1
Настало літо. Співали пташки, світило сонечко, коливалося листя старих кленів під теплими поривами вітру, а один львівський школяр байдуже дивився на цю красу й не відчував радости в серці.
Навчання в десятому класі було випробуванням для Руслана Митрофанова. Однокласники, які раніше ставилися до хлопця нормально, перетворилися на лютих ворогів.
Історія цькування почалася з того, що рано-вранці Русланові зателефонував Євген — найкращий друг — і засмученим голосом
повідомив: «Я забрав документи. Навчатимуся в іншій школі». Митрофанов був ще надто сонний, щоб одразу збагнути всі неприємні наслідки цієї похмурої новини. Євгена часто ображали й зневажали однокласники, тому хлопець ретельно обміркував своє рішення, однак для Руслана воно стало гіркою несподіванкою.
Коли друг перейшов в іншу школу, Руслан утратив свій щит. «Братва» відбирала в хлопця ранець, лазила в налаштуваннях смартфона, щодня ламала олівці, ручки, лінійки, завдавала регулярних психологічних (і не лише) ударів. Оскільки учневі забракло рішучости й сили, щоб вчасно зупинити кривдників, уроки й перерви почали нагадувати якесь нічне жахіття.
Ідучи після школи на танці, Митрофанов перелякано притискав до голови шапку й постійно оглядався зі страхом в очах, адже один особливо агресивний старшокласник полюбляв зненацька красти ту шапку й бігати з нею по всьому Львову (але найчастіше — навколо головного корпусу Національного університету «Львівська політехніка»).
Педагоги стали байдужими, і тільки доброзичливий учитель праці й тренер із шахів — Любомир Євгенович — продовжував підтримувати учня порадами та щирими словами.
Але що далі? Епоха шкільних шахових турнірів, коли в Руслана було багато друзів серед спортсменів, завершилася для підлітка. «Колеги» в класі «зичили» йому ганьби та поразки на всіх змаганнях. Учень досі пам’ятав глузливі погляди однолітків, коли ті дізналися про прикру невдачу на турнірі.
Проте Руслан вирішив не здаватися. Потрібно було думати про ЗНО, а не оголошувати війну всім нападникам.
І він почав старанно готуватися, сподіваючись, що успішний вступ до університету назавжди звільнить його від страху поразок у школі. Митрофанова, однак, не відпускало бажання викликати когось на поєдинок, поборотися, урятувати покалічене почуття власної гідности.
Одного разу, переглядаючи новини серпня, Руслан побачив запрошення на шаховий турнір і вирішив спробувати свої сили.
Змагання тривали три дні. Перший подарував Митрофанову перемоги в усіх партіях. Хлопець навіть подумав, що доля знову всміхнулася йому: останні обійми серпня зігрівали холодне серце.
У стартовому турі Руслан грав із чемною дівчинкою, яка згодом перед кожним наступним туром потискала йому руку й казала: «Бажаю удачі!» Підліток переживав відчуження, і йому було важливо знати, що поруч є добрі люди.
Наступного дня результати старшокласника трохи погіршилися, проте він залишився лідером змагання. Під час перерви хлопець раптово відчув хворобливу млість, утім, це швидко минулося.
У фінальний день турніру Митрофанову по-справжньому стало зле, тож він зазнав прикрої поразки у важливій партії. У душу заповзав відчай, але в голові вперто пульсувала думка: «Я не можу дозволити собі здатися!» Хлопець виграв передостанню партію і «вигриз» нічию в останній.
Руслан таки здобув «срібло» (разом із кубком, медаллю й дипломом), але завдав шкоди своєму здоров’ю. Психологічно успіх не допоміг. Батьки, звичайно, тішилися, однак призове місце насправді було потрібне лише самому Русланові та не поліпшувало атмосфери в його 11-А.
Митрофанов нервувався перед початком останнього класу. Однолітки колективно ненавидять його, а попереду ще цілий рік навчання! Надмірний стрес та виснаження на турнірі призвели до того, що хлопець опинився в лікарні.
Лежачи на білому ліжку, дивився на сірі хмари, що пливли за вікном. Думав: «Починається вересень. Мені необхідно відповідально працювати, якщо хочу, щоб ця сумна історія не тривала вічно. Невже не знайду сили для порозуміння з однокласниками? Були ж у мене серед них і хороші друзі». Лікарняна палата тонула в примарному світлі променів байдужого осіннього сонця, і навіть уві сні Руслан бачив кістляву постать крапельниці.
Хлопець повернувся до школи тоді, коли вже промайнула половина вересня. Здавалося, життя починає налагоджуватися. Пиха однокласників зменшилася, оскільки випускники мають важливіші проблеми та завдання, ніж з’ясування стосунків.
