1. Яскраві вогні
— Не наближайся до вікна!
От що з нею таке? Всупереч застереженню, продовжує шльопати навкарачки, ніби нічого особливого не відбувається. Нагадуючи пустотливу кішку, безтурботно рухається до мети.
Хоча вітальня в панельці скромних розмірів, повзе, здається, цілу вічність.
— Та не хвилюйся ти, — відгукується пошепки, підібравшись нарешті до підвіконня. — Я на одну секунду тільки.
Захоплена незбагненною для розуму цікавістю, розсовує пальцями лівої руки маленьку щілину в закритих жалюзі, нетерпляче припадаючи до «вічка».
І буквально застигає на місці.
— Повернися швидше сюди! — прохання, підкріплене схвильованим голосом, переключає увагу на близьких, які перебувають у кімнаті. — Чого ти там залипла?
Повільно озирається, а величезні сірі очі зачаровано світяться в темряві, обводячи відсутнім поглядом обох: чоловіка, який забився в куток ліжка, і малятко, яке спочиває в колисці позаду нього.
Ну, що за мужчина їй дістався? Добре хоч дитину своїми психами не розбудив. Вічно напружений і переляканий якийсь. Правда, люблячий. А ще дуже добрий, цього не відняти.
Треба його якнайшвидше напоумити, поки зовсім не злетів з котушок. Суворо цикнути, вимовити парочку нічого особливо не значущих, зате впевнених фраз. Тоді, мимоволі підкоряючись її самовладанню, прийде до тями.
Вона навіть рота відкриває, щоб вимовити різку репліку, однак слова застрягають у горлі. Сподіваючись повернути дар мови, ніби ненароком прокашлюється. З жахом розуміє, що справа в іншому. Не голос пропав, а пам'ять раптом забрало!
Скільки не намагайся, не виходить збагнути імені чоловіка, та й доньки теж. Хоча ось вони, зовсім поруч. Зроби буквально кілька кроків і можна доторкнутися, обійняти...
Тіло охоплює слабкість. У вухах дзвенить, перед очима пропливають брижі. Улюблені втрачають обриси, перетворюючись на примарні образи, що ледь закарбувалися на задвірках свідомості. Навколишній світ розсипається, немов відбувається раптова розсинхронізація з місцевою дійсністю.
Подібний стан їй чимось знайомий. Налаштуєш, бувало, телескоп на яскраве сузір'я, але невдалим рухом зіб'єш в останній момент фокус. Доводиться заново шукати, направляти, регулювати. Через роздратування ніяк не виходить зосередитися. Починаєш втрачати самовладання, злитися.
Ситуації, звісно, непорівнянні.
Нині потрібно проявити надзвичайне зусилля волі, щоб миттєво приборкати вороже оточення: підпорядкувати розуму світ, що розлітається на шматочки, зібрати докупи антураж, який розвалився. Подумки відтворивши певний момент часу, зануритися туди всім єством, ніби в натуральну дійсність.
— Зараз... — долаючи секундний ступор, шепоче чоловікові. — Ось, сам подивися.
За допомогою пальців правої руки розширює просвіт між ламелями. Щоб йому здалеку стало видно те саме, що і їй.
Посеред вікна утворюється нерівний прямокутник, який нагадує фотокартку. Знімок, щоправда, виходить не застиглий, а живий, щомиті мінливий.
Зовні розгортається інтенсивний зорепад. Єдиний у своєму роді, подібний до якого трапляється раз-другий на століття. Регулярні Персеїди — дитячий лепет порівняно з цією вогняною зливою.
Утім, якщо придивитися, блискучі бризки радше нагадують грона салютів — надто безтурботно витають у повітрі. Та й відбувається явище на далекій відстані.
Завдяки безпечним асоціаціям, справжній стан справ сприймається не дуже адекватно. Просто гіпнотична сцена як у кіно, знята довгим планом.
Ось тільки іскри, на відміну від метеоритного дощу або феєрверку, не поспішають безшумно чи із заспокійливим шипінням гаснути в ночі, а наполегливо наближаються до житлових масивів.
Напруга в кімнаті зростає: мальовничо і страшно до жаху. Посилюється відчуття, ніби споглядаєш кінець світу.
Назустріч спадаючим блискіткам раптом квапливо підносяться яскраві цяточки, залишаючи позаду себе білясті сліди-павутинки. Одні летять напряму, інші рухаються рваними, зигзагоподібними траєкторіями.
— Нарешті!
Так одразу й не зрозумієш — це чоловік вигукнув чи пролунав вголос її власний уявний оклик.
Вогники зверху і знизу перетинаються курсами, безладно стикаються. Тут і там посеред небосхилу виникають спорадичні спалахи.
— Слава Богу, збивають!
Хоча його екзальтований порив дещо дратує, вона відчуває величезне полегшення. Рятівні блискавки розгораються дуже вчасно. Напевно все знову обійдеться.
— Що там Сонечка? — запитує, потихеньку переводячи подих.
— Та, їй хоч би хни. Спить як уби...
Він поспішно прикушує язик — фраза в нинішній ситуації звучить страхітливо.
— Ти споглядай за нею.
— Я за всіма не встигаю наглядати! Повернися вже до нас, скільки можна стирчати біля вікна?
Відповісти не встигає — пронизливий свист розпорює вуличне повітря. Здалеку долинає приглушений гуркіт. Кімната злегка здригається.
А ось і приліт.
— Занадто багато цілей, не справляються!
— Схоже, бахнуло десь у центрі.
Мимоволі відповзає від вікна до узніжжя ліжка.
За першою детонацією слідує друга, третя...
— Це занадто, — чоловік явно провалюється в стан паніки, — раніше такого не було!
І хоча вона теж відчуває посилену нервозність, але намагається до останнього зберігати контроль, не дозволяючи взяти гору емоціям.
— Було, звісно. Згадай, тільки в травні сімнадцять обстрілів. Ми трохи розслабилися. Дали нам виродки пару місяців перепочинку і ось, немов уперше. До хорошого звикаєш швидко.
— Чому ми одразу не спустилися в сховище? Ще коли тривогу оголосили!
Думка давно витала в повітрі. Просто Сергій до останнього стримувався, намагаючись не проявити пересічну зловтіху.
— Так, ти правий.
Що тут ще скажеш? Понадіялася на авось. Знати б заздалегідь, наскільки масштабним виявиться обстріл.
