1. Вступ
«Мері Райлі» — «готичний фільм жахів» 1996 року режисера Стівена Фрірза. Свого часу критика низько оцінила цю картину, і тепер вона, здається, зовсім забута. Є український переклад цього фільму від студії «ТакТребаПродакшн». Але в популістичній Україні такого роду фільми, звісно, ніколи не будуть «популярні». (Вони не мусять. Ні. Я хочу сказати, що поки немає соціального класу — еліти, спроможної оцінити такого роду речі. Я не про «інтелігенцію», що живе на бюджет. Я про аристократію, що з роду в рід передає не тільки гроші, але й культуру.) Моя мета — довести, що це була не посередня робота, а дійсно шедевр з дуже глибоким психологічним підтекстом.
2. Літературно-міфологічні джерела
Фільм — екранізація (сценарій — неперевершеного Крістофера Гемптона) роману американської письменниці Валері Мартен (Valerie Martin). Тоді як роман — дуже талановита інтерпретація «Химерної пригоди з доктором Джекілом та містером Гайдом» (Strange Case of Dr Jekyll and Mr Hyde) Р. Л. Стівенсона. Якщо в оригіналі показано індивідуальний внутрішній конфлікт, то Валері Мартен пішла набагато далі, почерпнувши певні мотиви з «Франкенштайна, або Сучасного Прометея» Мері Шеллі. Цей зв’язок веде нас до античної міфології (Прометей і його любов до людини) і — найцікавіше! — тут ми можемо спостерегти іншу алюзію — євангельську. Але останню розглянемо пізніше.
3. Кінематографічні алюзії
Головні ролі у фільмі виконали Джулія Робертс (Мері Райлі) та Джон Малковіч (Доктор Джекіл та містер Гайд). Окремої уваги заслуговує Глен Кловз (місіс Фаррадей). Малковіч і Кловз блискуче показали себе у фільмі 1988 року «Небезпечні зв’язки» (Dangerous Liaisons) того самого Стівена Фрірза. Перший зіграв віконта де Вальмона, друга — маркізу де Мертей. До речі, сценарій для цього фільму написав також Крістофер Гемптон. Відмічу такі прикметні моменти. Джулія Робертс, або її героїня Мері Райлі, — це і Сесіль Воланж, і мадам де Турвель у різних сценах. Чого вартий один ключ, кинутий у лабораторії. Цей епізод не може не нагадувати, як Сесіль передала Вальмону ключ від своєї кімнати. До того ж, у «Мері Райлі» Малковіч-Вальмон нарешті здійснив свою «давню мрію», роздерши на шматки маркізу де Мертей в особі місіс Фаррадей. Як і Вальмона, Джекіла погубила любов до жінки. Тому обидва персонажі трагічні. Так. І Мері Райлі, і мадам де Турвель — це «femmes fatales». Дарма що обидві — типові «жертви».
4. Психоаналіз
1920 року Зігмунд Фройд опублікував есе «Jenseits des Lustprinzips». Озвучені в ньому ідеї чудово проілюстрував Стівенсон (насправді це можна побачити вже у Мері Шеллі) іще 1886 року. Отже, у душі в доктора Джекіла борються дві силі — страх переступити через вікторіанську мораль і несвідомі, «аморальні», бажання. Перше Фройд називає «Super-Ego», друге — «Id». Звісно, Гайд — це тільки алегорія другого, «поганого», начала в докторі. Нарешті, сам Джекіл — «Ego», тобто посередник між цими двома силами. На жаль, безпорадний. Дозволимо собі послатися на Юнга. Його концепція архетипів дещо поглиблює картину. Річ у тім, що доктор на людях носить «Маску» (Persona) порядного громадянина, добродія, але насправді він «інший». Тобто не тільки «добрий». Він не бажає давати волі цьому «іншому» — «лихому». Він заганяє його в «Тінь» (Schatten). Проте, йому не вдається заглушити в собі «живого» — саме так! — інстинктивного, звірячого, жорсткого, пристрасного, брудного, але живого (закоханого в життя, «не так, як інші») Джекіла. Він виливається у Гайда. Цікаво, що у фільмі Едвард Гайд виходить на сцену, саме коли Генрі Джекіл зближається зі служницею — жінкою. Тут ми повинні проаналізувати образ самої Мері Райлі. Ця дівчина зі шрамами дуже показова у психологічному плані. Скоро ми це побачимо. Її малу день у день ображав («карав») батько-п’яниця (звідси шрами), а мати… Що ж, Мері любила її, і мати любила дочку. Утім, вони рідко могли бути разом. Тяжка праця у злиднях не давала цьому відбуватися. І Мері, і її мати – типові «жертви». На жаль... До речі, Джулія Робертс, по-моєму, цілком непогано «вписалася» у типаж. Дарма що критикам 1996 року так не здалося. Що ми маємо в результаті? Правильно! У будь-якому чоловікові, «зблизившись», Мері завжди (sic!) буде бачити «лихого» батька. Щоправда, виправдовуючи його вади: «Пияцтво його згубило. До того все було гаразд. У нього була робота» etc.). Іншими словами, у кожному «Джекілі» вона завжди знайде «Гайда». Вона буде тягнутися до нього, як до «поганого», але все-таки, десь у душі, любого батька. Проте, не зможе його простити, чим погубить («Лікарі кажуть: я не переживу цієї зими. Чому ти така жорстока?! Хіба нам не було добре колись?!» etc.).