Але Митрофанов постійно відчував холод у взаєминах із колишніми друзями і колишніми ворогами. Він не розумів: які перспективи? Чи знову палка лють і презирство спалять маску формальности, чи якась непередбачувана подія змінить життя на краще, зможе частково відновити безтурботність минулого спілкування? Руслан не хотів завершувати навчання в такій холодній атмосфері. Як цікаво й весело було разом із друзями обговорювати переклади латинських текстів чи підступи вчительки історії! У скількох конкурсах, олімпіадах і вікторинах вони з однокласниками брали участь раніше! Невже більше такого не буде?
2
Одного разу Руслан і його однокласник Дмитро трохи затрималися після уроку зарубіжної літератури, адже планували обміркувати підготовку до контрольної роботи з географії.
Та не встигли нічого придумати, бо їх наздогнала захекана вчителька.
У руках вона тримала якісь папери.
— Хлопці, у мене для вас є завдання. Готуємо шкільний концерт, який покажемо на сцені університету. Буде чудово, якщо ви вивчите ролі Кирила і Методія — слов’янських просвітників! — радісно заявила Ірина Миронівна.
— Ми згодні! — теж дуже радісно відповів Дмитро, не чекаючи навіть на реакцію Руслана.
Митрофанов згадав, що вони вже виступали раніше: минулоріч різні класи школи влаштували грандіозний шевченківський вечір, у якому він і Дмитро теж успішно взяли участь. Але й тоді вже відчувалася похмура присутність зла, що незабаром отруїла їхнє спілкування... Можливо, новий виступ подарує шанс відновити давню дружбу?
— Нам потрібно щодня готуватися до екзаменів. Де ми знайдемо час для репетицій? — дорікав Руслан однокласнику, коли вони вже тримали в руках надруковані тексти зі словами діалогу Кирила і Методія.
— Якщо я отримав завдання, то буду його виконувати. Не хочеш виступати — можеш сказати вчителям-організаторам, що відмовляєшся, — суворо відповідав Дмитро.
Дмитро був відмінник. Високий, красивий, стрункий і міцний хлопець, що викликав велике захоплення у вчителів та однокласників. Він завжди перемагав труднощі будь-якої складности, міг пояснити нові теми колегам, коли його просили про допомогу. Але успіхи перетворили Дмитра на людину поважну, інколи сувору. Русланові довелося це відчути.
Митрофанов навіть спробував відмовитися від участи в концерті, але здивована вчителька заперечила:
— Руслане, чому? Я розумію, що ви всі тепер зайняті підготовкою до іспитів, але... У тебе такий гарний голос, ти чудово читаєш вірші напам’ять. Невже підведеш нас?
— Ні, не підведу.
Репетиції розпочалися. Іноді учні мусили пропускати уроки, щоб встигнути забігти в кабінет, де ті репетиції відбувалися. Серед майбутніх учасників виступу були не лише «оратори». Вокалісти, танцюристи, акробати теж завзято тренувалися під пильним наглядом наставників.
Дмитро старанно промовляв:
Брате, сьогодні бачив дивний сон.
Те дерево, що в нас в саду росте,
Пожовклим вкрилось листям.
Не плодородить більше, не цвіте...
Руслан відповідав:
Господь послав тобі щасливий знак.
Те дерево — народ, що б’ють негоди.
Вода — слова, що батько передав,
Як скарб, своєму сину: душу в душу...
Це були тільки невеликі фрагменти текстів, які їм довелося вивчити. Щодня хлопці відчайдушно повторювали слова.
— Ти вже втридцяте бурмочеш ту нісенітницю про «дивний сон»! — зашипів одинадцятикласник Олег на Дмитра, коли вони разом сиділи на уроці астрономії.
— Я просто хочу добре вивчити свою роль, — пролунала спокійна відповідь.
Тепер Дмитро та Руслан спілкувалися частіше. Вони вже не згадували минулого, хоч і відчували, що напруженість у розмовах не зникла повністю.
Одного разу репетиція завершилася швидше, ніж планувалося. Митрофанов з однокласником ще встигали на закінчення уроку історії, але їм дуже не хотілося схопити двійку, до того ж одну на двох. Тому майбутні артисти спокійно попрямували до дверей улюбленої шкільної їдальні.
Аж раптом вони почули голос директора та кроки, що швидко наближалися до їдальні з іншого боку коридору. Перелякані учні швидко сховалися в найближчому класі. Голос директора затих.
— Якщо зможемо вдало виступити, то все буде добре! — мовив Руслан. Дмитро кивнув і розгорнув конспект з історії.
3
До концерту залишався лише один день. Митрофанов сидів за красивим дерев’яним столом і читав підручник. Як хочеться якомога швидше завершити цю історію зі сценою, армією байдужих глядачів і хвилюваннями перед виступом! Він знав: Дмитро зараз теж сидить удома, готується до уроків та продовжує напружено повторювати слова діалогу.
