Я являюся великим прихильником письменника, і особисто для мене це письменник, романи якого викликають великі роздуми: про людей, про світ, про природу речей, віру, людяність, жорстокість, соціум, людину в світі та соціумі і т.д., і т.д.
Читаю його романи з підліткового часу і поступово закрив майже всю його творчість. Останнім романом, до якого я дуже довго підбирався, був саме роман «Брати Карамазови». Пауза між прочитанням цього роману та останнього склала близько 5–7 років. Хочу привести цитату мого товариша, яка характеризує читання таких складних творів в такому ранньому віці: «Читай важку літературу в будь-якому випадку та віці. Не розумієш? Прочитай, не зрозумій. Станеш старше, прочитаєш ще раз та зрозумієш». Для мене читання цих романів було паливом для рефлексії, що дуже гарно лягло на етап дорослішання. Розуміючи те, що цей роман складний для читання в першу чергу з релігійної точки зору, хоча «релігійної» не вірне твердження, з точки зору віри, тепер я чітко розумію, що це різні поняття. Починав я читання його декілька разів, і кожного разу кидав майже з початку, розуміючи на інтуїтивному рівні, що не готовий.
Ознайомив вас з контекстом, тепер можемо перейти до опису та аналізу самого роману.
Роман розповідає про життя трьох братів Карамазових (насправді їх було четверо), їх взаємовідносини між собою, зі світом, соціумом, Богом, та, головне (сюжетно), з їх батьком Федором Павловичем.
Головна рушійна сила роману, це конфлікт Дмитра з його батьком. Дмитро, перший син Федора П., про якого батько забув одразу після смерті матері, а саме після народження Дмитра, і виріс він у його слуги Григорія. Основний конфлікт, у ревнощах своєї коханки до батька та питанні недостатньої фінансової справедливості в спадщині від матері. Конфлікт переростає зі спорів, моральних спорів та фізичної розправи до вбивства батька. Ким, до кінця не відомо, тільки в кінці ми можемо зрозуміти, хто дійсно вбив батька. По ходу роману читач впевнений, що це Дмитро.
Задля зрозумілішого розуміння роману розіб’ю аналіз та мої думки на арки, або, краще сказати, на персонажів.
Олексій Федорович.
Молодший з братів, який є умовним головним героєм зі сторони письменника, проте важко його назвати єдиним головним героєм, другим головним героєм виступає брат Дмитро. Альоша, так звичніше називати його, виступає моральною частиною роману, чистий серцем, думками, душею та вірою. Людина, яку всі люблять і очікують від нього схвалення в тих чи інших справах, інші персонажі. В свою чергу, Альоша, сором’язлива, скромна душа, яка ніколи не користувалася його авторитетом у інших, взагалі ніким і нічим не користувалася. За це його любили, поважали та цінували його думку, отже на всі запитання відповідав чесно та так, як йому підказує серце. Головний конфлікт персонажа, на перший погляд, не акцентований зі сторони письменника, та і я особисто його не вважаю основним конфліктом роману. Випробування віри в людини, яка вірить в справжнього Бога та розуміє значення віри в цілому.
Тут я хочу зупинитися та пояснити, що я маю на увазі і що цей роман дав саме основне мені. Я чув ці думки та слова багато разів, але ніколи не міг їх «відчути» та зрозуміти. Бог та віра, це не про церкву, не про чудеса, не про миттєве зцілення від молитви і т.д.
Бог, це є любов
до всього, до світу, до ближнього, до живого, до найменшої комашки та камінчика, необ’ятна любов, яка йде не від чогось, а всупереч всього злого, що є у світі.
Бог, це вміння пробачати
навіть саме погане, саме зле. Якщо літературно висловлюватися: «Бог, це вміння вибачити диявола». Бог і сам пробачає диявола, на мою думку.
Бог, це мати розуміння та розкаюватися за гріхи всіх людей так, наче це твої гріхи. Не моя особиста думка, про це прямо говориться в романі.
