Маня і маніяк
Маня Халява поверталася з другої зміни пізно вночі. Зірок на небі не було. Зрідка кволий вітерець даремно тратив залишки сил, сперечаючись із деревами та кущами, що росли обабіч дороги. До домівки було рукою подати. Сяйво від прожекторів, які освітлювали територію механічного заводу, заступила споруда поліклініки. Темрява погустішала.
Під ногами щось фиркнуло, чмихнуло, захропло, наче мужик-п’яниця уві сні, Маня підстрибнула, замантиляла ногами, навіть босоніжки позлітали. Одного відшукала швидко, другий, здалося, залетів аж до кювету. Зачала навпомацки шарити по землі. Зненацька рука натрапила на колючий клубок — в пальці шпигонуло, неначе під’єдналася ціла електростанція. Маня відсахнулася і звалилася до канави, прямо на босоніжок. Їжак розвернувся і прудко зашурхотів, втікаючи.
Попереду лежало поле. Шлях перетинав його навпіл, вигинаючись дугою якраз у тім місці, де чорною плямою бовваніло старе кладовище. Несподівано на хвильку виглянув лупастий місяць, одночасно повітря пронизав дивний звук — не то регіт, не то плач. Маня застигла на місці, по всьому тілу пробіг холодний дрож, до спини ніби крижину приклали.
Морок став таким жахливим, що здавалося, ніби простір матеріалізувався в щось тягуче і в’язке. Сперло дух. І-і-ги-ги, — знову різонуло у вуха. Майже поряд затріщали кущі. Маня одерев’янілою ходою подолала кільканадцять метрів. Обдало жаром, під пахвами змокріло, теплий піт бридкими краплинами побіг по ребрах. А-агг-га-а!! — несамовито заверещало позаду. Зачулося тяжке натужне харчання, ніби десь поряд дохла коняка намагалася подолати крутий підйом. Маня відчула, як змокрів пах, і гаряча рідина обпекла ноги аж до підошв. «Матінко моя!» — прошепотіла і кинулася бігти по дорозі.
Із кожним кроком страх посилювався. Місяць вийшов із-за хмар, зробився великим, схожим на сонце, що літньої пори немилосердно пале пополудні. Небо очистилося, ані хмаринки, — неймовірно посвітліло. «Страхіття!..» — пробелькотіла Маня і майже повністю втратила свідомість.
Занедбана частина кладовища скінчилася, замиготіли фарбовані залізні хрести, нагробні пам’ятники, свіжі могильні горбки. Між ними навперейми бігло страховисько в білих лахміттях. Шлях круто завернув, і власна тінь, що раптово з’явилася попереду, під ногами, змусила душу дістатися п’ят. Маня сахнулася до могил, і надривно завиваючи про порятунок, потрапила прямо в обійми переслідувачу.
Все відбувалося, як у страшному сні. «Що, що вам потрібно?.. У ме-мене грошей немає», — тільки спромоглася жалібно вичавити. «Ги-ги», — загиржало у відповідь чудисько і накинуло їй на шию щось колюче та слизьке, схоже на поминальний вінок. «Міліція !Мілі-ція!» — закричала жертва нападу. Ги-ги, — дихнуло перегаром, і це вказало на причетність до людської, а не нечистої сили. «Що ти удумав, аспиде?!» — одкрила рота Маня і хотіла було добавити, що не дозволить робити з собою, що заманеться, аж раптом одірвалася від тверді і вдарилася хребтом об землю. Затріщала тканина — Маня остаточно переконалася, що це не грабіж.
Таких маніпуляцій вона ще не зазнавала на своєму віку. Не встигла оком змигнути, як зосталася в чому мати породила. «Ги-ги,» — злорадно оскалився нападник. Маня спробувала чинити опір, та запізно: насильник навалився зверху, приплющив до землі.
«Ой лишенько!.. Міліція!» — захрипіла протяжно і приречено.
