Я вирішила: досить.
Це слово не прозвучало вголос, але відлунням пройшлося всередині — холодно, чітко, без права на відступ. Потрібно зустрітись із Джорджем.
Неділя почалась неприродно тихо. Я прокинулась раніше, ніж зазвичай, ніби мене хтось покликав — беззвучно, але наполегливо. Телефон лежав поруч. Кілька секунд я просто дивилась на екран, перш ніж написати йому: коротко, стримано — що мені вже краще, і чи не проти він зустрітись.
Відповідь прийшла майже миттєво.
Занадто швидко.
«Звісно. Може, в парку?»
Я погодилась.
Пальці на мить затримались над екраном. Усередині щось ледь відчутно стиснулось, але я проігнорувала це. Звична помилка — не слухати себе.
Я зібралась механічно, ніби виконувала давно відпрацьований ритуал. Одяг, волосся, легкий макіяж — усе виглядало правильно. Надто правильно. Дзеркало мовчало, але я відчула: воно мені не довіряє.
Близько першої я вийшла з дому і вирішила піти пішки. Повітря було чистим, небо — без жодної хмарини. Ідеальна погода. Занадто ідеальна для того, що я задумала.
Або для того, що задумали для мене.
Я побачила його здалеку. Джордж стояв біля алеї з морозивом у руці, ніби випадковий кадр із чужого життя. Спокійний. Усміхнений. Звичайний.
Я підняла руку і помахала.
І саме в цей момент думка, швидка й небезпечна, промайнула в голові:
А що, якщо я помилялась?
Ми привітались. Його голос був теплим, погляд — відкритим. Він запитав, як я почуваюсь, і в його інтонації не було нічого, за що можна було б зачепитись. Жодної тріщини.
Ми пішли алеями парку, говорили про дрібниці, про життя, про якісь випадкові спогади. І раптом з’явилось це відчуття — дивне, майже тривожне: ніби ми знайомі цілу вічність.
Ніби він знає мене.
Більше, ніж повинен.
Ми сіли випити кави. Час розчинився — хвилини втратили форму. Я навіть на мить дозволила собі розслабитись.
І саме тоді це сталося.
Телефон у кишені різко завібрував.
Моє тіло відреагувало швидше за думки — холод пробігся вздовж хребта, ніби хтось провів пальцями по відкритому нерву.
— Вибач, — сказала я, і мій голос прозвучав трохи чужим.
Я дістала телефон.
Невідомий номер.
Дихання сповільнилось. Світ навколо ніби відсунувся на кілька кроків назад.
Я відкрила повідомлення.
І в ту ж секунду все всередині обірвалось.
«Він тобі не допоможе, красуне. До речі, сьогодні ти виглядаєш краще, ніж учора.»
Серце пропустило удар.
Потім ще один.
Я більше не чула звуків парку. Не відчувала тепла сонця. Не бачила людей.
Лише одне.
Мене бачать.
Не просто знають. Не просто стежать.
Дивляться.
Прямо зараз.
І вперше за довгий час я відчула це — не контроль, не холодний розрахунок, не звичну впевненість.
А страх.
Справжній.
Глибокий.
Паралізуючий.
Усередині щось змінилось. Непомітно, але безповоротно.
Я більше не була мисливицею.
Я стала здобиччю.
