Тарас Григорович Шевченко не раз висловлював бажання відвідати Харків, яке проніс із собою з молодих років і до останніх місяців життя. На жаль, через різні життєві обставини йому так і не вдалося побувати у столиці Слобожанщини, на малій батьківщині Григорія Квітки-Основ'яненка, у посланні до якого писав із С.-Петербурга:
Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, — був голосок,
Та позички з'їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло —
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
Водночас поет-слобожанин Володимир Александров присвятив Шевченкові вірша, у якому писав:
Ще ти, брате, й тим щасливий,
Що живеш в чужині;
Що не бачуть твої очі,
як на Україні.
Про наміри Шевченка приїхати до Харкова дізнаємося з його листів від різних років:
«Тілько й рідні, що Ви’дні... Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я Вас люблю, не бачивши Вас зроду. Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі: Ваша “Маруся” так мені Вас розказала, що я Вас навиліт знаю. Далебі правда, Частенько сижу собі один в чужій хаті та й думаю: гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що то, якби благословив милосердии[й] Бог нам з Вами зустрінуться.
Ото б побалакали! Ух, аж душно! Авжеж, коли не вмремо, то діждемо, хоч і не швидко, матері його ковінька, а колись та буде. Я, не Вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пізненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю.
Не хочеться, щоб москалі насміялись. Ради цього самого я Академію не швидше покину, як через два годи. Через два годи, як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь то Шевченко намалював картину дуже доладу, а за таке малювання Академія його (мене б то) посилає в Італію в самий Рим... весело, батьку, дуже весело! Тоді запряжу коні та прямісінько в Харков. А поки те буде, я сього літа повинен намалю[ва]ть для Академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику: все є, і модель — чи по-тутешньому натурщиця — і справа всяка, а одежі нема, та й де її тут взять? Кругом москалі та німота, ні одної душі хрищеної, просив би кого-небудь. щоб прислали з України, так, єй-богу, окроме Вас, не знаю нікого. Пришліть, будьте ласкаві, тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я Вам за те намалюю, яку зумію, картину, звичайно, нашу — або Марусю, або сердешну Оксану (її вже дрюкують), або панну Сотниківну, як вона, богобоязлива, сидя у вікна, орар лагодить. Намалюю, єй-богу намалюю!
І дуже буду дякувать. Написав би до Вас ще що-небудь, та нема паперу, і перо зопсувалось. Так, як я Вас люблю, любіть і Ви мене хоч половину, коли є за що» (з листа до Г.Ф. Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841 року, С.-Петербург)
«На той рік, як доживемо, то, дасть Бог, побачимось: я буду в Вашому Харкові» (з листа до М.А. Цертелєва від 23 вересня 1844 року, С.-Петербург)
«… літом, якщо не пустять у пітер, то чкурну в Харков, а з Харкова, як Бог поможе, то і на Чорноморію. Я до неї коли-небудь, а таки доберусь, до тієї Чорноморії» (з листа до Я.Г. Кухаренка від 16 лютого 1858 року, Нижній Новгород)
«... об весні, якщо не дозволять мені жити в столицях, поїду до Харкова, до Києва, до Одеси та за кордон. Бог із ними, з столицями! Грошенят тепер уже стілько назбиралося, що, не бідуючи, років зо три за кордоном прожити можна, а там, що Бог дасть. Не загинув у неволі, не загину й на волі, як каже українська пісня» (з листа до І.О. Ускова, 17 лютого 1858 року, Нижній Новгород)
«... весною, як не буде мені якої ради з тими поганими столицями, то чкурну в Харків або в Київ, а може й дальше, як Бог поможе» (з листа до М.М. Лазаревського, 22 лютого 1858 року, Нижній Новгород)
«Ми з вами, неначе і не бачились у цім смердячім Петрограді, Цією зимою, може, як Бог поможе, побачимось в Харкові. А як же не поможе, то я пришлю вам 50 або 100 екземплярів свого Кобзаря, а ви передайте на комісію під час ярмарки харковським книгарням» (з листа до А.С. Болдіна, 5 листопада 1860 року, С.-Петербург)
Останню телеграму Шевченкові надіслали за шість годин до його смерті саме з Харкова, із привітаннями від П.Л. Трунова, громадського діяча та члена харківської «Громади», на яку поет устиг дати вдячну відповідь.
О.П. Лазаревський у спогадах «Останній день життя Т.Г. Шевченка» так написав про це: «У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова, від П. Трунова. “Спасибі”, — тільки й міг вимовити хворий. Потім попросив відчинити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг».
Те саме читаємо у біографічній книжці Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя»: «Тоді саме принесено йому телеграму з Харкова. Петро Трунов поздоровляв його з іменинами. Коли йому прочитали телеграму, він на превелику силу ледві спромігся промовити: “Спасибіг!”. Трохи згодом він казав відчинити у вікні кватирку, випив шклянку води з цитриною і ліг».
Нині в Харкові Кобзарю присвячено чимало цікавого: сад, театр, вулицю, перший в Україні пам’ятник і найбільший мурал, створений десять років тому, до 200-річчя поета. А айдентику до нинішніх, 210-х, роковин із дня народження Тараса Шевченка для Мінкульту розробили харків’яни.
