М. Р’юз. Наука і релігія: досі війна?

Оригінально публікація на ЖЖ від 05.06.2020.

Ще одне моє студентське есе 2010 року. Зараз би я написав його докорінно інакше, позаяк мої погляди на Бога, еволюцію і наукову космологію дуже змінились.

Здавна триває конфлікт між прибічниками релігії і прибічниками науки. Спершу домінувала релігія, та зрештою наука перемогла. Люди звільнилися від нав’язаних приписів, обов’язків, звичаїв, приреченості й передвизначення. Однак із плином часу ейфорія від здобутого вільнодумства минулася. Утративши судьбу, отримавши натомість випадковість і ймовірність, людина опинилася на хиткому ґрунті. Невпевненість почала точити серце у світі відносних речей. І схоже, що тепер коло добігає.

Холодна випадковість знову не вселяє впевненості людині в сучасному світі, а науковий ум у пошуках причин і закономірностей піддає сумніву власну дитину — ймовірність. Колись, щоби піти від Божого замислу, було введено просту випадкову подію, нині ж допитливий розум просто не може далі вірити, що з трильйонів атомів за ці мільярди років випадково виникла людина, як зарівно не вірить, що мавпа зможе випадково набрати на клавіатурі «Війну і мир». Вчені повертаються до вселенського задуму, всеосяжного плану і взаємозв’язку — повертаються до ідей релігії.

У пошуку причини виникнення світу народжуються антропні принципи, суть котрих наступна: існування людини — умисел, необхідність і навіть мета для всього. Коли ідея випадкового виникнення світу нічого не пояснює, введення подібної необхідності відносно наукове, бо дає причину всьому. І хоч перше формулювання антропного принципу дійсно слабке через вуглецевий шовінізм, інші сильні формулювання дають підставу для глибоких роздумів у рамках концепції Бога і поза нею.

Перше формулювання сильного антропного принципу робить акцент на житті як явищі, називаючи її сенсом і метою існування світу, що негайно приводить нас до класичного сприйняття Бога як творця життя і добра.

Друге формулювання оголошує метою існування всесвіту розум, що цілком може виключати ідею Бога як такого. Адже, по суті, розум є вищою формою організації у нашому матеріальному світі. Від початку світ, народжений як щось елементарне, прагнув до більш складної організації матерії. Спершу виникли найпростіші частки, затим молекули, зірки, котрі стали ковальнями світів, творячи всю таблицю Менделєєва для порожнього всесвіту. Атоми, речовини, згустки й уламки, зірки і планети — світ ускладнювався. Видається, що все це сталося не просто за примхою теорії ймовірностей, а з умислом, можливо, не з метою, однак із образом, ідеєю. Можна сказати, що це «світ ідей» і взаємодій втілюється в матерії, збираючи все складніші фізичні й хімічні системи. Аж ось на одній планеті сталась поки неповторна подія, ймовірність якої була до сміху мала для віри в неї, — зародилося життя. Й організація матерії продовжувалась. Клітини склали організми, а ті, шляхом подальшої еволюції, розвинули розум. Вірогідно, на цьому процес не зупиниться — ускладнення триватиме. Одначе цілком природний потяг усесвіту до ускладнення навряд свідчить про існування Бога в класичному розумінні, оскільки подібне формулювання принципу і заразом сам процес позбавлені антропоцентризму і моральності, властивої ідеї існування вищого розуму. Цей потяг радше свідчить на користь ідеї безособової долі — загальної передвизначеності процесів у світі.

Взагалі, ідея антропного принципу як такого споріднена з діяльністю Вільяма Окхамського. Його славнозвісне «лезо», яким часто намагаються «відсікти» Бога у людському світогляді, було створене якраз для демонстрації очевидності і необхідності існування Бога як найпростішої причини світу. Лише зараз філософи через антропний принцип приходять до розуміння необхідності подібних причин там, де раніше все списували на випадковість.

У своїй статті М. Р’юз приділяє увагу не лише вище описаному принципові, але й сприйняттю світу через біологію, вказуючи на парадокс: біологи, котрі раніше підтримували ідею Бога і робили акцент на унікальності життя, у наш час стають усе більшими матеріалістами, коли фізики, найбільші борці з релігією в минулих століттях, повертаються до концепції Вищої Істоти або першопричини.

Великою проблемою є сприйняття еволюції живих істот. Усі спроби й помилки, котрі відбулися за мільйони років, слід сприймати як випадковий перебір? Чи був можливим успіх без вишнього умислу і контролю? Питання лишається без відповіді.

Окремим питанням є взаємовідносини науки, релігії і моралі. Автор побіжно згадує насущні проблеми християн, як-от аборти і ставлення до сексуальних меншин, нападаючи на головну ідею християнства — «возлюби ближнього свого». За цією доктриною на нас покладений моральний обов’язок по відношенню до всіх людей, незалежно від того, чи бідні вони, чи багаті, здорові, чи хворі, дружні чи ворожі, добрі чи погані.

Р’юз вважає, що заповідь возлюби суперечить принципам сучасного біологічного розуму. Позаяк з позиції сучасної біології логічно очікувати, що основні обов’язки, включно з моральними, будуть виконуватися найперше по відношенню до найближчих членів сім’ї, потім до людей, що входять у тісне коло особистих зв’язків, і лише наостанок — до всіх інших.

Повертаючись до ідей детермінізму світу, наука у підсумку НЕ йде по слідах колишнього ворога — релігії, бо зберігає розрив у поглядах на фізичну і соціальну реальність нашого світу.