Кров досі серце качає,
І в очах є сльози бездонні,
Руки зрізані в попіл,
Не видно навіть вже вен.
Кожен поріз - секунда спокою,
Кожна краплина - крок до покою,
Я боюся жити так далі,
Не хочу на це час витрачати.
Не можу це відпустити,
Щоб не робив, щоб не писав,
В думках лише гниючий рай.
Я досі кохаю - чи відпустити не можу,
Вже місяць пройшов,
Та втіху так і не знайшов,
Блукав я скрізь, на одинці та гурті,
В лісі, сні, серед каміння,
Та не знайшов того терпіння
Що живить бажання жити.
Ти пішла, тепер я сам,
І вже інша людина - мене полиша,
Та що взростила і наділила,
Тим почуттям откровеним,
Під назвою - життя.
Вибач мені - за дурні ці слова,
Та не взмозі я це турувати,
Интенція счезла з моїх думок,
Тепер лише лезо і кров,
Я не хочу жалю від людей.
Не допоможуть мені слова мудреців,
Бо не хочу чути їх слів,
Біль закрив мені вуха,
Вігнав мою раціональність у пута.
Відрізав від радості світу,
Де місток намалювати з граніту,
Своєю багряною кровю розквіту.