Чоловік подивився на неї зі щирим здивуванням — вряди-годи визнала його правоту.
— Треба було, але... — спробувала виправдатися, — мені у квартирі набагато спокійніше. Є відчуття, знаєш, тут нас не зачепить. Рідні стіни допомагають і все таке. Мій дім — моя фортеця.
Поки говорила, погляд його ставав все більш наляканим. Тож до кінця пояснення геть розгубила впевненість у розумності власних слів.
— Як безглуздо... — ледь не простогнав від розпачу. — Чому я тебе послухав? Чому я вічно тебе слухаю?
Тому що любиш, напевно. Занадто мною дорожиш, звеличуєш даремно. У результаті — інтуїтивно боїшся.
Ой! Добре хоч останнє не ляпнула вголос.
Тим часом одноразові вибухи змінюються тривалими. За потужним звуком початкового удару звучать повільно згасаючі гуркоти, що нагадують громові.
— Просто в мене з голови не виходять ті люди, пам'ятаєш? Помчали в укриття, адже так «правильно» поступати. А якби залишилися тоді у квартирі — були б досі живі-живісінькі.
— Невдалий збіг обставин... — приречено лепече він, — чиста випадковість...
— Так, усе наше життя збіг обставин! Як правило невдалих. Мова про інше. Думаю, не існує єдино правильної поведінки. Можна однаково загинути і вдома, і на вулиці. Залишається довіритися собі. Серцю, інстинкту... сподіваючись, що вони тебе не підведуть.
Чоловік хапається за голову. Йому, звісно, в житті такого не зрозуміти.
— Коротше, не хочу нікуди йти. Скільки можна бігати? Тут ми в безпеці. Серцем чую.
— Зовсім з глузду з'їхала? Прислухайся!
Ззовні долинає новий звук — настирливий, надтріснутий, брязкітливий. Спочатку слабкий, він поступово посилюється. Ніби застарілий мопед примудрився якимось чином злетіти і продовжує пересуватися повітрям.
— Віко, поки не пізно. Благаю тебе.
Насправді немає потреби постійно виглядати у двір, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Переживши з десяток повітряних атак, легко оцінити реальний стан справ, покладаючись виключно на слух. Ну і споглядаючи відблиски світла, що дивним чином проникають навіть крізь зімкнуті жалюзі.
Небом метушаться круглі білі плями — це ліхтарі промацують простір у пошуках чергової загрози. «Пих», «пих», «пих» - з дахів будинків злітають зірочки ракетниць, підсвічуючи надто темні ділянки. «Трррр», «тррррр», «трррррррр» - дроблять височінь автоматні черги, прагнучи вразити цілі, які наполегливо ховаються в імлі.
«Мопед» нерозторопно наближається до мікрорайону. Розмірено стрекоче повз. Слідом тягнеться ще один — аритмічно туркоча. Дребезжить буквально по сусідству — у провулку між будинками. Можливо, трохи вище над ними.
Вибухи тим часом лунають дедалі голосніше й голосніше. Навколо немов протікає нескінченна ланцюгова реакція. Звукова какофонія неухильно наростає.
Кожен удар супроводжується жахливим гулом і металевим скреготом, що леденить душу. Гуркотом руйнувань. Дзвоном битого скла. Безладним виттям автомобільних сигналізацій. Гавканням переполошених дворняг.
Сергій, не витримавши напруги, зривається з місця.
— Зачекай! Ти куди?..
Чоловік більше не слухає. Якщо взагалі чує. Підхоплює сплячу дитину з ліжечка. Судомно притискає дівчинку до грудей.
— У ванну, швидко! — відчайдушно командує він, а божевільна вулична світлотінь витанцьовує у зверненому до неї погляді.
Настає її черга мимоволі підкоритися чужій рішучості. Трохи забарившись, кидається слідом за рідними. Але безнадійно відстає — коридор розгойдується зі сторони в сторону.
Будинок, немов гігант, що століттями спав, раптово приходить у рух. Насилу підіймається на ноги. Намагаючись ухилитися від незліченних безпілотників і ракет, робить натужний крок лівою, крок правою... Уражений снарядом у саме серце, важко обрушується на землю.
Втекти не вдається нікому — стіни і перегородки просідають, підлога розповзається під ногами, стеля валиться на голови.
Всесвіт розсипається.
Знову.
***
Різко прокинулася. Виявила себе лежачою на ліжку в незручній позі. Відчуття неприємні: гостре серцебиття в грудях, липкий піт на шкірі, пальці рук скручені від оніміння. Язик сухий, неповороткий. Ротова порожнина ниє так, ніби нижня щелепа під час сну намагалася видавити верхню. На щастя, не вдалося — всі зуби на місці.
Очі повільно звикають до яскравого світла. У полі зору — вицвілі шпалери, втиснута в кут стіни подушка, зім'ята постіль.
Борючись із нападом дезорієнтації, боязко озирається через плече.
Всупереч страхам, маленький простір, у якому перебуває, віддає спокоєм. На вулиці божий день — крізь відчинену кватирку ллється, разом зі свіжим повітрям, пташиний щебет, дитячий гомін, приглушений міський шум. На серці стає легше.
Але присутні в кімнаті й тривожні чинники: велика чорна труба, встановлена біля підвіконня на високій алюмінієвій тринозі; жінка похилого віку в затасканому одязі, яка протирає брудним шматком із цієї труби пил.
Сонячні промені, що проникають крізь шибки, настирливо підсвічують чужорідні об'єкти, відокремлюючи їх від іншої мирної обстановки. Особливо дратує пенсіонерка, яка недбало розмахує ганчіркою.
Так і оптику попсувати недовго!
У глибині душі з'являється відчуття, ніби раніше вони частенько сварилися на цьому ґрунті, але поведінка тітки не змінилася — чи то робить на зло, чи то чинить усупереч проханням через вроджену тупість.
Почуття щодо жінки виникають суперечливі. Немов зустріла давню знайому, але ніяк не виходить згадати, хто це. Очевидно одне — дамочка тут не вперше перебуває, надто впевнено орієнтується на місцевості. Ніби у себе вдома. Ось тільки вона тут (і звідки така впевненість?) не вдома.
Залишивши, нарешті, телескоп у спокої, тітка, нагадуючи настирливу комашку, по черзі переходить до комода, маленького столика, низенької етажерки. Обмахує поверхні та звалені на них предмети.
