Було близько п’ятої години вихідного вітряного дня. В парку знайшлась комфортна лавка, щоб розміститись на ній лежачи. Якнайзручніше вмостившись головою на ногах Валіка, я читала книгу, периферичним зором спостерігаючи за рухом гілок над головою та двома голубами, що опустились на найближчий ліхтар. Скільки-то десятків хвилин я перебувала в такій позі, інколи соваючись то лівіше, то правіше, вишукуючи місце, де його кісти не впиватимуться у мій череп. Кілька дерев в парку вже відверто помаранчеві. Приймаю рішення покурити.
Помічаю, що сусідня лавка перестала бути порожньою — на неї сів чоловік невисокого зросту у військовій формі. Ми зустрілись поглядами. Я курила й інколи дивилась на нього. Наші погляди знову й знову сходились в одній точці на прямій. Чоловік дістав пачку сигарет й теж закурив. Це відчувалось як специфічне спілкування через повітря, яке ми спільно задимлювали. Хочеш поговорити з курцем — запали цигарку.
Мені здавалось, що чоловік плаче. Червоні очі — визирають з-під піксельної панамки, нежить — воліє збігти у вуса, але той — старанно підтирає його руками, ураженими окопною засмагою. Хотілось нанести на них сонцезахисний крем. Звичка та нелюбов до сонця цивільної людини. На нулі б мабуть висміяли.
Вагаючись з півхвилини, я встаю перед військовим, залишаючи Валіка самого на нашій лавці.
— Вітаю. Можна я тут з вами покурю? — збираю всю сміливість на випадок відторгнення.
— Добрий день. Так-так, сідайте. — Трошки відсувається, наче звільняє мені місце, хоча його — вдосталь.
— У вас все нормально? Ви дуже сумний.
— Я — сумний? ха. я просто контужений.
Так почався сорокахвилинний діалог. Я очікувала будь-чого, але точно не насиченої розмови. Зраділа від того, як легко людина пішла на контакт. Зраділа, бо переступила через свій страх — пройшовши навчання корпоративного волонтера, я так і не наважилась побачитись з жодним пораненим військовим. В моменті й на автоматі прийняла рішення просто бути собою, не задавати питань про службу та пам’ятати, що переді мною в першу чергу — людина. Так я дізналась, що чоловіка звати Міша й “можна на ти”, хоча його дочка молодша від мене несуттєво (або мені просто здається, що вісімнадцять від мене не так вже й далеко).
Під його нігтями було чорно, а на штанях виднілась пляма вигорівшої крові, яку вивести, вочевидь, не вдалось. Чорна борода й вуса майже не торкнуті сивиною — чорні-чорні й густі, губи — тремтять.
“А ви місцеві? Я от з Донецьку. Виїхав у чотирнадцятому році. Мені так і сказали — їдь, бо тебе тут вб’ють. В Полтаву приїхав на ВЛК. В мене контузія. Четверта вже, найсильніша. Лежав в Миргороді на лікуванні. В мене живіт розрізаний — видалили метр кишківника, 60% підшлункової та жовчний. Кульове. Можу навіть показати (торкається футболки відтінку хакі). Все одно скажуть, що придатний. Стільки органів видалили, цукор підвищений, а все одно придатний. В мене рука права не працює, бачиш? Ліва нога теж, шкутильгаю. Воно відійде, звісно, це через контузію.
Мене крюками діставали з під-обстрілів, не могли інакше наблизитись. Спочатку рятують тих, в кого легкі поранення, бо їх швидко можна привести до тями та випустити назад, а важких — в останню чергу. Логіка правильна, на фронті так і працює. От мене останнім і витягали.
Я вже хотів, щоб зовсім вимкнули світло, щоб бути двохсотим, але — відпоїли та відкапали. Я взагалі-то й лівою стріляти можу, в мене обидві руки робочі, бо в дитинстві перевчили з лівші на правшу. Навіть ругали, що тримаю ложку лівою рукою. Взагалі-то кажуть, що не можна перевчати — по мозку б’є добряче. Що ж уже.
Я взагалі в піхоті. Найбрудніша робота на фронті, яка є. На евакуації був лише раз. Ми з хлопцями на легкому, просто закинули собі по пайку й погнали. Так ми і затримались на чотири дні.
Біля ставку був спуск, то ми там ті чотири дні й просиділи. Вийти не могли — постійні обстріли, потвори чекали на нас. Без їжі можна вивезти, без курєва — теж, а от без води — зась. В якийсь момент почали пити воду прямо з водойми. Не кип’ятили, бо якби побачили дим — це все, ми б не вийшли звідти. Так от, трошки побовкали стоячу воду, щоб тину розігнати й пили. Я тоді срав далі, ніж бачив.
А дівчат, дівчат небагато. В нашій роті дівчат п’ять всього. Не вистачає (посміхається). Ми як влаштували баню й дівчата побігли митись, то виставили навколо стільки охорони — бо хлопці є хлопці, щоб не зайшов ніхто.
Це так тільки по телевізору кажуть, що військовий — то герой. Ти думаєш там свиней не вистачає? Купа свиней. Я коли з пораненням залетів у госпіталь й сім’я шукала мене — побратими знайшли їхній контакт та пропонували відшукати мене та стільки-то грошей.
Свої же.
Або як двоє хлопців щось не поділили — й один зарізав іншого. За що і хто саме це зробив — ми так і не дізнались.
Свої.
Нам же патронів вдосталь видають — стріляй досхочу. Один з військових приберіг собі, а тоді зайшов в намет і застрелив побратима.
Свого.
Думаєш. свиней не вистачає? Ми в лісовій смузі стільки мертвих з відрізаними членами знаходили — там страшне що коїться.
Вистачає свиней.
А ви чоловік та дружина? А пора б уже й дітей. Я в свої 25 вже розлучився, а твій оце сидить книжки читає замість того, щоб справою займатись (сміємось всі втрьох). Ну, книжки це теж добре. Я раніше також читав. В мене бібліотека була. Мопассана читав — мені мамка його книгу дала, порнографія 19 століття. Тоді це було заборонено. В мене знайома в туалеті її читала, щоб не бачив ніхто. Багато пригодницького читав, про д’Артаньяна і все таке. ФІльм то не те, там же зовсім про інше”.
Книги — то була наша остання тема для розмови. Міша вибачався й збирався уходити. Видно, суттєво втомився від монологу. Я — розбита й наповнена життям одночасно, дивилась вслід людині у піксельній панамці, яка шкутильгала на ліву ногу. В той самий день я побачила його знову.
З пляшкою води.
Газованої.
Без тини.
