Привіт, Друкарне!
Я не можу сказати, що я коли небуть була великим фанатом журналів – тривалий час вони були для мене нудними, не дуже інформативними і, чесно кажучи, стереотипними. І моя упередженість стосувалася не лише журналів, а ще й газет, альманахів, радіо.
Але знаєте, це, мабуть, як суші – в дитинстві я їх взагалі не могла терпіти – їла лише Філадельфію, сир, який мені дуже подобався, але не суші, не куштуючи а ні риби, ні рису, ні морських водоростей. Це наче етап життя, який потрібно пройти – думаю, у кожного з нас була така їжа, і не тільки. Зараз я їм суші, і не просто їм, а роблю це з насолодою.
Так само відбулося і з газетами, радіо і, трохи пізніше, журналами. Спочатку я відкрила для себе літературну газету від книгарні Сенс, радіо «Хартія», журнал Vogue (колись у мене все ж таки з’явиться їхня збірка поезії). Сьогодні я розповім про альманах «Метаромантика», який може відкрити вам дорогу до такого виду літератури.
Напевно, варто почати з того, що таке альманах. Хіба ж це не той самий журнал?
Альманах – це збірка літературних творів різних авторів-сучасників. Альманах може бути схожим на журнал – м’які, глянцеві палітурки, багато картинок, але він також може виглядати інакше – у форматі книги, наприклад, альманах «Альманах 2022» від видавництва Білка.
«Метаромантика» – це альманах, який є збіркою творчості саме військових.
Не буду дуже багато спойлерити, хоча цей альманах наповнений цитатами, над якими можна і варто задуматися, які викликають емоції, карбуються в пам’яті та відлунюються в душі своєю пронизливою правдивістю. Наведу лише маленьку їх частинку, щоб спробувати вам привідкрити його та показати, чому він мені так сподобався.
Певним вступом слугують есеї Сергія Форкоша, які говорять про вплив війни на наше суспільство, про те, що таке досвід війни, яким залишиться світ після неї і, в врешті решт, яким є образ війни.
Мені персонально, серед інших, запам’ятався есей «Переживання війни»:
«Досвід війни – це насамперед досвід стиснутого часу. Горизонт майбутнього, який до війни впав у нескінченість, тепер виступив як гостра межа присутності у світі».
Але в цьому альманаху є не лише есеї чи вірші, а й міні-інтерв’ю, і це одна з моїх улюблених його частин. І перший мінік в цій збірці – з Любомиром Левицьким, режисером та сценаристом, який розповідає про зміни в українському кіно після початку повномасштабного вторгнення, який воно буде мати розвиток в майбутньому, які історії зараз цікавлять і надихають українську аудиторію та як перетинаються мистецтво і пропаганда в кіно.
Дмитро Лазуткін – лауреат Шевченківської премії 2024 (поетична збірка «Закладка»), розповів про свій письменницький досвід: коли та як він почав писати, як він бачить свою аудиторію, а також загалом про функцію літератури для суспільства під час війни.
Про піксель арти можна почитати в інтерв’ю Вітра Степового (в Україні, на жаль, не дуже розповсюджений вид мистецтва). Особисто мені в цьому міні-інтерв’ю сподобалося питання, яке прозвучало ще в одному мініку: «Як Ви сприймаєте критику?».
Анатолій Дністровий, про якого я до прочитання альманаху взагалі не чула, у своєму мініку обговорює питання впливу інших письменників на його творчість, про його ставлення до критики, а також про те, чому одні книги стають бестселерами, а інші – ні. Тепер відчуваю себе умотивованою купити його воєнний щоденник за 2022 рік (оригінальна назва книги: «Битва за життя: щоденник 2022 року»).