Книги, загорнуті в усохлі суперобкладинки. Обпалені плюшеві іграшки, ймовірно, колись кимось улюблені, інакше який сенс продовжувати їх зберігати в такому стані? Вазони, фігурки, косметички, помадки, дрібну фурнітуру для рукоділля...
Кожну велику річ піднімає, обтирає, ставить на місце. Переставляє місцями, складаючи з купи сміття тільки їй одній зрозумілу композицію.
Чим довше доводиться спостерігати за жінкою, тим сильніше зростає неприязнь — наводить тут, розумієш, свої порядки! Зайнятися більше нічим, окрім як чуже барахло надраювати?
Навіть на ліжку сіла, щоб висловити їй кілька ласкавих. Але не змогла вимовити ні слова. Щелепа натурально задерев'яніла.
Та й яка загалом різниця? Усе це зайвий, нікому більше не потрібний мотлох. Предмети з тих, які давно пора викинути, але чомусь шкода.
Потягнулася рукою до тумбочки. Узяла, не дивлячись, склянку води. Зробила з неї кілька ковтків. Жінка, почувши шурхіт позаду, метушливо обернулася, обдаровуючи лежебоку натягнутою посмішкою. Удавано-ласкаво залепетала:
— Прокинулася? Нарешті! Як почуваєшся сьогодні? Краще, сподіваюся? А на вулиці весна шаленіє…
Відразу переставши слухати пусту балаканину, подумки повернулася до телескопа, що стирчить посеред кімнати. Чому він узагалі залишився цілим? Ось питання. Одна із загадок, які намагався вирішити стомлений мозок, але не міг.
Здавалося б, картинка того, що сталося, вже більш-менш склалася, проте в останній момент постійно виявлялася нова деталь, яка не вписується в рамки. Наприклад, усе, що має стосунок до телескопа — мертва зона. Хоча в пам'яті періодично виникали пов'язані з приладом асоціації, у жодному зі снів він фізично не був присутній.
Утім, чорт із ним. Можливо, той чоловік... Сергій... завчасно спакував пристрій у коробку і сховав у комору, а потім ця недалека жінка, з власних незрозумілих спонукань, знову зібрала його. Або предмет знаходився в куточку, який дивом не зачепило. Потім його поставили посеред кімнати і щодня начищали до блиску. Напевно, аби їй досадити.
Розмірковуючи таким чином, автоматично піднялася з ліжка. Випита вода «запустила» організм, тіло згадало про першочергові потреби.
Тінню вийшла з кімнати, змусивши тітку замовкнути на півслові.
Повернувшись, скоріше забралася назад у ліжко. Краєм свідомості зазначивши, що простирадло і ковдра, за час короткої відсутності, виявилися акуратно розправленими, а подушку добряче збито. Знову мегера постаралася!
«Мегера» тим часом зайнялася ретельним миттям підлоги. Віддраївши половину кімнати, на мить зупинилася. Важко сперлася на швабру.
— Усе мовчиш? — раптово озвалася. — Пора вставати не тільки в туалет, а й виходити на вулицю. Хоч ненадовго. Тим паче погода налагодилася. Ти вже пів року лежиш трупом, а стільки всього потрібно зробити.
Старече ниття слухати нудно. Набагато цікавіше аналізувати зміст останнього сну. Той вочевидь завершився не як годиться, а випадковим чином. Не так-то просто відновити всю послідовність подій. Зібрати з міріадів осколків щось цілісне, а потім розгледіти в хиткому відображенні справжній фінал.
Хоча їй поступово вдавалося просуватися все далі сюжетною канвою, розв'язка норовила в останню мить кудись вислизнути. З кінцівками видінь, підхльоснутими раптовим пробудженням, вічно така біда. Перелякана підсвідомість підкидає хибну кульмінацію, вводячи психіку в оману.
— Давай, поїж уже, — повертає її назад у кімнату скрипучий голос.
Пенсіонерка поставила на тумбочку тарілку супу.
Їсти, щоправда, не дуже хочеться, але пахне апетитно. Чому б не перекусити, раз така справа?
Продовжуючи розмірковувати про дивовижні ефекти пам'яті, сідає на краєчок ліжка, відправляє ложку юшки в рот. Тепла їжа приємно обпікає горло, прибираючи дискомфорт між язиком і піднебінням. Схоже, вона знову набуває здатності говорити.
— Сон — це дзеркало, — пояснює, приємно дивуючись звуку власного голосу.
— Що, вибач? — тітка від несподіванки приходить в сум’яття.
Але більше поки що сказати нічого. Відклавши ложку, лягає на спину. Відчуваючи умиротворення, роздивляється звичну-незвичну стелю.
Зате на жінку перші сказані слова справляють незабутнє враження — починає тараторити просто-таки з подвоєною енергією. Утім, нічого нового зі старечих вуст не звучить. Ніби прослуховуєш до болю знайому платівку, тільки на прискореному відтворенні.
Сприятливий вплив смачної їжі вмить випаровується — безглузде триндіння, що заважає роздумам, здається дедалі нестерпнішим. Ненависть у грудях зростає.
Дурість, звісно, в тому, що вони одразу не поспішили геть із дому. Жахлива помилка! Але навіть у той момент, коли Сергій схопив дитину на руки, залишався шанс. Хвилина-півтори, ціла прірва часу. Врятуватися завадила якась дрібниця. Але яка?
— Неможливо уникнути душевного болю. Від нього не можна відгородитися. Його слід впустити, прийняти, перерости, — продовжує нагнітати жінка, ділячись «важливими» одкровеннями. — І з ним жити. Саме так. Продовжувати жити. Зрозумій дитинко, всі так роблять. Можливо, їхній біль не такий відчайдушний, як твій, але...
Ні, ну скільки можна? Окидає тітку вовчим поглядом.
— Що ти, лапонько, — побачивши цей погляд, злегка лякається. — Я тобі зла не бажаю.
— Тоді закрийся вже, досить голосити.
— Що? Але я не...
— Заткнися, кажу! Стули пельку!
Для більшої переконливості додає кілька брудних матюків.
Жінка сумно похитує головою — нічого собі мовчунка заговорила. Що називається — прорвало.
Але лайка подіяла. Тітка, поблукавши з кутка в куток, збентежено впала на табурет, встановлений біля входу в кімнату. Розсіяно зайнялася в'язанням, попередньо складеним під сидінням.
