Не розумію навіщо починати яку бо то не було розповідь від самого початку. Адже світло вимикається, коли заманеться і так само вмикається. Коли вода з крану то є, то її нема. Коли опалення централізовано подається по трубам та батареям ні те, ні се і то — не тепліше за тепло моєї руки…а то і взагалі не подається. До чого це я?…Певне, тому що накипіло! І добре, що сьогодні цей осінній день видався сонячний. Я одягнувся та вийшов розвіяти свою злість у повітрі під сонцем. І тут мене понесло у своїх надумках та фантазіях…Я уявляв себе прибульцем, “чужаком” на невідомій мені планеті, яка перебувала під окупацією потвор. А то, раптом уявив себе визволителем нещасних людей із лап найогиднішого у всьому Всесвіті з усіх потвор, якого лише може уявити собі на смерть злякана людина…
Зупиняюся, аби запалити сигарету. Розумію, що це шкідливо… — а мені начхати! Клацнув запальничкою, глибоко вдихнув та густо видихнув тютюновим димом угору, прямо в обличчя чудового яскравого, але ледь теплого сонця…все ж, осінь близиться до свого завершення — тому воно таке чудове, яскраве та ледь тепле. Замріяний, відмітив поглядом як у таксі сідала дівчина з хлопцем, який був у бойовому споряджені. Звернув на них увагу тому, що хлопець ту дівчину буквально заштовхнув у машину. Ще подумав собі: “…От, придурок! Хіба так можна з такою красивою дівчиною поводитись…” — але машина швидко, здійнявши невелику куряву пилу тронула з місця і так же швидко зникла з мого поля зору…Що то було?…Моя уява почала малювати самі що не на є жахливі сцени жорстокої історії, якої мені чомусь захотілося тої ж миті, негайно позбутися. Я відвернувся в небо, потім глянув на вербу, навколо якої лежало обпале листя…Стало сумно. Мене охопила якась, не зрозуміло від чого мерехлюндія — адже сяє сонце, синє небо без єдиної хмаринки, вітерець легкий та не такий вже і холодний як для пізньої осені…А, головне, мені навіть не спадало на думку те, що знаходжуся у вкраденому рашистами місті — у місті занедбаному, вулиці якого перекопані вже не перший рік від дня окупації, брудному, зрадженому самими ж місцянами місті…але у якому мені доведеться добути свої останні дні…І тут мене заклинило — а як же бути зі щойно явленим бажанням “рятувати нещасних” та “визволяти з лап огидних потвор” населення рідного міста?!…Дурня…та і тільки.
Я допалив сигарету, кинув недопал у обпале вологе листя, що навколо верби при дорозі…та перетнув цю дорогу, аби зайти у крамницю по хліб, каву та пиво…і не забути про сигарети!…………………………………………….
