Стівен підійшов до дверей своєї квартири і за звичкою пошукав поглядом зчитувач відбитків пальців, але одразу згадав, що вчора замінив стару систему безпеки на сучаснішу, яка розпізнає його запах. Траплялися випадки, коли зчитувачі відбитків або радужки реагували на пальці чи око мерця, але Watchdog впустить до квартири тільки живого хазяїна і тільки якщо він стоятиме перед дверима один. Немає сенсу вбивати Стівена, щоб пограбувати його житло.
Панель дверей від’їхала вбік і щойно він увійшов, у коридорі загорілося м’яке світло. Смартшафа мірно загула, очищуючи пальто від вуличного пилу. Стівен зняв черевики та сунув ноги в м’які пантофлі — хоч це за нього поки ніщо не робить. Він кинув погляд у дзеркало: бліде вузьке обличчя, в обрамленні русявого з сивиною волосся, яке давно слід було підстригти, мішки під очима — важко гарно виглядати, коли тобі п’ятдесят. Інші в його віці гладшають через малорухливий спосіб життя, Стівен навпаки всихав. Останнім часом він мав зовсім нездоровий вигляд. Він знав, що зараз буде.
— Містере Брауне, візуальний діагност підозрює захворювання, для уточнення діагнозу необхідно звернутися до лікаря. — Проспівав мелодійний жіночий голос, що лунав ніби зсередини дзеркала. — Записати вас на понеділок?
Стівен вже чув це вранці, коли голився.
— Ні, — відповів він із металевою ноткою в голосі.
В кімнаті панував приємний присмерк — Стівен дуже довго мучився з налаштуванням своєї хатньої комфорт-системи COSY, намагаючись створити таке освітлення — вона вперто підвищувала яскравість, щоб господар не псував зір. Ніби він сам не знає, як йому краще! Іноді Стівен дуже шкодував, що COSY не можна взагалі позбутися. Її вмонтовано в усі квартири цього будинку, спроєктованого самим Стівеном. Як і більшість будинків в цьому місті: колись Стівен Браун був доволі відомим архітектором.
Ввечері він збирався завершити деяку роботу, яку не встиг зробити в офісі. Стівен сів за стіл і крісло одразу ж набуло форми його тіла, та оптимальну для постави висоту. Оббиття було теплим, як його шкіра. Кілька помахів тонких нервових рук, які більш пасували б музиканту чи диригенту — і у повітрі перед Стівеном на голографічному екрані розгорнулося креслення проєкту; на стільниці висвітилися кнопки сенсорної клавіатури. Він посміхнувся: змолоду, коли такі технології були дивиною, він за роботою почувався трохи чарівником. З тих часів робота перетворилася на рутину без творчої іскри. Браун просто заробляв гроші для забезпечення своєї фізичної оболонки максимальним комфортом, давно вже невтішним. Дві години він креслив у повітрі, додавав усе нові й нові правки, незадоволено вдивлявся в рівні, холодні в їхній досконалості лінії, і бліде блакитне світло екрану вихоплювало з темряви його дещо хижий профіль. Нарешті ентузіазм зовсім вичерпався, Стівена почало хилити в сон. Треба зробити перерву.
— Зберегти та згорнути всі вікна. — Тихо наказав він і екран одразу ж згаснув. Тепер перед ним була лише полірована поверхня столу. — Кава. Чорна. Дві ложки цукру.
На кухні автоматично ввімкнулася кавоварка, але разом з нею активувалася і система попередження, та розпочала лекцію про шкідливість цукру та кофеїну. Наприкінці, звісно ж, буде реклама цілком безпечних і навіть корисних замінників.
— Три ложки цукру, — виправив Браун. Потім дістав з ящику столу пачку міцних цигарок, запальничку і з досади закурив. Система одразу ж запатякала про шкоду нікотину, рак легень та пожежну безпеку, приправляючи цю інформацію найсвіжішими статистичними даними. Шкода, що її голос завжди такий спокійний, Стівенові хотілося б почути в ньому нотки роздратування.
До кімнати повітрям припливла невеличка таця з філіжанкою кави. Напій був чорним як смола та солодким як сироп. «Дивні часи, — думав Стівен. — Каву з кофеїном дістати чи не важче ніж кокаїн. Кави немає у списку заборонених речовин, але в магазинах її не продають — програма з оздоровлення населення. І каву, і кокаїн за бажанням можна дістати, щоправда дилери надають перевагу останньому — він дорожчий і наварити на ньому можна більше. Кава — чорна смерть, кокаїн, цукор та сіль — біла. Всюди лише смерть, смерть, смерть… Дихати, якщо розібратися, теж шкідливо, то що тепер, не дихати?» Він допив останній ковток, особливо нудотний через погано розмішаний цукор на дні, зробив останню затяжку і навмисно струсив попіл просто на килим замість попільнички на столі. З-під дивану одразу ж викотився маленький круглий порохотяг і підібрав сміття, але не забрався назад, а продовжив кружляти поруч із столом, змушуючи підіймати ноги. Нестерпно закортіло дати йому добрячого копняка, але що це змінить? Техніка ні в чому не винна, винні ті, хто впровадив її в усі сфери життя, зокрема він сам. Перерва не допомогла, робочий настрій був остаточно втрачений. Однак і спати більше не хотілося: якщо Браун ляже, то тільки крутитиметься в ліжку пів ночі. Стало тоскно, як зазвичай надвечір. А якщо вже так, чи не покликати…
— Джесіко!