Настає довгоочікувана тиша.
І рішення, що так болісно відшукувалось, миттєво спадає на думку. Правило двох капітальних стін. Ну, звісно! Як можна було таке забути?
Переживаючи сильне хвилювання, тягнеться до тумбочки, шукає блістер. Не знаходить. Може, тарілка заважає? Склянка на звичному місці. Але де...
— Таблетки, — холодно вимовляє, навіть не удостоюючи жінку поглядом.
— Щось сталося? — перериваючи рукоділля, відгукується квочка. Ось тільки голос звучить занадто фальшиво, лише зміцнюючи підозру.
— Куди поділа, питаю?
— До речі, з приводу...
— Де вони?!
— Ну ось, ось. Візьми, — тітка, відкидаючи в'язання, поспішає до ліжка. - Тільки не нервуй, будь ласка.
Інша справа!
Кидає в рот жменьку пігулок, запиває ковтком води зі склянки. Загорнувшись у ковдру з головою, скручується калачиком.
Тітка, як зазвичай, щось розповідає, виправдовується, пояснює...
Скоріше б відщепитися від цієї реальності! І переміститися в іншу. На щастя, свідомість витікає, як пісок крізь пальці. Слова, щойно торкнувшись слуху, миттєво втрачають сенс. Припиняють хоч щось значити.
Навколишній світ помалу розчиняється.
2. Сумна пісня
Відразу зрозуміла, що опинилася не там, куди марила потрапити. Подібні збої траплялися — підсвідомість, усупереч намірам, самовільно мандрувала у темряву незвіданості. Хоча за зиму багато чому навчилася, могла до деякої міри контролювати перебіг сновидіння, повністю підпорядкувати його власним бажанням не вміла.
Обстановка, ледь помітна в темряві, нагадує не квартиру, а передпокій приватного будинку. По боках — вішалка, взуттєва тумба і три практично однакові двері. Вхідні виділяються наявністю замка. Інші, мабуть, приховують за собою житлові приміщення і гараж; або підвал.
Насторожено покрутила ручки — відчинилися лише двері, що ведуть всередину будинку. З кошмарів узагалі не так просто вибратися — вони лякають, затягують у свої червоточини, висмоктують волю.
У просторому коридорі трішки світліше, деталі оточення видніються чіткіше. Праворуч кухня, ліворуч — спрямовані вгору дерев'яні сходи. Коридор упирається в зал, слабо осяяний нічним вуличним світлом.
Зазвичай оселі, до яких потрапляла, вирізнялися скрутними умовами та хаосом, притаманними бідняцьким сім'ям із маленькою дитиною.
У кутку звалена білизна. Під ногами, вічно, чиїсь шкарпетки, капець, якому складно знайти в навколишньому бардаку пару. На верхівці шафи стирчать розкриті пачки підгузків. Всюди розкидані іграшки.
Тепер усе інакше — кожен предмет перебуває на належному місці. Стіни прикрашені мутними пасторальними картинами. Навколо чистенько, рівненько. Може навіть занадто акуратно.
Побоюючись підійматися до кімнат — морок згущується на другому поверсі особливо зловісно, потихеньку пішла коридором. Туди, де більше світла.
Опинившись посеред порожньої вітальні, побачила перші ознаки життя — розмиті силуети на задньому дворику. Обережно притулилася до прозорих дверей, роздивляючись галявину.
Під зірками темно, але освітлення достатньо. Шматочок місяця в небі, тьмяні ліхтарі за парканом віддалік. Трохи освоїтися і все як на долоні.
Зітхнула з полегшенням — нічого страшного у дворику не відбувається, всього лише сімейний пікнік.
Чоловік під навісом зайнятий барбекю. Відкривши кришку жаровні, перевертає щипцями шматочки м'яса на решітці. Тьмяні відблиски вугілля на мить підсвічують приємне обличчя. Закривши кришку, розслаблено відсьорбує пиво з банки.
Димок розпливається двором, злегка затуманюючи перспективу.
Посеред акуратно скошеної трави височіє телескоп. Предмет занадто знайомий, неможливо сплутати з іншим. Біля нього порається молода жінка.
А ось і Сонечка — доглядає триповерховий ляльковий будиночок. Не кволе немовля з колишніх видінь, яке зазвичай спить або незадоволено репетує, а нехай маленька, зате самостійна людинка — зосереджено займається перестановкою мініатюрних меблів.
— Біжи сюди, — кличе жінка. — Готово!
Дитина, кинувши гру, зривається з підстилки. Поспішає до телескопа, нетерпляче заглядає в окуляр. Щось там розгледівши, плескає долоньками над головою. Намагається зловити, ніби сніжинки, яскраві астральні об'єкти, які здаються близькими.
Нічого не зловивши, відриває погляд від вічка. З помітним здивуванням оглядає навколишній світ, знову припадає до окуляра. Контраст між тим, що відбувається там і тут, ще більше забавляє дівчинку — приплескуючи в долоні, починає заливисто сміятися.
Навіть захотілося підглянути, чому так радіє дитина. Хоча загалом уявляла, яка краса відкрилася погляду малятки.
Міріади зірок, що нагадують то маленькі різнокольорові намистинки, то мутні важкі перлини. Відсторонена, пронизана бурштиновими жилками, Венера. Гордовитий Сатурн, обвішаний химерним обручем. Зарозумілий Марс, почервонілий від ураженої гордості. Спіральні галактики, що розбризкують навколо себе, немов фонтанчики, крапельки іскор. Дивовижні туманності, схожі одночасно на північне сяйво, неопалиму купину, і щось іще більш химерне, що складно піддається порівнянню.
Залишивши доньку розважатися наодинці з квазарами і пульсарами, жінка прямує до чоловіка. Дві тіні переплітаються в одну, триває довгий поцілунок. Потім ще один, і ще.
Молоді, високі, стрункі, надзвичайно підходящі один одному.
Чоловік ненадовго уникає ласки. Перевертає м'ясо, щоб не підгоріло. Від жиру, який стікає з соковитих шматків, шипить вугілля. Насичений аромат розноситься навкруги. Закривши жаровню, відкорковує чергову банку пива, робить із неї ковток, передає напій жінці. Та в свою чергу робить короткий ковток. Відставляє банку на столик. Її явно не випивка цікавить, а дещо інше. Губи м'яко зливаються в поцілунку.