Спочатку груба безцеремонність страшенно обурила, втім скоро стало легше. Маня вже не противилася, коли упирали головою в огорожу чи перегинали через лавки, понаставлені побіля кожного покійного, мовчки зносила наругу та коли-не-коли звала міліцію, щоправда, вже не так гучно та настійно. Гвалтівник ніяк не міг уговтатися, здавалося, він збирався провести на цвинтарі весь залишок ночі. Маня трішки заспокоїлась і вперше з моменту переляку звузила зіниці. Перед очима постало досить приємне лице чоловіка років сорока, на чолі в місячнім сяйві блищав випар. Манька потяглася рукою, змахнула змокрілий завиток. Поквапливо-ритмічні порухи уповільнилися. Гвалтівник повернув очні яблука, що в екстазі повилазили з орбіт, у нормальне положення, насупився.
— Які ви скажені! — з напускним докором мовила Маня, і протяжно зітхнувши, сентенційно додала: — Хіба ж можна так із дамою?..
Незнайомець припинив гвалтування й озирнувся довкола. Йому, мабуть, ніколи не доводилося вестися по-іншому з протилежною статтю, та й напевне ж попередні жертви трималися не відповідно, тому взяла деяка оторопілість.
— Щось у спину даве, — заворушилася Маня. Вона лежала на здоровецькому дерев’яному хресті, лопатками на металевій табличці. Нагробний знак струхлявів, і не витримавши нічної колотнечі, звалився епітафією доверху. Поїдений іржею надпис був довгим, либонь, окрім даних покійника, зносив йому хвалу, нагадував про тягар життя людського. — Положіть мене зручніше, — трішки капризно попрохала.
Це вкрай спантеличило насильника. Він, напевне ж, заздалегідь був налаштований на шалений опір, а тут — ні тобі умовлянь, благань, ні нагадувань про неминучу відповідальність. Витонченішого глуму над здоровим глуздом годі й придумати…
Угорі, на акації, щось завовтузилося, певне, птах. Віття гойднулося. Ліфчик, що під час насильницького роздягання бозна як опинився на дереві, полетів донизу, прямо на голову, гвалтівник утягнув шию в плечі, завмер. Шум якраз викликав підозри про можливість западні, і лямка спідньої жіночої білизни, що звисала через праву брову, підкріпила ці думки. Не інакше, сіть накинули!.. У очах одразу помутніло, зробилося млосно.
— Куди ж ви?! — здивувалася Маня. Спробувала затримати, та чоловік грубо відштовхнув і кинувся навтіки. У кінці кладовища зопалу вскочив до нагробної загорожі, довго мотався там, мов обложений прапорцями вовк, аж доки не зніс із завісами хвіртку.
Манька позбирала розкидану одіж, хутко понатягувала на охолоняюче від ранкової прохолоди тіло і почвалала до хати.
Райвідділок
На ситій міліцейській фізіономії відбивалися всі лінощі світу. Плафон на стелі був загиджений мушиним випорожненням: матове скло ледь пропускало слабке світло. Мушва роями шугала з кутка в куток, у бриючому польоті атакувала оголені місця, заплутувалась у волоссі. Одна, особливо настирна, вкрай знахабнівши, залізла до ніздрі. Дразливо залоскотала. Сержант чхнув, і та шльопнулася на стіл уверх черевом. Несамовито задзижчала, хвицаючи ніжками.
Нестерпно заскиглили вхідні двері. Сержант скривився, неначе йому крізь вуха протягували колючий дріт. Заскорузлим пальцем розчавив гидку комаху, звів очі на відвідувача.
Чергова відгороджувалася від коридору товстим склом із маленьким віконечком. Перед ним, ніяково переминаючись із ноги на ногу, стояв чоловік років сорока та з розширеними зіницями спостерігав, як людина у формі безжалісно розправляється з нещасною істотею. Сержант зневажливо усміхнувся, мовляв, інших методів у боротьбі з порушниками не визнаємо. Чоловік покірливо опустив очі і завмер.
— Я вас слухаю, — професійно недбало кинув сержант. Було видно, в своїй справі він із презирством ставиться до делікатності. — І бажано, коротко.
— Я… — зам’явся відвідувач. — Я-я…
Сержант бридливо цвьохнув скривленими губами, відвернувся.
— Я з повинною, — нарешті вичавив відвідувач.
Сержанта кидонуло на стільці, ніби до сідниць приєднали дві клеми з високовольтною напругою. Ухопився було за кобуру, що теліпалася десь аж на копчику, та стримався: безглуздо накидатися на того, хто й так добровільно здається. Сержант посміхнувся, очі його трішки подобріли.
