще один приклад — «друг». За словами автора, це пісня про прощання з близькою людиною, переживання втрати та пошук сил рухатися далі, зберігаючи надію й продовжуючи займатися музикою. Це, безумовно, додає композиції емоційної ваги. Однак тут я знову стикаюся з тією самою проблемою: авторський задум особистих історій не завжди повністю зчитується під час прослуховування. Мені бракує виразності лірики, яка дозволила б пересічному слухачеві зрозуміти й відчути цю історію без додаткових пояснень. І це не означає, що сама розповідь нецікава чи неважлива. Просто її музичне втілення мене не переконує.
З текстами в мене взагалі складні стосунки: вони здебільшого здаються мені крінжовими, хоча в окремих є свій кайф. Проблема в тому, що цей кайф не завжди переростає в щось більше. Після прослуховування мені важко пригадати конкретні рядки, образи чи думки, які хотілося б обдумати ще раз. Більшість лірики просто проходить повз мене, залишаючи радше загальне враження, ніж якесь змістовне враження від самих пісень.
Я також сумніваюся, що це справді переконливе переосмислення синтпопу, постпанку та суміжних жанрів, яке могло б зацікавити ширшу аудиторію. Для мене тут досі залишається нерозв'язаною проблема, з якою стикається чимало музикантів, що працюють із ретрозвучанням: запозичити естетику певної епохи чи жанру значно легше, ніж створити на її основі щось настільки ж виразне й самобутнє. Можна відтворити знайомий звук, відсилати до певної музичної традиції, але цього недостатньо, якщо за всім цим не стоять композиції, які справді чіпляють. Принаймні для мене ранній «Скрябін» досі залишається планкою, яку нікому так і не вдалося перевершити. Там синтезаторна музика, постпанкові інтонації, поп-мелодика й авторський характер зійшлися в цілісному звучанні. Пісні мали власне обличчя, виразні мелодії та тексти, які запам'ятовувалися. І що особливо важливо — для того, щоб відчути їх, не потрібно було належати до якоїсь конкретної субкультури чи знати певну музичну тусовку. Вони працювали самі по собі й пройшли перевірку часом не одного покоління.
Не думаю, що «Український андеграунд 3» зможе вийти далеко за межі свого середовища. Хоча сам факт того, що музика залишається в андеграунді, для мене не є недоліком: далеко не кожен артист повинен орієнтуватися на широку аудиторію. Питання радше в тому, наскільки переконливо ця музика реалізує власні задуми. І тут у мене залишаються сумніви. Хтось, безперечно, знайде для себе цікаві треки в усій цій карамелька-кор, але особисто мені цього разу не вистачило ані музичної виразності, ані текстового наповнення, щоб по-справжньому захопитися релізом.
