кімната, наповнена людьми - мовчки спостерігає. в їхніх фужерах - ігристе. чи в тому самому льодові його охолоджували?
о котрій прокинулась? не згадаю.
вдруге за ніч, здається, але було вже доволі світло, настільки, що вдалось порізати половину зеленого яблука, не вмикаючи кухонне освітлення.
настільки, що вдалось роздивитись, як стікає пальцями кров від раптового порізу.
відчуття клубку в грудях - як і завжди, коли щось становить загрозу моїй свідомості.
відкладаючи ніж, недорізане яблуко - прошу себе не припиняти роздивлятись кров.
“нічого страшного.
така сама рідина тіла, як слина або піт.
ти ж не втрачаєш свідомість, коли відчуваєш їх вологість на шкірі або губах. й зараз немає чого.
дивись.
така гарна третя позитивна.
яскрава.
не відвертайся.
не бійся.
це просто ще одна частина тебе”.
поки вдивлялась в колір - не помітила, що крові забагато. глибокий поріз.
занурюю криваві пальці під струю, офарбовуючи білу раковину ванної кімнати в ледь помітний коричневий.
надто багато води, щоб зберегти яскравість.
повертаюсь на кухню. дорізаю яблуко. з’їдаю частину. посміхаючись, курю на балконі.
ще один ранок, в який я не втратила свідомість.
пишаюсь собою.
лягаю в ліжко. засинаю. прокидаюсь. засинаю. прокидаюсь.
їсти не хочеться.
роблю каву під ментоловий стік.
роблю каву під ментоловий стік.
роблю каву під ментоловий стік.
хочеться солодкого.
відчуття слабкості в кінцівках таке потужне, що, здається, я не зможу підняти з підлоги два літри напою в пляшці.
лягаю в ліжко. відкриваю книгу, беру фломастер. читаю й підкреслюю.
в якийсь момент починаю відчувати, що тіло настільки хоче спати, що починаються посмикування ніг.
знаєте, ті самі, коли людина засинає?
відкладаю книгу, повертаю долоні догори, щоб відчувалось приємне потягування м’язів та хвилину намагаюсь зануритись в сон.
60 секунд очікування і я широко відкриваю очі.
згадується перший сон, другий.
підриваюсь з ліжка, беру навушники, щоб чимось перекрити спогади.
усамітнююсь на балконі й курю.
в один момент - похитую головою в ритм музиці, в інший - помічаю, що плачу.
в грудях - це нестерпне відчуття безвиході, яке не вдається відлякати, видихнути з димом - та абищо - тільки б здихатись його.
рідко відчуваю свій стан через призму метафоричності. але зараз - те саме рідко.
***
темна кімната, світло прожектора направлене зверху.
я - напівгола, у в’язкій мазуті, метастази якої тягнуться від мого тіла по периметру всього приміщення.
хтось, кого не видно, осипає мене з відерця льодом.
в ньому охолоджували ігристе?
хтось, кого не видно, посмикує за пута, перетворюючи моє тіло на ляльку-маріонетку.
з волосся скапує вода, розбавлена мазутом, заливаючи очі та рот.
випльовую, але її надто багато.
вже не відчуваю холод, але безбожно тремчу.
й наче наяву, переді мною з усієї швидкості пролітають жахи, які ніч у ніч жеруть мозок.
поки невідомий хтось хапає за стегна, я кричу на допомогу.
але ніхто не приходить.
мені не вдається вирватись.
я прокидаюсь.
поки невідомий хтось не дає мені втекти, я кричу на допомогу.
кімната, наповнена людьми - мовчки спостерігає.
в їхніх фужерах - ігристе.
чи в тому самому льодові його охолоджували?
я прокидаюсь.
***
телефонний дзвінок.
“діана, вона померла”.
раптова порожнеча, бо її смерть набагато ближче, ніж хотілось би.
я прокидаюсь.
***
перебираючи хлам серед папірців, натикаюсь на той самий, заповнений п’ятнадцятого березня.
“мені ще знадобиться” - кладу на місце, розуміючи, що викидати його зарано.
папірець з покроковою інструкцією організації похорону, заповнений від руки.
я не вміла ховати людей, поки не помер батько.
довелось навчитись.
я дуже організована людина. багато нотую.
хотіла б приберегти для своєї матері щось більш приємне, ніж покрокову інструкцію похорону на день її смерті.
але вона не доживе й до онуків.
варто бути реалісткою.
знаєте, як нестерпно втрачати тих, кого вже насправді давно втратила?
знаєте, як несправедливо втрачати тих, кого так і не трапилось в твоєму житті?
білі стіни. маніпуляційна. крапельниця й така страшна голочка.
поки дівчинка кричить до мами й намагається підвестись з кушетки, її тримає медична сестра.
дівчинка не може встати, їй страшно й вона благає маму не йти.
мати стоїть в дверях, дивиться з жалістю, але розвертається та виходить.
вона залишила малу дитину наодинці зі страхом, який з роками переросте у фобію й не даватиме жити повноцінним життям.
"знаєте, а це вже не так і боляче", - поділилась вона з медсестрою.
"це правда", - відповіла жінка в білому.
адже по-справжньому боляче було зовсім не від голки в руці.
та дитина - п’ятирічна я.
автівка, яка везе її на вокзал, а тоді - в іншу країну, бо вона завжди ставила в пріоритет своїх чоловіків - спочатку першого, потім другого.
маленька дівчинка, захлинаючись, біжить за тією машиною в надії, що та - зупиниться й мама вийде до неї.
вона не зупинилась. мама не вийшла.
та дитина - п’ятирічна я.
"можна я називатиму тебе своєю мамою?" - звернулась дівчинка до тітки, яка
повела маленьку на урочистий перший дзвоник.
в той день всі були з батьками, крім неї.
"якщо ти не приїдеш на 1 вересня другого року навчання - можеш не повертатись
більше ніколи", - в кожного свій герой. в маленької діани - то була ба. мама таки приїхала.
може того в грудях й болить, бо легені цією бридкою жижею вже переповнені?
16:52
час снідати
й час прокинутись.
ні, мамо, я не готова взяти слухавку.
вибач.
не тепер.