— А саме? — запитав, згадуючи заяву сільської громадянки, в якої покрадено кури. — Поцупив щось?
Чоловік невинно подивився прямо в очі представникові каральних органів, заперечливо замотав головою.
Сержант здивовано хмикнув, оцінююче придивився до дивного чолов’яги. У голові автоматично зачала прокручуватися закладена інформація про зареєстровані випадки нерозкритих злочинів. Не визначивши, що міг накоїти цей тип, затарабанив пальцями по столі.
Чолов’яга продовжував переминатися.
— А-а! Так це ти вчора бабу свою ганяв кругом хати? А ми півночі тебе шукали! — Сержант видихнув повітря, навіть не дивлячись у бік коридору, махнув лопастою долонею: — Можеш забиратися, — і додав розчаровано: — Вона відмовилася заяву писати.
Відвідувач не зрушив із місця. Очі його променіли безмірним каяттям, лоб покрився випаром, ліва щока і нижня губа конвульсивно посмикувалися.
Сержант насупився (не зносив соплів), зиркнув спідлоба. Йому з самого початку не сподобався цей суб’єкт: із подібних напівінтелігентиків слова не витягнеш. Навряд щоб був хапкий на руку, такі скоріше своє віддадуть… А може?.. Трясця його матері! Куди спідручніше мати справу з алкашнею — глянеш на рило, враз визначиш, на що здатен.
— На дитячих гойдалках хтось напаскудив, твоїх е-е… рук діло? — силився відгадати, хоча був переконаний в даремності зусиль. — А туди твою м…ть!
Багатоповерховий матюк завершився смачним плювком, що ніби з брандспойта вистрелив довгою цівкою з-проміж зубів. Влучне попадання приплющило до стіни двох мух. Людину по той бік гартованого скла захитало, начебто тільки-но було проголошено смертний вирок.
— Звідки ви беретеся такі?! — не переставав бухтіти собі під ніс сержант. Хоча влучний постріл та інтуїтивне передбачення бурхливості подальшого чергування і надали наснаги, роздратування повністю не зникло. — Валько! — крикнув прибиральниці, що в суміжному кабінеті розмазувала бруд по підлозі. — Кликни капітана.
Слідчий карного розшуку Хватько виріс в одвірках, немов із-під землі. Нахраписто, ніби екскаватор до кар’єру , ввалився до чергової. Руки в нього були неймовірно довгими, до колін, та нагадували захвати робота-маніпулятора, що на винзаводі наклеює етикетки на пляшки.
— Ти не даси зосередитись! — незадоволено пробурмотів. — Якраз напрацьовував одну версію.
— Що там у нас є нерозкритого? — запитав сержант, твердо вирішивши самому докопатися до правильної відповіді. — Ось тут до нас із повинною.
Капітана неначе вибуховою хвилею відкинуло назад, до дверей. Якби зараз сповістили про пограбування асанізаторського пункту, було б у тисячу разів менше подиву. Повинна?! Боже ж мій!.. Що тільки не діється на цьому світі… Тридцять років в органах, двадцять — слідчим, і жодного разу не чув і не бачив, щоб якийсь пришелепок здався. Чудасія! Фантастика!.. Приголомшення було настільки сильним, що капітан аж присів. Почав шарити очима по приміщенні, одночасно інстинктивно, за звичкою, намагався вихопити зброю з кобури, що висіла біля копчика. У дверях показався широчезний таз прибиральниці. Стоячи навкарачки, вона ялозила вже поріг. Позадкувавши, впритул наблизилася до слідчого, який судомно водив позаду себе рукою.
Відстань між тілами гранично скоротилась, і широка чоловіча п’ятірня вчепилася в жіночу сідницю.
Техпрацівниця, якій остогидло щоденне безпардонне лапання, з розвороту, не дивлячись, уперіщила нахабника ганчіркою.
— Я ось начальнику пожаліюся, — пригрозила, відходячи. — Кобелі.
Капітан спересердя сплюнув, заходився витирати брудне обличчя.
— Білизну покрали в прокурора, — сказав перегодом.
— Сержант запитливо поглянув на відвідувача. Той, ніби кінь, якому набридло жувати вудила, заперечливо замотав головою.
