Загалом роман мені сподобався. На початку було дискомфортно вникати в суть, оскільки я не люблю сетинг козацтва та Речі Посполитої. Проте поява Богдана Хмельницького вже в першому розділі втримала мою увагу й викликала інтерес до подальшого читання.
Лінія головного героя та його любові до Елени є основною рушійною силою подій роману, але водночас викликає в мене відчуття інфантильності. Усе надто романтизовано й «покіношному». Момент із яструбом, який кігтями тягне руку до руки головного героя та його коханої, говорить сам за себе.
Набагато цікавішою для мене є лінія Скшетуського як військового, парламентера, поручика. Вона читається з більшим захопленням, особливо сцена розмови Яна з Хмельницьким. Його шлях до короля з метою проінформувати про ситуацію під Збаражем, на мій погляд, не показує його як видатного хитруна чи стратега, а радше виглядає як низка вдалих збігів обставин, що допомогли виконати місію. При цьому його попередній командир, пан Пшепенда, у цій вилазці розкрився значно глибше і показав увесь характер персонажа, а його смерть викликала справжні емоції.
Головний герой для мене — один із неочевидних мінусів цього твору.
Найцікавішим для мене персонажем став пан Заглоба. Асоціювати себе з ним навряд чи можливо, але спостерігати за тим, як він потрапляє в різні ситуації та виплутується з них, — справжнє задоволення. Хоч його й зображають як балабола і людину, якій більше щастить, ніж він заслуговує, для мене він виглядає більш живим, винахідливим, цілісним і просто цікавішим персонажем. Складається враження, що головного героя малюють як всемогутнього і такого, що всім подобається, але по суті він доволі порожній. Натомість Заглоба, якого подають п’яницею і хвальком, відчувається значно більш повноцінним і живим героєм.
Четвірка цих друзів добре показує справжню, непідкупну дружбу.
Лінія Івана Богуна цікава, але водночас досить деструктивна через його фанатичну любов до Елени — мотив, який уже не раз траплявся в інших книжках.
Лінія війни Речі Посполитої з Січчю захоплює, але часто здається радше фоновою, ніж центральною.
Загалом тема того, що польський письменник описує історичні події дуже однобоко, для мене очевидна. Складається враження, ніби польська шляхта — це благородні лицарі й герої з героїв, тоді як козаки зображені підступними, жорстокими п’яницями, які лише й уміють, що жадати крові та впиватися горілкою. Татари ж узагалі не викликали в мене симпатії.
Підсумовуючи: роман цікавий, він викликав бажання глибше розібратися в історії. Персонажі сильні, а вигадана частина у Сенкевича вийшла на дуже високому рівні. Водночас історичний аспект не здався мені об’єктивним і залишив відчуття певної образи автора, який прагнув показати, «якими великими були поляки». У багатьох моментах це більше схоже на пропаганду, але якщо читати свідомо й відсіювати такі речі, роман сприймається добре.