Руслан раптом згадав одну подію, що сталася кілька років тому, коли вони неабияк розлютили вчителя української літератури. Тренер тоді запросив його на одне спортивне змагання, але про це довідався Дмитро, який також захотів приєднатися до шкільної команди. Тренер погодився, директор дозволив — і хлопці помчали на турнір. Вони пропустили українську літературу, але не хвилювалися, бо забули, що на цьому уроці мають писати контрольну. Змагання закінчилося щасливо, тому задоволені учні не відразу відчули небезпеку, коли побачили розчервонілого від люті Ігоря Михайловича, який наступного дня йшов коридором їм назустріч.
— Де були під час уроку?! — грізно гаркнув учитель.
— На змаганні.
— Але ви ще сиділи в їдальні, коли почалася контрольна! Що ви там робили?
«Як він дізнався? Ніхто ж не бачив!» — подумав тоді Руслан.
Хлопці справді трохи засиділися перед турніром у їдальні, бо хотіли обміркувати підготовку, потренуватися та... смачно пообідати.
— Ми... е-е-е... тренувалися, — прошепотіли перелякані учні.
— То ви такі майстри, що вам ще тренування потрібне?! — Ігор Михайлович заревів так, що збіглося пів школи. Пізніше він трохи заспокоївся, але Русланові та Дмитрові тоді добряче перепало на горіхи.
4
Довгожданий день нарешті настав. Дмитро й Руслан сиділи поруч на перших двох уроках, а на перерві почали збиратися до університету, бо саме там була сцена, на якій вони мали виступати. Спускаючись шкільними сходами, зустрілися з Любомиром Євгеновичем — учителем праці.
— Хлопці, я знаю, що ви сьогодні берете участь у концерті. Нехай вам Бог допомагає, а я теж буду серед глядачів. З радістю хочу знову побачити талановитих старшокласників на сцені! — щиро сказав чоловік.
— Дякуємо! — весело відповіли учні.
Вони вийшли зі школи й попрямували до університету.
На генеральній репетиції все було добре. Уже знайомі вчителі, актори, велика сцена... Дмитро уважно перевіряв, чи все гаразд із його костюмом.
— Тільки б не забути слів, — шепотів Руслан.
— Боїшся забутися? — запитав Дмитро голосно, але без іронії в голосі. — Можемо ще за лаштунками потренуватися.
Він змусив Митрофанова десять разів повторити текст, аж поки вони не втомилися. Уже майже всі глядачі сиділи на своїх місцях.
— Час починати! — сказала Ірина Миронівна.
І концерт розпочався. Спочатку виступали співаки й танцюристи, а Дмитро та Руслан стояли за лаштунками, дуже хвилювалися й дуже хотіли, щоб це все якомога швидше закінчилося. Але вони справді захопилися талантами молодших учнів, бо діти дуже гарно виконували українські народні танці. Публіка аплодувала.
— Тепер ви, хлопці, — мовила Ірина Миронівна.
Старшокласники нервово видихнули й повільно вийшли на сцену.
— Брате, сьогодні бачив дивний сон, — Дмитро узяв мікрофон і почав говорити, упевнено дивлячись на величезну кількість глядачів, що слухали його.
Страх раптом відпустив Руслана. Він уже відчув: їм усе вдасться. Друг закінчив читати напам’ять свій текст і передав мікрофон Русланові. Митрофанов не дивився на глядачів, але вони чули його дзвінкий голос. Гарно й чітко звучали його слова, наповнюючи зал теплом та енергією. Дехто байдуже сидів у смартфоні, але інші знімали їхній виступ на відео, а хтось просто з любов’ю спостерігав за хлопцями.
Руслан (тобто Методій) говорив про писемність, мудрість у книгах, тлумачив сон, який побачив Дмитро (брат Кирило). Хлопець упевнено завершив виступ і ще більш упевнено покинув сцену, імпровізаційно пояснюючи щось Дмитрові. Вони йшли поважно, немов справжні Cолунські брати.
— Молодці, хлопці! — задоволено сказала за лаштунками Ірина Миронівна. — Пишаюся вами.
— Ми це зробили, — сказав Дмитро, радісно термосячи Руслана за плече. Холоду в погляді й голосі Дмитра вже не було. Та й не буде більше ніколи.
— Так! — відповів Митрофанов.
Тепер вони стали популярними. Їх упізнавали учні всіх класів, їхній виступ згадували вчителі, а однокласники легенько заздрили.
Пізніше Митрофанов переглядав відеозапис, що його надіслав однокласник, який не надто любив Дмитра й Руслана.
— Чуєш? Обзивають нас різними нецензурними словами під час нашого виступу! — згодом скаржився Руслан Дмитрові, показуючи відео.
— А я не чую.
Руслан Митрофанов здивовано дивився на товариша.
— Усе добре, мій друже! — усміхнувся Дмитро.
Він поглянув у вікно, за яким ще панувала зима, однак її холодні чари поволі відступали перед першими променями весняного сонця.
Радислав Тихий