— У колгоспі «Останній залп Аврори» викрадено мішок кукурудзяного зерна…
Інтелігентик протестуюче округлив очі, залився краскою сорому. Сержант перевів погляд на Хватька.
— На молокозаводі зафіксовані випадки розбадяжування готової продукції водою… Невідомий зловмисник систематично перевертає урни на центральнім майдані… Із літака «Ан-2» знято пропелер та трубку високого тиску… Покрали сперму із штучного заплідника…
Сержант вслуховувався в інформацію і дедалі сильніше хмурнів: уже пересвідчився, що всі потуги марні, це чіпало професійне самолюбство. Він почав закипати. Чашу терпіння переповнила прозора сльозина, що великою краплиною покотилася по щоці відвідувача.
— Я не знесу цього!! — грюкнув кулацюрою по столі.
Мухва з переляку забилася в дальній кут приміщення, лампочка замигтіла, ледь жевріючи. Слідчий суворо глянув через гартоване скло.
— Кінець кінцем, ти скажеш, де набідокурив?! Ти що — убив когось, що мовчиш мов партизан на допиті? Говори, бо закриємо до кутузки.
Чоловік глибоко вдихнув, мабуть, збираючись у дусі, випростав плечі, обсмикнув поли піджака, відкрив рота. Запала мертва тиша. Навіть мухи припинили своє дратівливе дзижчання.
— Ну! — підбадьорив слідчий, поправляючи і свою уніформу, неначе ось-ось мало наявитися велике начальство з перевіркою.
Сержант астматично хапнув повітря, потер грудну клітку в області серця.
— Я маніяк!
Ніщо не потривожило тишу. Слідчий дивився на колегу і було не зрозумілим, чи він шокований почутим, чи силиться пригадати, що криється за цим словом.
— Так, так, мані… мані… Е-е… і кого ж!..
— Сексуальний, — уточнив спеціалізацію заявник.
— Так, так, сексу.., се… Ах, ну правильно — все сходиться!..
— Що правильно, що сходиться? — не зрозумів сержант.
— По колгоспних фермах ночами загулює якийсь спотворювач — телиць портить.
— От чудасія!..
— То не я! — заперечив маніяк і для підтвердження додав свідчення: — Цієї ночі підстеріг на цвинтарі робітницю з механічного.
— Треба звіритися, — кинувся до телефону слідчий. — Щось не дуже йметься, щоб при нинішній суцільній імпотентизації були охочі до статевих вправ.
Сержант вийшов до коридору, завів до чергової пониклого чоловіка.
— Сідай, — показав на стілець.
Мушва почала прицілятися до нової жертви.
— Ало! Ало! — кричав у трубку слідчий. — Це механічний? Що — ковбасна?! А щоб вам!.. Ало, ало! Це…
Судовий процес
Нарешті слово надали захисникові. Той поволі підвівся, поправив галстук. Він не поклав на стіл футляр, з якого щойно вийняв окуляри і які начепив на орлиний ніс, він став роздивлятись його — так, ніби там принаймні повинна була знаходитись іще якась річ, яка дозволила б направити весь хід процесу, що відбувався в судовому залі, в потрібному напрямку. Адвокат був зовсім молодим, однак спокій, що прямо таки променів від нього, показував, що він неабиякий дока в своїй справі. Серйозний вираз обличчя давав зрозуміти довколишнім: він не дозволить емоціям полонити себе, не дозволить кому б то не було увести його в оману — завести вбік від Істини. Він знав, що робити і як діяти.
— Вельмишановний Суд! — почав адвокат маніяка, який сидів за бар’єром. — Вельмишано-вний Суд! — повторив, і це звернення було промовлено таким благоговійним тоном, із такою вібрацією голосових зв’язок, неначебто стався другий прихід Месії, і він збирався благати за всіх грішних. Неможливо було не зреагувати відповідно…
— Вельмишановний суд! Щойно ми мали насолоду вислухати державного звинувачувача. Мушу зізнатися, промова була гранично об’єктивною, підкріплялася логічними доводами, висновками, доповнялася постійно фактами, беззаперечними доказами, більше того, я не примітив і тіні упередженості. Віддаю належне такому ставленню до свого професійного обов’язку. — Адвокат злегка схилив голову в бік прокурора. — Проте, не дивлячись на всю обґрунтованість обвинувачення, скрупульозність його побудови, маю звернути увагу на деякі нюанси, які з тих чи інших причин залишилися поза увагою слідства — і само собою, суду — й не були висвітлені. Я насмілюсь, розуміється, з дозволу суду, глянути на скоєне не з позиції юридичної, але філософської.