Олексій Варламов, до якого ще потрібно буде повернутися, бо це майже гріх говорити про інтерв’ю ним не згадавши його думок про Поля Елюара. Але про це трохи згодом, а зараз щодо самого інтерв’ю – було дуже цікаво почути його думки про мейнстрім vs андеграунд, адже на цю тему завжди було й досі існує багато поглядів, кожен з яких специфічний та дуже залежний від сфери інтересів людини – музика, література, окремо навіть варто згадати про комікси, саме комікси – не манга, не ілюстровані видання, саме комікси (і всі ці люди не дуже згодні між собою). На жаль, враховуючи формат інтерв'ю, цьому питанню приділили не дуже багато уваги, проте, як на мене, воно дуже цікаво розкрите. Також, рекомендую прочитати сегмент щодо поверхневого розуміння української культури в сучасності та де взагалі шукати ту незрозумілу та «складну у знаходженні» справжню українську культуру.
Серед міні-інтерв’ю на останок хочу згадати про інтерв’ю з однією з засновниць видавництва «Стилет і Стилос» Діаною Андрієвською, в якому вона розповідає про процес створення видавництва, які книжки читають видавці у вільний час та вибір книг, які планують видавати.
Після згадки про всі інтерв’ю – час перейти до самих авторів. Тут хочу зупинитися на кожному окремо.
Поезія Андрія Несміяна – дуже цікава завдяки використанню автором суржику. Вже давно обговорюється питання суржику та його місця в українському мовному просторі, але мені дуже сподобалося його використання у цій поезії. Я б навіть сказала, що це своєрідний вид мистецтва і, насправді, мені здається що у нас не вистачає такої літератури – у нас мало книг, де персонажі говорять суржиком і я майже впевнена, що вперше в житті чую вірші, де суржик використовується як стилістичний прийом, який є відображенням ідентичності автора (не можу виділити якийсь конкретний вірш, мені подобаються всі, тому рекомендую читати все і одразу).
Есеї Серафіма Гордієнка заявляються в альманаху двічі. Перший – «Концепція зрежисованої смерті» – обговорює «формулу смерті героя» та як вона виглядає в реальному житті на прикладі Юкіо Місіми та Ернеста Че Гевари. Його інші два есеї, перший про військовий мотоклуб Memoria ММС та їхні цінності та другий – про образ та цінності лицаря-військового, про якого Серафим Гордієнко писав ще у книзі «Метаромантика», есей, який можна описати як кодекс (персонально v мене він асоціюється з кодексом якого би дотримувалися лицарі Круглого Столу короля Артура). Для мене його есеї мають глибокий філософський зміст, не завжди для мене зрозумілий, проте кожне слово яких пронизане силою віри, честі та достоїнства.
Твір Івана Залізняка «Початок війни відчуття радості» є певною інтроспекцією щодо ставлення до власного життя та його зміну протягом повномасштабного вторгнення. Як для нас має виглядати перемога? – «Якщо ми виграємо наступне покоління, то переможемо весь світ».
Повертаюся до Олексія Варламова та його есей про Поля Елюара – поета, який брав участь у двох світових війнах та був засновником дадаїзму. Перші збірки поезії Елюара є відображенням впливу війни на його творчість та світогляд. Загалом, сам факт того, що він є одним з засновників дадаїзму, вже робить його досить цікавою персоною, бо саме цей рух ліг в основу сюрреалізму, однієї з найбільш впливових течій сучасного мистецтва. Інший його твір про витоки та образи війни - «Війна завжди починається з образів».
Мені дуже сподобалася поезія Оксани Рубняк. З усіх її віршів я хотіла би виділити – «Кров'ю облита земля не поляже», який читається на одному диханні. Мені особисто за атмосферою нагадує вірші Василя Стуса, а за стилем написання – трохи Ліну Костенко.
Ще один автор, вірші якого мені дуже зайшли і якби мені потрібно було б описати їх один словом, то це слово було б «романтика» (чого дивуватися, адже назва альманаху – «Метаромантика»). Це – Максим Ємець. Не хочу псувати вам задоволення від прочитання його віршів, але я не можу втриматися:
«Я живий, бо маю за що воювати,
Не просто ангелу смерті мене наздогнати».
Особливо щемливо ці слова звучать після його загибелі 5 лютого 2025 року...