Повертаємося до Альоші, його випробування заключається в тому, що всі в його оточенні або:
не вірять зовсім,
вірять по-своєму (викривляючи віру під свій світогляд),
не вірять в Бога, проте вірять в диявола (так, таке також може бути),
вірять в релігію (нагадую, це про інше).
Цікава теза романа звучить так, що «якби Бога не існувало, людству потрібно було б його вигадати». Коротке речення, дуже з глибокою суттю. Я його розумію так, що навіть якщо ви не вірите в Бога або його не існує (питання особисте до кожного, я не беруся на нього відповідати), людству потрібно було б його вигадати. Сама теза вже являється богохульною та насправді іде від персонажів, що не вірять або вірять по-своєму, або вірять в диявола. Насправді вона належить іншому брату, Івану, про нього поговоримо наступним. Чому його потрібно було вигадати? Щоб створити моральний компас людини, визначити рамки дозволеного, контролювати людей іншими людьми, «вищими», які регулюють закони, визначають, як «потрібно» жити. Якщо Бога немає, значить все дозволено, чи не так? Залишу простір для ваших особистих роздумів на цю тему.
Альошина арка заключалася в тому, що він вірив, непохитно вірив саме в Бога, не як в релігію, і його ніхто не міг збити з шляху. Його віру пошатнула смерть його наставника, старого монаха, якого живі возвишали до сану святого. Не маю бажання розписувати опис, теми і суть цього персонажа в книзі, так як поки я закінчу аналіз всіх персонажів, попросту перепишу весь роман. Кому буде цікаво, може ознайомитися особисто. Отже, старий монах помирає, поки його готують до поховання, в покійного з’являється трупний запах, що автоматично в очах оточуючих знімає з нього лик святого та робить звичайним смертним. Передана суть цитати з книги (не дослівно): «Кістки не світились, тіло не почало парити, значить не св’ятий». Що прямо пошатнуло віру як в святість самого старого, так і в Бога. На цей короткий період Альоша стає на рівень з іншими персонажами, не цурається ковбаси та горілки, дозволяє злитися та огризатися і, що саме головне, наважується піти до Грушеньки, ох, цієї рокової жінки, яка погубила багато душ. Альоша боявся з нею знайомитися, бо вважав, що і його вона погубить. До неї ми дійдемо далеко пізніше.
Проте при їхній зустрічі Грушенька веде себе більш стримано, та в неї вже почався процес зміни характеру та душі, і Альоша в цей же період повертає собі віру, знайшовши сили в себе в душі, а не в його старці чи там Богові на небі, він знайшов віру в своєму серці. І цією вірою зміг послужити роковим змінам душі Грушеньки, з цього моменту вона починає бути іншим персонажем.
Альоша як син: батька не засуджував, не був на нього ображений, не хотів його вбити. Сам батько дуже любив свого третього сина саме через те, що в душі його була ненависть та засудженість до самого себе, як і у всіх, хто знав його, проте Альоша не засуджував батька і любив його, і батько, в свою чергу, любив свого сина. Проте більше награно і був залежний від добрих почуттів сина, ніж любив сам його.
Альоша як брат: відносився до обох братів з повагою та гарно любив їх однаково, хоч по матері тільки Іван йому брат.
Альоша ще мав один дуже зворушливий епізод в романі, коли він, щоб загладити вину Дмитра (старший брат з трійки, про якого далі) перед чиновником, якому наніс прилюдну образу, ще й на очах дитини, яка благала не ображати батька. Епізод, якщо чесно, також дуже важкий емоційно, морально, драматично. Дуже чутливий та трагічний в кінці. Окремо хочу підкреслити частину епізоду Колі та Перезвону. Чесно, я дуже б хотів також провести аналіз та розповісти про цю сюжетну лінію, проте, як я сказав, буде забагато тексту, та і потрібно ж вам залишити стимул до читання.