Захисник зробив паузу, ніби очікуючи на дозвіл. Суд мовчав.
— Ви ж тільки-но самі погодилися з винністю підсудного по всіх пунктах обвинувачення, — прокурор навіть не потрудився обдарувати адвоката поглядом. — Може, захист має якісь спростовуючі факти? Думаю, не той випадок, щоб було оправдання.
Судді повернули голови до захисника.
— Я перестав би бути адвокатом, якби не зміг їх відшукати.
— Ми маємо письмове зізнання самого підсудного, — нарешті прокурор обласкав захисника боковим зором. — Це вам про щось говорить?
— Абсолютно ні про що.
— Але ж підсудний сам!..
— Явка з повинною могла бути виданою за таку. Його могли примусити, — захисник приклав долоню до грудей. — Прошу не сприймати це, як натяк на порушення законності з боку правоохоронних органів, все ж прошу врахувати і таку можливість. Скажіть, хіба не підозріло, що відсутня заява потерпілої про її згвалтування? Не зрозуміло, як така справа взагалі могла бути прийнята на розгляд судом: усе білими нитками шито.
Голова суду спохмурнів — це вже був камінь в його город, — вдарив молотком по столі:
— Попрошу! Нам видніше, що приймати на розгляд, а що ні.
Адвокат зняв окуляри, поклав до футляру, сів, гордовито скинувши підборіддя, мовляв, мавр зробив свою справу, мавр може тепер померти.
Для дачі свідчень запросили потерпілу. Маня Халява піднялася з переднього ряду, наблизилася до підвищення, де за масивним столом сиділи судді.
— Ви писали заяву, що вас було зґвалтовано? — запитав голова.
Маня ствердно кивнула.
— Навіщо ж ви при повторній зустрічі зі слідчим викрали її?
— Я не хотіла, щоб засудили людину.
— Спочатку ви хотіли, потім перехотіли?
— Мене примусили. Я взагалі не збиралася нічого писати.
— Як так?
— Наступного дня опісля події мене забрала міліція прямо з роботи. Коли я відмовилася писати заяву, мене побили.
— Так значить, те, про що говорить підсудний Мануїленко, було насправді?
— Так, було, але…
— Вам було страшно, коли ви втікали?
— Так, було…
— Ви страждали, коли над вами знущалися на гробках?
— Так, але…
— Як же ви можете пробачати такого негідника?! Він вас мордував, а ви!.. Невже у вас не виникло бажання відплатити?
— Так, але…
— Що — але? Для вас образливими були його дії, коли е-е… коли він творив неподобство?
— Так, але…
— Знову — але!.. Скажіть, наруга принизила вашу людську гідність?
— Так, але… Спочатку я подумала, що… а потім я передумала.
— Що передумали?
— Спочатку мене образило, а потім…
— Що потім?
— Потім образа пройшла.
— Як так?!
— Ну-у, спочатку було якось негарно, що все ось так… ні сіло ні впало, а потім…
— Чи не хочете ви сказати, що вам до вподоби прийшлися злочинні дії маніяка?
— Саме так.
— !?
— Що ви зробили з документом, якого викрали?
— З’їла.
— Що то у вас під оком?
— Синець.
— Звідки?
— Слідчий підбив.
— Як так?
— Ну-у, коли жувала заяву, він…
— То ви відмовляєтеся писати заяву?
— Відмовляюся.
— Чому?
— Я вже говорила: не хочу, щоб його засудили. І взагалі…
— Ви так, чого доброго, і в коханні освідчитеся.
— А що!.. Він принаймні хоч не бив мене.
Суд оголосив перерву.
— Розумник! — злобно мовив про захисника прокурор.
— Загнав у глухий кут, — констатував голова, припалюючи від цигарки співбесідника. — Без її заяви ні круть ні верть.