Олена Герасим’юк – одна з авторок, вірші якої я знову ж таки не дуже хочу спойлерити, хочу щоб ви їх прочитали самостійно і насолодилися першим читанням. Процитую лише уривок вірша присвяченого Анастасії Мар’янчук, позивний «Троя», бойовому медику, студентці бакалаврату ОП «Японська мова і література, іноземна мова» мого рідного ННІФ КНУ ім. Тараса Шевченка, яка загинула 18 березня 2024 року в Часовому Ярі від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання:
«... Позивний зникає з етеру.
Сонце ховається за териконом
Кінець географії
Кінець усім нам відомим законам
Виє сирена, виють на площі трембіти.
Боляче з вами прощатися, вчорашні діти,
Боляче молодість власну у вас впізнавати
Вчора студенти – сьогодні стаємо солдати
– Ким ти була до війни?
– Ще ніким і не встигла
Доля ламається, ніби ранкова весняна крига».
Від Ярини Чорногуз моїм фаворитом став вірш «Шафран» (напевно, це моя дуже суб’єктивна думка, можливо це зумовлено тим, що мені подобається сам по собі шафран, як квітка), який я вже рази 4 перечитала і розібрала на цитати:
«... Я ховаюся в шафрані від світу,
Ніби в окопі від ворога.
І цвіт весни, що розквітає у травні,
Цей заношений символ краси –
Це те, що не побачать загиблі,
Це те, що побачимо замість них... ».
Тут також серед інших заховався вірш Валерія Пузіка, обожнюю літературні прийоми в ньому (колись у мене руки таки дотягнуться до його книги «З любов’ю – тато», на яку вже майже рік заглядаюсь). Невеликий твір Тимоша, який мені найбільше запам’ятався цитатою: «Так я й не поспав того дня, а ми дійшли висновку, що мистецтво не для всіх, тим паче улюблена філософія» (якщо чесно, то поки не можу сказати наскільки філософія улюблена мною, бо ще маю її опановувати десь в недалекому майбутньому мого навчання на філології, а поки її поєднує з моєю спеціальністю префікс «філо-», що означає «любов»).
В цій збірці є дві новели Дітріха і декілька його віршів і, попри мою любов до поезії, найбільше мені запам’яталися саме новели. Звернула увагу на них ще під час прочитання на презентації «Метаромантики» в Одесі, тоді зрозуміла, що я їх точно буду перечитувати. Вони дуже потужні, емоційні, проте не буду навіть писати назву, бо це зруйнує враження від вашого першого прочитання та навіть проспойлерить фінал.
Здивував мене найбільше в цій збірці саме Олександр «Дайте» Мєняйлов, адже до цього я звикла читати саме його поезію, хоча перше моє знайомство з творчістю Дайте відбулося з прочитання його історії «Слова, що кричать у тиші». Повертаючись до поезії – вона тут гарна, глибока і я рекомендую її прочитати, але в альманаху представлено багато його маленьких новел, які дуже сподобалися – вони пронизливі, зворушливі, відверті. Всі вони беззаперечно заслуговують на вашу увагу.
Запам’яталися новели Ігоря Луценка, найбільше – «Мотоцикл», яка починається з фрази «15 хвилин щастя» і це щастя, здається, просто витікає зі сторінок альманаху. Від його новел віє літнім сонцем і запахом стиглих яблук, читаючи їх ти наче дивишся на мольберт з написаною гуашшю чи аквареллю картиною – яскравою, осяйною наче в останні дні серпня.
І на останок – Solar Cross. Це також поезія. Скажу чесно, мені довелося багато гуглити, щоб зрозуміти їх, бо до цього я ніколи не чула ні про Махакалу, ні про те, що таке Дхарма. Але мені подобається, що промені сонця нарешті падають не лише на грецьку культуру та міфологію. Ми звикли бачити, як героїв порівнюють саме з персонажами грецької міфології, рідше – із героями скандинавських міфів, а іншим культурам приділяють набагато менше уваги, особливо в Україні.
Останній есей альманаху має дуже символічну назву «І зрештою, як виміряти війну?»:
«Справжня війна складається з переживань. Індивідуальний досвід – ось мірило реальної війни».