Цей персонаж відтворює: Бог, це є любов.
Іван Федорович.
Середній серед братів. На перший погляд виступає персонажем другорядним. Прямо на сюжет не впливає, "руками" так сказати. Іван ведучи розмову з Павлом формує ідеологічний ґрунт злочину, фактично дає йому філософське виправдання
Головна суть персонажа додати роману другої, альтернативної складності теми роману. Якщо Альоша це персонаж виступаючий за віру, тоді як Іван виступає за бунт, за логіку, за розумову частину роману. Без ролі Івана роман би був не цілісним та багато втратив бе як в створені думок читача так і в смисловому сенсі
Основні запам’ятовуючі епізоди з Іваном, які роблять його на рівні глибини з іншими братами, додають альтернативних думок та пояснюють філософію персонажа.
Глава про «Великого інквізитора» — одна з найсильніших у романі. Якщо не читати весь твір, її можна прочитати окремо як самостійну новелу. Вона дає більше сенсу і глибини, ніж багато сучасних книг.
Сюжет простий на перший погляд. Бог приходить на землю і починає творити дива. Люди впізнають Його. Але Великий інквізитор заарештовує Його і кидає до в’язниці.
Далі інквізитор пояснює, що людям не потрібен Бог. Він вважає, що Христос помилився, давши людям свободу. Люди не витримують свободи, їм потрібен порядок, хліб і авторитет.
Фінал новели дуже сильний. В одній короткій сцені проходить основна кульмінація. Вона залишає глибоке, майже болісне відчуття і змушує задуматися про себе, свою віру і про людей загалом.
Насправді ця глава не про Бога, а про свободу людини і страх перед нею.
Другий епізод, як Іван через нервове розладнання починає бачити та говорити з дияволом. Вплив епізоду не такий глибокий, проте також дуже цікавий та дотепний, також викликаючий співчуття до Івана. Так, я не помилився, поставлячи дотепність і співчуття в одне речення.
Третій епізод, його прихід до суду та спроба виправдати брата Дмитра.
Іван не вміє пробачати світ. Він бунтує проти Бога через страждання дітей. Його трагедія в тому, що він не може прийняти світ.
Іван як син: більше розділяє позицію Дмитра, не так очевидно але все ж допускає морально можливим вбивство батька іншими руками, не навмисно, проте ці думкин прямо приводять до дій іншого персонажа, Смердякова
Іван як брат: до Альоші відсторонений, намагається його уникати до середини роману. Боїться сутички між його вірою та Івановим бунтом. Поговоривши з Альошою про "свою" віру, Олексій його зрозумів, на мю думку, проте Іван не зрозумів Альошу
Дмитро Федорович.
Дитина, яка озлоблена на свого батька. Дорослий чоловік, 30 р., який гарно пішов по службі у армії та був поважним офіцером в своїх кругах. Дитина, яку обділила доля, і тільки слуга зжалився над Дмитром та прийняв відповідальність за його виховання, проте не сильно також в нього це вдалося, проте краще, ніж у рідного батька, який в якийсь час взагалі забув, що в нього є син.
Дмитро виріс та намагався налагодити спілкування з батьком, проте його холодне відношення, фінансове питання та ревнощі на почві гри Грушеньки з обома чоловіками призвели до того, що сталося страшне батьковбивство.
Персонаж проходив цікаву арку від розломаного, невихованого, навіть тваринного стилю життя до людини, що кається, люблячої, та яка починає зцілюватися та знаходити Бога в серці, саме того Бога, який винний у гріхах всіх людей. Дуже сильний фінал арки в смисловому сенсі.
Дмитро як син: відверто зневажає батька та хоче його вбити
Дмитро як брат: поважає Альошу, намагається рівнятися на нього в душевному плані, цінує його думку та просить оцінити його ж дії з моральної точки зору. До Івана відноситься відверто більш холодно та починає активно комунікувати з братом ближче до кінця роману
Федір Павлович.
