Раніше я записував свої думки на популярній на той час платформі для ведення онлайн щоденників. Але тепер, керуючись моральними принципами, більше не хочу там публікуватись для загалу. Тож в мене одразу питання: чи знаєте ви, де можна було б вести таке діло онлайн українською мовою? На превеликий жаль, особисто я не знайшов такого ресурсу. Отже, буду радий отримати на це вашу відповідь.
Час від часу я страждаю безсонням, і ця ніч одна з таких. Алкоголь в домі закінчився (а він неабияк допомагає мені заснути), тож я п’ю пакетикований чай, та пишу цей допис. Мені допомагає алкоголь та моя писанина. Таким чином я релаксую, а може, що, скоріше за все, втомлююсь, та засинаю.
Отже, інколи я буду тут постити свої думки безсонними ночами, допоки не знайдеться, або не з’явиться україномовний проект онлайн щоденників. В мене навіть була ідея створити щось на кшталт цього, проте брак вільних коштів не дозволяє цього зробити (хостинг, підтримка та все таке інше).
Можна було б вести його від руки, що я і намагався зробити, але роками набута навичка писати за клавіатурою дається взнаки. Знаю, що не все потрібно викладати в мережу, і ведення щоденника — річ доволі інтимна, однак я вже звик до того, що написане мною я публікую в інтернеті.
Виходячи з вищесказаного, мені хотілося б трохи порефлексувати на тему внутрішньої цензури. Я звик до того, що багато розмірковую, перед тим, як щось взяти та й написати, і рідко редагую та перероблюю свої тексти — пишу одразу як чистовик, потім перечитую, трохи коректую, виправляю помилки, та публікую.
В книжках про письменництво часто пишуть, що потрібно вимкнути внутрішнього цензора, та писати у потоці. Але, як я тільки що мовив, я пишу “на чисту”, тому, мабуть, більшість думок та ідей блокую своєю свідомістю. Отже, ще одне питання, на цей раз колегам по перу: чи вимикаєте ви внутрішнього цензора, і пишете те, що прийде в голову, з тією думкою, що “потім відредагую”? Було в цікаво почути вашу відповідь.
Я не знаю, чи це добре чи погано, правильно чи ні, але я такий. І так я пишу. Можливо, це мій не долік, як писаки, і згодом я зроблю висновки, і трохи “відредагую” свою письменницьку особистість.
На останок викладаю фото своєї кішки, яка поряд зі мною вже близько восьми років… можливо, саме вона врятувала мої ноги, але то вже інша історія…