— От шльондра! — випалив спересердя прокурор, глибоко затягнувшись димом, натужно закашляв. Сплюнувши, додав: — Слід натиснути.
— Впертюща.
— Втямте, — зглитнув прокурор, — про подію вже галасує столиця. Читали газети? «Титанічні зусилля правоохоронних органів… Монстр у руках правосуддя…» — і так далі, і тому подібне. Яку газету не відкрий, скрізь за цю Маньку… як її… Халяву. Громадськість збуджена, так що нічого не залишається, як тільки… Дійте, колего!
Прокурор відійшов. Загасивши недопалок, голова суду поплівся слідом.
Судове засідання продовжилося. Не було надано слово ні прокуророві, ні захисникові. Для опитування знову запросили потерпілу.
— Він погрожував вам убивством, коли наздоганяв?
— Ні.
— Що ж він кричав?
— Нічого.
— Як так? Оце гнався і не горлав, хоча б там «стій» чи щось подібне?
— Ні.
— Що ж він робив?
— Як що — гнався.
— Громадянко Халяво, чи не здається вам, що з точки зору психології це якось не в’яжеться з вашими свідченнями?
— Може, і не в’яжеться, але я кажу те, що було.
— Ну добре… Скажіть, коли він наздогнав, то штурхонув у спину, і ви впали?
— Ні, він одів мені на шию вінок.
— Який вінок?!
— Ну, що кладуть усопшим на могилку — з барвінку.
— І що?
— Нічого.
— Як то — нічого? Ви ж якось повинні були відреагувати?
— А ви, як відреагували б, якби вам накинули колюче?
— Чесно кажучи, навіть не знаю…
— Ось і я ніяк не зреагувала.
— Але ж ви спинилися, чи…
— Я застигла, мов закопана.
— А він?
— Він наблизився.
— А ви?
— Я сказала, що грошей в мене немає.
— Ага ! значить, він кричав, щоб віддали гроші?
— Я цього не говорила.
— Але ж ви подумали про грабунок?
— А ви про що подумали б, аби за вами гналися темної ночі?
— Щож, вірно… Так, продовжимо… Значить, він вас жбурнув на землю?
— Зовсім і ні.
— Чи не хочете сказати, що самі лягли?
— Ні. Він дихнув мені в лице, і я як п’яна зробилася — умліла.
— А далі?
— Я стала звати міліцію.
— Ага, виходить, ви усвідомили, що проти вас застосували протиправні дії — аби принизити вашу честь та гідність?
— Мабуть що, так.
— Отже, ви не бажали того, що з вами намірялися зробити?
— Так.
— По всьому, ви визнаєте, що дії Мануїленка щодо вас були злочинними?
— Ні, він не злочинець.
— ?!
Суддя розпачливо розвів руками. Прокурор почав перебирати бумаги. Слова попросив захисник.
— Чи все, що протиріче загальноприйнятим нормам поведінки і набуває ознак систематичності підпадає під розуміння маніакальності, точніше, чи задоволення потягів — і не лише сексуальних — аморальним, незаконним шляхом характеризується хворобливим розладом психіки? Керуючись таким положенням, можна спокійно віднести до розряду маніяків половину людства та заправторити до психушок. Прошу подивитися на мого підзахисного. В очах обвинувачення, — це звір, монстр, нелюд. А давайте ж, запитаємо в підсудного, скількох жінок він зґвалтував до громадянки Халяви, і заодно визначимося, чи має місце систематичність. Думаю, нема потреби турбувати мого підопічного, адже з боку прокурора не висунуто доказів інших зґвалтувань.
— Достатньо того, що його дії загрожували здоров’ю і навіть життю одної людини.
— Достатньо для підсудності, та недостатньо для кваліфікації злодії, — парирував адвокат, набравши грізного вигляду. — Прокурор натякає, нібито мала місце загроза життю потерпілої і тільки завдяки втручанню сторонніх сил зловмисник припинив свої протиправні дії. Те, що дії підсудного стосовно задоволення статевого потягу були протиправні, не викликає сумніву, однак стверджувати, ніби дії Мануїленка загрожували життю, це занадто.
— Сексуальні маніяки завжди вбивають свої жертви, — вів своє прокурор. — Он і в шати білі вбрався, аби настрахати до смерті. Він жадав її кончини. Маніякам — що жива, що мертва.
