Мені п'ять. Ти щось строчиш на швейній машинці. Звуки ножиць мене мурашать. В нашій квартирі на культовому магнітофоні “Маяк” грає касета з піснями Хуліо Іглесіаса. Одна з них - Mamy Blue. Пісня про людину, яка пішла на край світу шукати себе, але повертається в спорожнілий батьківський будинок. Мати, з якою герой так і не встигає попрощатися, до чого часу вже встигає піти за обрій.
Мені тридцять чотири. З мобільного лунає мелодія Mamy Blue, але вже у виконанні Nicoletta. Заходжу в месенджер, шукаю переписку з Mamy, а вона агресивно видалена пару хвилин тому. Але наполегливо шукаю ту кляту переписку серед інших... Марно.
(Mamy blue - майже як пісенька про мамонтенятка)
Справжня фізична мама зараз там, де правлять загарбники. Конфлікт не тільки воєнний, але й дочірньо-материнський, при чому давнезний. Ось так і живем.
Але пошуки “мами”, ось цього теплого ніжного образа все ще продовжуються.
“…and memories of my childhood fill my mind”
