Мандала цього світу проста –
Має верх і низ, дві сторони, має форму хреста.
У самому центрі – найвища гора.
Всі намагаються видряпатись на пік – в цьому полягає гра.
Жменька боїться, що забракне снаги,
Не дійти, не зазирнути за обрій, де шумлять океану береги.
Не вдихнути на повні груди самого неба,
Впасти знекровленими на шляху. Йдуть – бо так просто треба.
Інші повзуть, ледь пересуваючи ноги.
Роблять довгі привали, шукають зелені долини, сходять з дороги,
Роками роздивляються квіти, що в’януть і знов цвітуть.
Одні крокують швидко, інші повільно – але всі до піку йдуть.
Всім цікаво – чи вже є хтось там, на верхівці гори?
Чи дійшов, чи розклав багаття, гріє руки, розгорнувши свої прапори?
Ті, що йдуть із нехіттю, шепочуться поміж собою:
Там лиш безодня й вітер шалений: не буде переможців у цьому двобої.
Кожен, хто дійде, долаючи втому і страх –
Потягнутий буде штормом ущелиною, здере об скелі шкіру на обмерзлих руках,
Кинутий буде у прірву і згине в імлі –
Ось чому так страшно їм перемогти у нескінченній за пік війні.
Гей! – гукали мені. – Куди ти пішов?
Всі йдуть нагору – що ти в мертвих пустелях знайшов?
Я перейшов піски, висохлий, мовби тінь.
Сів я на березі моря – і задивився у синю гладінь.