— Стосовно шатів, я гадаю, то лише на користь моєму підзахисному. Він і натягнув на себе лахміття, аби якнайменше зашкодити.
— Як же це?! — хмикнула обвинувачувальна сторона.
— Мануїленко розумів, що жертва може проявити шалений опір, і він, знаходячись у лабетах пристрасті, неусвідомлено зможе завдати людині більшої шкоди, аніж замислив. Отож він і накинув на себе простирадло, аби налякавши, паралізувати опір.
— Ви так його, чого доброго, медаллю за милосердя та гуманізм нагородите, — уїдливо за-кинув прокурор.
— Ну, я тут не для того, щоб всіляко виправдовувати зловчинки, але — щоб розставити всі крапки над «і». Моя справа, висвітлити всі аргументи на користь підзахистного. Сподіваюсь, це не протирічить законові. — Адвокат повернувся до суддів. — Прошу дозволу задати декілька питань підсудному, щодо існування на момент злочину сторонніх сил, внаслідок чого, як стверджує обвинувачення, протиправні дії не були доведені до кінця. Проте спочатку слід вияснити, який момент у згвалтуванні можна вважати початком злочинних дій, а який кінцем цих дій. Очевидно, що кінцевого моменту в прикладі із гвалтуванням бути не може, так як безперечно початок гвалтування і є його кінцем. Адже ж це не крадіжка, коли злодій відмовляється від своїх подальших дій, і ніякої шкоди не спричиняється. У згвалтуванні зворотнього шляху, зворотної дії бути не може, тобто початок статевого акту вважається за момент закінчення протиправної дії — згвалтування. Отож, твердження обвинувачення, ніби мало місце втручання сторонніх сил недоречне в цій ситуації і говорить про професійну некомпетентність. — Адвокат переможно поглянув на прокурора. — Громадянине Мануїленко, повідайте суду, чому ви припинили задоволення статевого потягу?
— Мені стало її жалко.
Голова суду став перешіптуватися з народними засідателями. По хвилі вдарив молотком, призиваючи до уваги.
— Як би там не було, згвалтування, в ліпшому випадку, спроба мала місце. Що на це скаже захист? — Суддя змовницьки підморгнув прокуророві, мовляв, хоть круть-верть хоть верть-круть, а справа в кишені.
— Я не поспішав би з подібними висновками, шановний суд, — твердо мовив адвокат. — І ми зараз у цьому переконаємося.
Прокурор і його помічник схвильовано переглянулись.
— Хочу акцентувати увагу присутніх на відсутність у наслідках дефлорації, тобто втрати невинності, а ще точніше, дівочої пліви. При згвалтуванні це, в більшості випадків, має місце. Прошу обвинувачення єхидно не усміхатися, таким чином ви ображаєте особистість. Навіть вродженим імпотентам відомо, безліч жінок аж до похилого віку зберігають цноту, нашій же постраждалій — тридцять. Отже, що ми маємо? Заяви потерпіло немає, експертизи на предмет наявності в піхві сперми Мануїленка немає, тілесних ушкоджень — також. Отож робимо висновок: ніякого згвалтування не було. То що ж ми тоді маємо? А маємо ми — фальсифікацію. Наголошую: фальсифікацію!
Хепі-енд
«Добридень, Маню! Ось уже сьомий місяць я відбуваю покарання за, як вам відомо, вандалізм. Увесь цей час згадував вас і весь цей час мене не полишала думка про каяття. Кожного дня брав до рук ручку, та кожного разу відкладав, бо боявся, що моє письмо видасця вам вершиною блюзнірства. Я шкодую про свій вчинок, але хочу, щоб ви знали: ви були не просто першою попавшою перехожою. Ви подобалися мені давно, та я страшився підійти. Ви така красива, а я… Словом, що є, те є.
Будьте здорові. Щастя вам.
Мануїленко».
«Які ви дурні! Це я вам відверто кажу… Я чекала, що ви напишете. Дуже сподівалася. І ось… Хреста того я поставила самотужки. Дочекалася темноти, пішла, викопала ямку, звела. Сміялася донесхочу. А хіба не смішно?! Буду закінчувати, бо збираюся в другу зміну.
Пишіть, буду чекати. Маня»