Час ніби застиг на місці. Вуглинки потріскують, димок в'ється, шашлик смажиться, подружжя голубиться. Дитина, покочуючись поблизу зі сміху, невтомно ловить метеликів-зірок. Всесвіт прекрасний.
Маніяк-вбивця так і не вискочив з-за рогу, особняк не спалахнув від раптової пожежі, «Лангольєри» не поглинули навколишній простір.
Давно звикла до зовсім іншої обстановки, коли достатньо зробити зайвий рух, як одразу лунає застережливий окрик: «Тримайся подалі від вікон!», «У сховище, швидко!», «Тривога!». Лунають інші кодові фразочки — дивні, які лякають до чортиків, потроху зводять з розуму.
Де замість сміху розноситься плач. Пронизливий, що чіпляє за живе. Виявляється, дитячі сльози ігнорувати найважче, особливо у сновидіннях. Занадто потужний подразник — вічно відволікає, розбиває цілісність ілюзій. Заради виживання довелося навчитися його більше не чути, раз і назавжди виключити з рівняння. Клацнув подумки пальцями — хлипи припиняються.
Навіть не помітила, як, спостерігаючи за щасливим сімейством, просочилася крізь скло, і сама опинилася в тихому дворі. Захотілося прилягти на підстилці поруч із ляльковим будиночком. Ненадовго забутися...
Ось тільки їй тут не місце. Подібні сни — справжні пастки. Оманливі спогади про майбутнє, якому не судилося здійснитися.
Закохані частенько мріють під ковдрою про власний котедж, хоча зазвичай розуміють, що безтурботне життя в передмісті їм навряд чи світить. Просто приємний самообман. Саме в таку фантазію, яка одного разу відклалася десь серед безкрайніх глибин свідомості, її тепер і занесло. Персональна долина Лети, край солодкого забуття.
Однак, захопившись вигаданим життям, легко втратити справжнє. Варто ненадовго послабити пильність, піддатися чарівній місцевості, і розум застрягне тут назавжди. Потрібно вибиратися, скоріше вибиратися звідси. Геть із театру тіней!
Відчувши інстинктивний жах, негайно кидається бігти.
Високий паркан її більше не зупинить. Це всього лише сон, а вона дещо про них знає. Насправді немає ні будинку, ні галявини. І жінки теж, замість неї тепер інша. Немає Сергія, немає Сонечки...
Якщо мчати навпростець, не роздумуючи, предмети й об'єкти швидко розпливаються, втрачають реальні обриси, зливаються в суцільне тло — чорний Лате.
Морок до останнього намагається її втримати. Простір миттєво підлаштовується під намір вирватися за його межі. Коридор подовжується, набуваючи рис нескінченності.
За спиною, навздогін, лунають настирливі, дратівливі удари долоньок, гуркіт сміху, брязкіт поцілунків. Приголомшливі й інтенсивні спочатку, невдовзі вони змішуються в одноманітний рокіт. Шум пташиних крил, що безладно розноситься в порожнечі.
Ще одне невеличке зусилля над собою і досягаєш, нарешті, порогу кошмару. Вириваєшся, падаєш...
***
...різко прокидаєшся.
Пульс зашкалює. У грудях лупить із такою частотою, ніби серце ось-ось розіб'є інфаркт. Тіло знемагає від болю. На лобі щось мокре, неприємне.
Телескоп, немов німий докір, стирчить на колишньому місці. І тітка тут. Сидить як ні в чому не бувало на табуреточці, спостерігає із загадковим виглядом. Переляк від пробудження синхронно відбивається в очах пенсіонерки — та в свою чергу лякається.
— Вдих-видих, вдих-видих, — поспішно радить вона. — Ось так! Молодець.
Трохи віддихавшись, розуміє, що до чола прилипла волога ганчірка. Добре б не та, якою напередодні протирали пил. З огидою відкидає клапоть убік.
— Все ще тут?
— Не все ще... ти, напевно, зі вчора поплутала, — скрушно відмахується тітка, — не так давно прийшла, насправді.
— І якого біса тут робиш?
— Я в'язала. А потім дивлюся, ти так уві сні: і туди, і сюди... моторошно. І вся гориш. Намагалася розбудити, але ні в яку. Ось, ганчірочку намочила, приклала. Бачиш, допомогло.
— Ти як сюди потрапила взагалі?
— Ну, даєш! Так само як учора і всі інші дні. Хіба не пам'ятаєш? У мене запасні ключі. Сама їх мені дала.
Щось у слові «ключі» раптом зачепило. Дивно відгукнулося в грудях. Але зараз не до цього.
— По-моєму, я тебе не запрошувала!
По обличчю тітки пробігла тінь сумніву.
— Не те щоб запрошувала, — спробувала пояснити вона ситуацію. — Просто ти дуже довго хворієш і ось я тут прибираю...
— Прибиральниця?
— ...готую, доглядаю...
Болісно зморщилася, підбираючи відповідне слово:
— Кухарка? Нянечка?
Обличчя пенсіонерки виразило крайнє здивування.
— Що за нісенітниця? — вигукнула вона. — Я мама, мама! Невже справді не впізнаєш?
— Маячня якась, — відповіла холодно.
Тітка схопилася за серце. Простягнула зморшкуваті долоні.
— Донечко, ти що?
— Голоблі поверни!
— Вибач, я... — остаточно загубилася, абсолютно не розуміючи, як поводитися в такій ситуації. Потім знайшлася. — Може, хочеш поїсти? Там супчик залишився. Дуже корисно для здоров'я і взагалі.
У першу мить мало не кинулася на неї з нігтями — кусаючись і дряпаючись. Але раптово одумалася. Так просто мегери не позбутися. Краще змінити тактику. До того ж суп, здається, і справді нічого.
— Мабуть, хочу.
Пенсіонерка одразу розквітла.
— Ну, молодець. Ось це по-нашому!
За кілька хвилин юшка вже диміла на тумбі.
— Ти їж, їж. Я поки що помовчу. Не буду псувати апетит.
Але мовчати стара відьма не вміла.