5. Християнський підтекст
У чому геніальність Валері Мартен? У християнському підтексті. Доктор, тобто лікар Генрі Джекіл, ознайомившись з трагічною долею незвичайної служниці, узяв на себе чималий хрест — «гріх» її батька. Нічого не нагадує?! Так! І поклав за мету спокутати його, перетворившись на подобу кривдника своєї улюблениці. Він хотів примирити батька з дочкою. Як? Закохавши її у себе. Не в «хорошого хлопчика», що про нього дбає «хороша матуся» Мері. Ні! У «лихого» (дуже!), але пристрасного і живого чоловіка, здатного побачити в Мері не няньку, а жінку. Якби Мері все-таки полюбила «такого» Джекіла (Гайда), то змогла би зрозуміти — і простити! — батька. Бо ж усі люди іноді помиляються, навіть наші батьки. У кожному живе «Тінь» і ніхто не застрахований від її моторошних проявів. Навіть у Мері, такій «праведній», є «гріхи». Згадайте, як вона обманює містера Пула. На жаль, у Джекіла не вийшло… Він так і не зміг до кінця спокутати взятого на себе чужого гріха… Але за нього все одно заплатив… Смертю. Він — лікар-Месія. Лікар-Христос. Мері — усе людство. Її батько — його гріхи. А Христа без Голгофи не буває…
6. Вікторіанський побут
У фільмі досить непогано (скромно, але цілком історично достовірно) відтворено вікторіанський побут. Показано, як жив маєток заможного лікаря у британській столиці, як проходив день у численної прислуги. (Так, тоді ще прислуга знала своє місце. І не було ні «кас самообслуговування», ні «огірочків, що ти сам повинен важити у Маркетопті», бо у нас «усі рівні» — однаково убогі… Ой, вибачте! Правду сказав. Буває.) Чудово підібрано костюми. Це стосується і до «хазяйського» фрака (і, авжеж, до циліндра!) і до лакейської лівреї. Ми сливе не бачимо міста, але інтер’єри не можуть не вражати. (Особливо жителів постсовєтської України.) Такі фільми дозволяють непросто доторкнутися до минулого. Ні! Вони показують, що можна (і треба!) жити інакше. Якщо, звісно, трудитися над собою і приносити користь людям, як доктор Джекіл. А не дорікати політикам і ждати, коли держава дасть вам усе готове. Яка інфантильність! Соціалізм (в усіх його формах, особливо у сучасній українській) — утопія. Або ви працюєте і живете добре (наприклад, можете дозволити собі прислугу, як доктор Джекіл), або ви змиряєтеся, живете у «хрущовці», довіку ходите по картоплю в АТБ чи в Маркетопт. І, стоячи в черзі, заздрите «корупціонерам» і далі (чи знову і знову?) вірите «слугам» народу і їхнім необільшовицьким лозунгам. Вибирайте!
7. Музика
І знову «небезпечний» зв’язок з фільмом 1988 року. Так, музику до цієї стрічки написав Джон Фентон. І вдалося в нього незгірше, ніж до того. Ambient. Так. Але просякнутий духом класичного романтизму. Тут і драма, і мелодрама, і, звісно, трилер… Особливо рекомендую «Mary Reilly Theme (End Credits)».