Кутіжник, картяр, алкоголік, низькоморальна людина, яка взагалі не знала та не турбувалася про своїх дітей. Людина, яку всі презирали, яка, крім себе і грошей, більше нічого не любила та не цінувала. В романі є моменти прояву любові до Альоші, поваги до Івана та страху перед Дмитром. Проте важко мені, по описаному вище в арках братів, щоб хоч щось, крім страху, було щирим в цій людині.
Образ батька це уособлення хаосу, безконтроля, "карамазовщини" для мене як читачу Достоєвский в одному персонажі показав що було б з людством якби не було Бога, або якщо хочте його б не вигадало людство
Достоєвський не показує його як чисте зло. Федір П. боїться смерті, залежить від любові Альоші. Він не демон. Він розкладена людина.
Аграфена Олександрівна «Грушенька».
Персонаж, який по сюжетному розвитку дуже подібний до Дмитра, недарма вони в кінці любляться та душі не чають один в одному.
Така ж озлоблена, розчавлена людина, ще більш зла за Дмитра, з інших причин. Знущається та змушує вносити великі ревнощі в відносини батька та сина, що призводить до трагедії. Вона мстить світу, грає роль "поганої та ховає власну травму.
Персонаж завдяки Альоші, бере в свою душу Бога, що вміє любити, та стає на шлях істини.
Павло Смердяков.
Син Мар’ї Смердящої, місцевої безхатьки, яку місцеві за жінку не вважали, і п’яного Федора Павловича. Підбили на те, щоб він з нею переспить, на те він відповів, що міг би. Проте в романі не вказується, чи був цей епізод. Але той факт, що вона завагітняла та прийшла народжувати в сарай до дому Федора П., наводить на думки, та автор прямо натякає на це. Мати померла при родах, Павла взяли на виховання слуга Григорій з дружиною. Людина розумна, проте гнила та цинічна, без любові, але з раціональним мислинням. Таке відчуття, що він має найгірші якості від кожного з сімейства.
Саме той, хто дійсно вбив батька, в чому сам признається Івану, з яким хоч трішки спілкувався. Арка сюжетна цікава, хитра, цинічна. Суті її описувати не бачу, вона цікава саме з сюжетної сторони. Ось цей персонаж і є четвертим братом.
Як на суді його називає прокурор: «цей ідіот», та робить на цьому акцент, показує невідповідність слідства, так як людина далеко не дурна була. Він зміг обіграти всіх, проте так нічого з цим і не зробив, і в кінці повішався. Не повірите, але співчуття цей персонаж викликає майже на рівні з позитивними персонажами.
Павло це частина Івана, від якої Іван відмовляється. Можна пофантазувати та сказати що Павло це Іван який в своїх думках почав викривляти сенси. Людина наважилася на вбивство через моральні ідеї Івана, важливе уточнення, Іван не дав мотив вбити, Павло уже ненавидів, хотів убити, Іван дав моральне виправдання. Звісно не без підставно, Павло мав мрію покинути це місце та цих людей та розпочати нове життя за кордоном. Чи виправдовує це його, звісно ні
Втілює ідею "якщо Бога немає значить все дозволено"
Фінал
Фінал заключається в суді, де дуже багато фактів сюжетних, все сходиться, приходить розуміння, персонажі отримують свої кульмінації. Фінал взагалі залишається відкритим, таке відчуття, що автор хотів сказати, роман був не про злочин чи суд, він був про відповідальність свободи, і сюжет немає чого завершувати. Дійсно, роман «Брати Карамазови», як і більшість романів Федора Михайловича, більше про процес, про думки, які він викликає, емоції від подій. Сюжет же ніколи не був важливим в них, а виступав тільки стовбуром для мільйон листків з думок.
Це дійсно великий роман і один з найкращих за останній час. Я правильно вчинив, що вирішив «дорости» до нього. І не факт, що доріс на всі 100%. Однозначно буду перечитувати в старшому віці.