— Уяви, я все вияснила, — практично одразу не втрималася вона. — Тепер, коли ти потроху оговтуєшся... Розумієш, моєї пенсії на все не вистачає. Бажано якнайшвидше відновити документи. Для початку паспорт, папери на квартиру. Потім оформити, ти вже вибач, свідоцтва про смерть близьких. Почнеш отримувати допомогу від держави, потихеньку встанеш на ноги. Ти ще така молода. Нове життя... Ні, я не сперечаюся — буде складно. Але не хвилюйся. Я весь час буду поруч.
Нічого крім відрази до цієї безпардонної промови не відчула. Однак постаралася підіграти.
— Добре.
— Справді? — сплеснула тітка долонями. — Розумничка! Робиш успіхи просто на очах. Тільки з пам'яттю ще трохи того, не подружилася. Нічого, скоро подружишся. Упевнена, це все через таблетки.
Останні слова насторожили.
— А що з ними не так?
Відчувши, ніби ступає по тонкому льоду, мегера помітно захвилювалася.
— Головне, не нервуй. Ти приймаєш їх занадто довго, а лікарка сказала...
Терпіння разом скінчилося. Хоча сподівалася випровадити пенсію хитрістю, далі стримуватися не зуміла. Мало того, що ця мерзенна особа поводиться так, ніби перебуває вдома і безперестанку ляпає язиком, так вона ще й заважає...
— ...давно пора припинити прийом. Ось!
Відклала ложку вбік, облизнула губи.
— Пішла геть, — процідила крізь зуби.
— Зрозумій, донечко. Я з найдобріших...
— Геть! — завищала, відчайдушно розмахуючи руками.
Тітка спробувала перехопити зап'ястя і хоч ненадовго утримати увагу.
— Послухай мене, люба. Ну, будь ласка.
Розмови не вийшло. Спіймавши старечу кисть, ударила вільною долонею по суглобу і заламала їй руку за спину. Звідки тільки сили взялися.
— Що ти робиш, — загорлопанила тітка, — мені ж боляче! Відпусти, божевільна!
Тиснучи на лікоть, видворила мегеру в коридор.
Біля виходу виникла маленька заминка — не так-то просто відчинити двері, продовжуючи завдавати больового впливу. Ледь послабила захват і мегера, скориставшись моментом, відчайдушно вирвалася. Вчепилася у зв'язку, що висіла на гачку.
Зав'язалася запекла боротьба. Довелося впитися зубами пенсіонерці в зап'ястя. Та мимоволі розтиснула кулак — ключі впали на підлогу.
— Ось так, залиш, — ядовито прошепотіла їй на вухо. — Вони тобі більше не знадобляться.
Виштовхала чортівку за поріг.
— І щоб я тебе тут більше не бачила! — прокричала вслід. Грюкнула дверима, не даючи можливості висловитися у відповідь. Замкнула замок.
Досить. Більше не буде вторгатися без дозволу. Дратувати, відволікати. Робити недоречні зауваження, ускладнювати життя. Заважати знаходити відповіді.
Нахилилася, щоб підняти запасну зв'язку з підлоги... і тут її пройняло наскрізь.
Ключі, ось воно! Тепер зрозуміло, чому слово так відгукнулося. Усе остаточно стало на свої місця.
Спішно повісила зв'язку назад на гачок.
Тітка тим часом почала щось кричати, відчайдушно стукати у двері. Потім, мабуть одумавшись, згадала про вхідний дзвінок. Почала знову і знову клацати на кнопку — поки пташина трель не захлинулася від свисту.
Хоч лоба розбий, стара відьмо, тобі тут нізащо не відчинять!
Вона, звісно, ще повернеться. Почне знову дзвонити, стукати. Потім приведе підмогу. Покличе сусідів, викличе пожежну, швидку, поліцію. Кого ще?.. Доведеться кожне таке посольство спокійно зустріти та зі зверхньою посмішкою відвадити.
Але це все потім, коли зміцніє. Поки що потрібно якнайшвидше знайти таблетки. Куди тітка їх поділа?
Погляд мимоволі падає на дальній кінець коридору. Та сама кімната.
Ну, звісно! Саме там і сховала.
На мить оробіла навіть. Як зараз перед очима — червоний спалах, збиваючий з ніг удар, густі клуби диму. Вапно, що засипало обличчя, потрапило в рот. Темрява, що раптом змінила електричне світло. Кімната, яка в одну мить перетворилася наче на склеп. Незрозуміла діра в стіні. Холодне повітря, що задуває з вулиці. Мерехтливі вогні міста вдалині. І щось іще, застигле на підлозі — неохайне, безформне, присипане уламками.
Всупереч сум'яттю, нічого моторошного за дверима не виявилося. Ремонт до невпізнання змінив місце. Біла стеля, рожеві стіни, гомогенний лінолеум. Пахне свіжою фарбою. Ніби в нову квартиру в'їхала.
Побачене викликає приємне відчуття. Повна свобода творчості. Тільки їй вирішувати, чим надалі захоче оточити себе. Якою буде нова реальність.
Можна нанести на стіни красиві зображення. Панораму вечірнього Нью-Йорка з одного боку, а з іншого — Снігову королеву, що сидить у північних чертогах на високому троні серед геометрично вивірених нагромаджень торосів. Додати на стелю зоряне небо...
Заради сміху можна зобразити щось таке, гротескове. Бенкет під час чуми, спалення відьом. Палаюче місто, зруйноване бомбардуваннями.
Або залишити все як є і понатикати меблів. Корисно і раціонально, як у всіх. Але це справи майбутніх днів, тепер потрібно розібратися з минулими. Раз і назавжди.
Ясно одне, подумала, обережно прикриваючи за собою двері, ліків тут немає.
На кухні їх теж не виявилося. Довелося повернутися в маленьку кімнату і поритися в комоді.
З одним тітка має рацію — рано чи пізно доведеться вийти на вулицю. От тільки в чому? Почала з деяким здивуванням перебирати речі. Якісь вони не рідні. Тьмяні джинси, однотипні футболки, непомітні светри. Нічого такого, що виділяється, що здатне створити яскравий образ, який запам'ятається. Начисто позбавлений смаку гардероб.
Погляд ненадовго затримався на телескопі. Ну, із цим зрозуміло. Викинути — непрактично. Краще продати.
Повернулася до тумбочки. Відкрила дверцята, висунула шухлядку. Там пропажу і виявила. Виходить, карга їх навіть не ховала. Просто переклала з кришки в середину. От, с-стара!
