Миколай ійшов крізь сніг та хуртовину. Тонесеньку гірську стежину давно вже замело білявими сніжинками, що, сплітаючись у любовному танці одна з одною, сформували товстий покрив, та, все ж, вона була. Тут подекуди виднілися сліди місцевого звіриння, що по старій пам’яті ходило стежкою.
Святий пан Чорт також перебував сьогодні в подобі звіра. Се було його царство, де він мав право як давати, так і забирати. Обдаровувати й карати. Нагороджувати й убивати. Сьогодні він ійшов за останнім, зібрати цьогорічну криваву жатву, аби увесь наступний рік нести благость віруючим.
Старий полишив дерева позаду, зупинившись на межі між лісом та пеньками, що лишилися після промислу місцевих. Вдалині курився димок від хатів, що сховалися поміж пагорбів, змішуючись із туманом, що повільно підповзав до села. Долунали звуки різдвяних святкувань. Судячи з усього, його діти вже були там, у Підзахаричах.
Його Діти. Сироти, що їх звичний люд кликав циганчатами. Ті, кого він врятував від морозів та голодної смерті, вдихнувши нове життя. Тепер ці діти виросли, й стали справжніми ромами.
Перетнувши Черемош, він, врешті, увійшов до цього буковинського села, повного грішників. Так-так, саме вони, в своїй невпинній жазі до наживи, насмілилися зрубати Дерево Світів цього краю, старезну тисячолітню смереку, прискоривши свою агонію. А після руйнування Іґґдрасиля наступає лише Рагнарьок.
Його копита вицокували по зледенівшому снігу. Його кошлата темно-коричнева постать наближалася до пенька, де зібралися на святкування місцеві, розважаючись із Його Дітьми. Його роги випромінювали гіпнотичне сяйво, змушуючи місцевих заклякнути на місці. Зараз, у формі Звіра, це були саме роги, хоча ув іншій формі це була корона, що світила німбом. Адже це було його Царство.
— Малих збережіть, вони ніц не зробили, — промовив, і Його Діти похапавши дітлахів, зникли в густому тумані, що вже проникнув у село, заповнивши його вулички й зануривши Підзахаричі в напівморок.
У різних місцях його називали по-різному. На заході величали Крампусом, так, ніби він і Миколай то є різні сутності. Але ні, вони були одним, як медаль, що має дві сторони, як Господь і Диявол. Тут люди були розумнішими, і знає, що це Святий Микола і дарує, і карає. Розумнішими, але не мудрішими.
На ранок Підзахарченки узріли результати кривавої жатви, й поховали рештки своїх батьків, а смерековий пень пустив свіжий пагін. Ніколи знову вони не займалися лісовим промислом.