Цього разу потрібно все зробити правильно. На щастя, більше не доведеться діяти наосліп. Мозаїка склалася повністю.
Із цими думками ковтнула пігулки — скільки встигла вичавити з упаковки, водночас зосереджуючись на іншій «тій самій» кімнаті, розташованій десь за горизонтом подій, поза часом та простором.
3. На добраніч
З'явилася в потрібному місці. Незрима, хитка, безтілесна. Але вже готова набути остаточної, істинної форми. Скільки разів доводилося спостерігати події крізь призму жінки, що насторожено сидить нині на ліжку? І зуміти нарешті дистанціюватися від неї, побачити в ній лише безвольного, приреченого на заміну двійника.
За вікном одразу лунає виття сирени — низьке, довге, дратівливе. Значить і час той самий.
Утім, видіння завжди проносяться швидше, ніж триває реальність. Події немов підштовхують одна одну, поспішаючи вкластися у фазу швидкого сну.
— Не наближайся до вікна! — нервує чоловік.
Звук його голосу звичним жахом відгукується в грудях, але з полегшенням згадує, що звертаються взагалі-то не до неї.
Навіть не думала. За мене не турбуйся.
Зате інша, сповнена цікавості, не зважає на застереження. Щосили мчить на карачках. Присівши біля вікна, розсовує пальцями жалюзі.
Тільки подивися на неї! Диявольськи налякана, але поки ще хоробриться. Навіть чоловіка хоче окриком поставити на місце. Дурне дівчисько, дивним чином впевнене, що біда обов'язково мине. На чому взагалі ґрунтується ця божевільна думка? Коли навколишній світ кричить протилежне — рятуйся, поспішай!
Нічого, скоро трохи порозумнішає.
Напоумити б її просто зараз, наставити на шлях істинний! Але краще поводитися тихо. Бо раптом порушиш звичний алгоритм подій. Відпрацьований сюжет полетить під три чорти і знову починай заново.
Ось і доводиться терпляче чекати, ховаючись у куточку. На щастя, немає потреби постійно стежити за дійовими особами, прислухатися до розмов. Усю цю сцену і діалоги знає буквально покадрово. Залишається хіба що із затаєною зловтіхою глумитися над недалекими вчинками двійниці, які лише погіршують ситуацію.
Усе це твоя провина, дурепа. Не моя.
Чоловік раптом хапає дитину на руки, біжить у коридор. Жінка поспішає за ним.
Пора.
Те, що потрібно, заховано в колисці. Тоді, повернувшись додому з вечірньої прогулянки, намагаючись швидше й зручніше уложити спляче малятко, автоматично підсунула ключі під матрац колиски, щоб не заважали. І зовсім про це забула.
Саме час їх звідти забрати.
А батьків із дитиною, які раптом опинилися віч-на-віч із замкненими дверима, охоплює натуральна паніка.
— Не можу знайти, — мало не ридає жінка. — Їх ніде немає!
— Уважно скрізь подивися!
— Немає! — руки вже тремтять, а по щоках котяться непрохані сльози. — Ні в дверях, ні на гачку, ні на тумбі.
Ну звісно ні, шелепа. Тому що вони в мене.
— А твої де? — у голосі жінки звучить відчайдушна надія.
— Мої? Зараз, дійсно, де ж мої... Блін, у джинсах, напевно. А джинси...
У кімнаті, ясна річ. Де їм ще бути? Бовтаються на вішалці.
Жінка завмирає в коридорі, а чоловік, вилаявшись, поспішає назад у кімнату шукати свою пару ключів. Ні щоб дитину спочатку дружині залишити.
Поки сімейство метушиться, обережно, намагаючись залишитися непоміченою, просувається вздовж стіночки до вхідних дверей. Щосекунди побоюючись того, що її, поки крадеться, містичним чином зараз виявлять, накинуться удвох, відберуть зв'язку. І замість втечі вийде черговий кошмарний фарс.
Спалах, який відбився в дзеркалі за спиною, на мить освітлює вхідні двері багряним полум'ям. Удар настільки потужний, що земля йде з-під ніг.
Двійниця, звалившись на карачки, відкашлює вапно і ще нічого не розуміючи, повзе до порога кімнати, де затримався чоловік із донькою.
Утім, усе це вже чужі проблеми. Схопившись за дверну ручку, утримується на ногах. Обережно вставляє ключ у замкову щілину. Навіть не віриться, що все настільки просто. В останній момент напевно виникне щось непередбачуване. На кшталт чортика з табакерки.
Клац, — прислухається до звуку замка з увагою зловмисника, який вскриває сейф, — клац, клац!
Поштовх — двері слабо відчиняються назовні. Смужка світла проникає всередину, осяюючи темряву передпокою. Відбиваючись у дзеркалі, злегка розвіює густе марево.
Довгоочікувана свобода.
Швидко покинувши квартиру, замикає за собою замок. Приникає наостанок до дерматину, прислухається — що відбувається всередині? Задоволено киває головою: бийся пташка, співай до знемоги в сілках — ти замкнена навіки. Засовує ключі в кишеню халата, уявляючи ніби викидає.
А ось і блочне приміщення, в яке відчайдушно прагнуло потрапити сімейство.
Натискає кнопку ліфта, все ще очікуючи раптового підступу. Але підйомник тихенько шарудить і кабіна незабаром привітно відкривається.
Вийшовши з під'їзду, на мить завмирає. Світло у дворі незвично яскраве, машини, які проносяться повз — занадто натуральні, а люди — мало того, що нереально рельєфні, так ще й розслаблені якісь, неквапливі. Чи то давно звикли до щоденних загроз, чи просто змирилися, нехтуючи безпекою.
Виникає нова перешкода — коротка драбинка біля під'їзду, яку потрібно подолати. А вона ще така слабка...
Здається, найменший порив вітру і її ніби ту Дороті понесе за тридев'ять земель. Де злий чарівник... чи чарівниця... уже забула хто з них, хто... мріє спустошити планету, занапастити людство... Вибирайся потім заново з країни Оз, загадки розгадуй.
Обережно перебираючи ногами, неквапливо спускається сходами. Йде вздовж вулиці без розбору, куди очі ведуть. Завмираючи від кожного різкого, несподіваного звуку.
Навколишній світ зовсім не простий. То цуцики гризуться між собою, то діти починають так кричати від радості, що відразу стає моторошно. Хтось раптово плаче і цей плач не зупинити, не вимкнути уявним клацанням пальцями.
Дійшовши до дитячого майданчика, де матусі вигулюють своїх недозрілих нащадків, сідає на лавочку. Одна з жіночок, побачивши «новинку» першою, поспішно підштовхує подружку в бік.
— Глянь на це опудало.
— Що? О, Господи!
— От і я кажу.
— А! Так це, напевно, та сама?..
— Вона. Мабуть, зовсім поїхала.
— Бідолашна. Все-таки шкода її. Пережити весь той жах… Ми якраз вискочили тоді у двір. Там вибухи, тут приліт, скло кругом сиплеться... І потім цей крик. Боже, як страшно вона волала! Уся округа, напевно, чула. Ну, я тобі вже розповідала.
— Так, ми теж чули.
Ось, поди ти! Навіть не посоромляться. Безмозкі пліткарки. Утім, мова не про неї. А про іншу, тепер замкнену.
Хоча чому дивуватися? Виперлася у двір в халаті й домашніх капцях. Розпатлана, опухла. Чисто голодуюча сирітка на пероні.
Матусі продовжують голосно пліткувати, але слухати їх одразу перестала. Адже на сонечку добре, так тепло. І повітря ласкаве, освіжаюче, хвилююче.
Квочкам, звісно, невтямки, що перед ними зовсім інша людина. Якій немає необхідності брати на себе чужу роль. Натягувати похмуру маску, заливатися сльозами, ламати руки, кричати як ненормальна і все таке інше. Навпаки, вона має легкість і свободу, якої у цих тупих клуш ніколи не буде. Ось зміцніє трохи після хвороби і переверне їм свідомість! Дасть ще чимало свіжих приводів попліткувати.
***
Несподівано побачила себе в дамському туалеті. Мабуть, на мить задумалася і злегка випала з життя. Оновлювала макіяж, але дзеркало, лукавий пристрій, вічно норовить несподівано відкрити портал у паралельну реальність — де вибухи і смерть. Ось рука і здригнулася — слід від помади застиг на підборідді.
Зусиллям волі сконцентрувалася на власному відображенні. Витерла зайве, довершила макіяж. Так-то краще. Ну й красуня!
— І яке ім'я в цієї красуні? — повертає її до дійсності приємний чоловічий голос.
Виявляється, вона вже не стирчить навпроти дзеркала, а сидить біля барної стійки. Притримуючи келих правою рукою, недбало потягує коктейль через соломинку.
— Ім'я? — дивується несподіваному запитанню. Більше переживаючи про те, чому не пам'ятає, як узагалі сюди потрапила.
Гарячково перекидає уявний місток до тієї себе, що напередодні підправляла макіяж. Тепер це відправна точка, яку слід постійно тримати в пам'яті. Щоб назавжди закріпитися на правильній лінії реальності.
Отже, нове життя починається з вбиральні. Кумедно. Що було раніше? Цього не пам'ятає. Знає тільки, що довго хворіла, ночами мучили жахи, а навколишній світ був сірим і все навколо як у тумані.
Приємно залишити морок позаду.
— Так, — продовжуючи підлесливо посміхатися, наполягає залицяльник. — Як ваше ім'я?
Намагаючись знайти відповідь, кидає відчайдушний погляд на дзеркало барної стійки — схоже, вона ретельно підготувалася до сьогоднішнього виходу!
Пишне волосся, зібране в незвичайну зачіску. Худорляве обличчя, відзначене нетутешньою красою. Пережиті страждання немов додають глибини нанесеним на повіки тіням. Цілий всесвіт таїться в погляді, який, утім, дещо розфокусований. Жовта сукня з глибоким вирізом, чорні туфельки на тонкій шпильці. Без п'яти хвилин наречена.
Відразу відчуває себе набагато впевненіше. Бездоганність — моє справжнє ім'я, немов підказує відображення.
— Вів'єн, — відповідає скромно.
— Вів'єн? — усмішка чоловіка, спочатку цілком щира, тепер здається дещо натягнутою.
— Саме так, а що вас збентежило? — спокійно цікавиться, впершись підборіддям у тильний бік долоні та спрямувавши на підлабузника млосний погляд. — Хіба не може бути такого імені?
— Вибачте, Вів'єн. Звісно може, — розгледівши щось у глибині її очей, він помітно губиться. — Не хотів образити. Ще раз вибачте. Всього вам доброго.
Який дивний демарш. Хоча чоловік приємний. Вона б не відмовилася, якби він поцілував її для початку, скажімо, в щічку. Потім торкнувся губами очей — одного, другого. Припав до вуст. А далі...
Викинула фантазію з голови, звернулася до бармена:
— Мені ще одну полуничну «Маргариту», будь ласка.
Напевно, прийняв її за одну з цих, які козиряють вигаданими прізвиськами.
Більш уважно вивчила себе через ресторанне дзеркало. Справді, погляд неусвідомлений, очі пустуваті. Певно вирішив, що й наркоманка до того ж.
Нічого страшного, просто поки не до кінця відновилася. Знадобиться більше зусиль, щоб повернути погляду тепло й усвідомленість. Ще трохи тренувань...
Краще повернутися сюди через якийсь час і спробувати заново з ким-небудь познайомитися.
Неспішно допила «Маргариту», машинально розплатилася.
Однак, чудове ім'я — Вів'єн. Якщо вимовити вголос, в звучанні слова дзвінчить щось по-французьки гірчичне. Воно й справді їй дуже личить.
Варто гарненько подумати над прізвищем. При такому дивовижному імені має бути вдале прізвище. Наприклад, Лі. Ні, це вже десь було. Вийде натягнуто. Морт, Маккі... що там ще? Ікея, Секі, Гейла-Бопп, Каталіна, Бернардінеллі, Єленіна.
Які дивні фортелі викидає пам'ять. Зате є з чого вибрати.
Макнота!
Точно. Та сама комета. Що раптом з'явилася світові та спрямована в далечінь. Вів'єн Макнота. Досить вдало поєднується. Втім, можна подумати ще.
Про що теревенила настирлива тітка? Насамперед потрібно відновити документи. Саме цим і варто тепер зайнятися. Треба просто завтра звернутися до паспортного столу, щоб у майбутньому ні в кого не виникало жодних сумнівів, як її називати.
А красиве прізвище, співзвучне виразному імені, можна буде вигадати у ході справи.