Зреагувавши на голосову команду, панель в стіні від’їхала вліво, і з неглибокої ніши вийшла струнка дівчина. Її фігура була бездоганною, мабуть, аж занадто; може варто було додати їй якоїсь малесенької вади? Риси обличчя теж були довершені. Шкіра кольору молочного шоколаду, довгі каштанові кучері, великі чорні очі, які дивилися завжди однаково томно. Дизайн розробляв сам Браун — це було індивідуальне замовлення. Його дорога лялька. На Джесіці було сріблясте вбрання, більше схоже на купальник, та чоботи-панчохи — одяг додавав людяності. Навіть за найкомфортніших температурних умов і коли їх ніхто не бачить, люди все одно вдягаються, мабуть для того, щоб не забувати, що вони аж ніяк не в раю. Максимально реалістична копія справжнього жіночого тіла, повна ілюзія життя. Джесіці не треба було дихати, але її груди здіймалися, шкіра була теплою, як оббиття стівенового крісла. Вона кліпала лиш на частку секунди повільніше за живу людину, і м’яко усміхалася, завжди однаково. Вона підійшла майже нечутно (всередині надлегкий, але міцний сплав) і стала перед Стівеном, чекаючи на подальші вказівки. Рабиня, яка не знає, що вона рабиня. Хоча, хіба можна назвати машину рабом? «Що за маячня мені сьогодні на думку спадає?» — подумав Браун. Деякий час він мовчав, милуючись — за три роки експлуатації Джесіка йому зовсім не набридла, її попередниць він здав на брухт набагато раніше. Вона в чудовому стані, бо він вже немолодий і рідко нею користується.
— Посидь зі мною трохи, — несподівано попросив він.
Джесіка одразу ж опустилася на підлогу біля його ніг. Стівен схаменувся, що крім його крісла в кімнаті немає на чому сидіти. Є ще диван, але він далеко, а господар звелів посидіти з ним. Стівен пішов на кухню та приніс звідти ослінчик.
— Сідай сюди.
Подумавши, він наказав кухонній системі повторити останню каву, а потім додав:
— І подай ще одну порожню чашку.
Система знову читала моралі. Стівен простягнув руку і взяв долоню Джесіки в свою.
— Поговори зі мною.
Джесіка — дівчинка вихована, ніколи не почне розмову першою, на відміну від усієї цієї жахливої техніки, якою напхана квартира.
— Про що ти хочеш поговорити? — Голос глибокий, оксамитовий.
— Запитай, як минув мій день.
— Як минув твій день?
І Стівен розповідав про все, крім хіба що зовсім дрібних подробиць — ніби роботу може бути цікаво чи не цікаво! Джесіка у будь-якому разі вислухає і ніяк не покаже, що їй нудно. Бо їй не нудно, їй ніяк. Нарешті Стівен помітив, що перед ним вже холоне кава, а поруч з його філіжанкою на таці стоїть порожня. Він посунув її до Джесіки і озвучив ще одне дивне прохання:
— Роби вигляд, ніби п’єш з цієї чашки просто піднось її іноді до вуст, як це роблю я.
Якби Джесіка могла дивуватися, вона б, напевне, здивувалася, але такої опції в неї не було. З’явилася у господаря нова фантазія — вона її виконає. Прикидатиметься, що п’є невидиму каву і підтримуватиме розмову. Ще якийсь час Стівен розповідав про свою роботу, аж раптом замовк. Джесіка теж мовчала, чашка завмерла біля її вуст.
— А ти ні про що не хочеш мене спитати? Тобто, від себе. Ну, наприклад, нащо все це? Задля чого ми існуємо? Може, тобі цікаво?
— Ні, — чесно відповіла Джесіка. А чого він від неї очікував?
— Усміхнися мені. — Стівен спробував показати приклад, вийшло якось вимучено і жалюгідно. Джесіка і без того майже завжди всміхалася, але зараз вона виблискувала перлинно-білими зубами. Вираз очей при цьому геть не змінився.
— Музика! — В якомусь відчаї вигукнув Стівен. В його квартирі чудова звукоізоляція, він не потурбує сусідів цієї пізньої години, тож чом би й не послухати музику? Одразу ж ввімкнувся музичний центр і полилася прекрасна пісня, чи то кінця ХХ, чи то початку ХХІ століття, зараз таких не роблять. Музикант, що написав її, помер задовго до того, як Стівен Браун з’явився на світ, і іншого такого вже не буде.
— Потанцюємо? — Ще одне дурне питання. Точніше, пропозиція. Ця фантазія теж буде втілена.
Стівен встав, простягнув руку Джесіці, вона піднялася зі свого місця. Він поклав її долоні собі на плечі, свої на її стан, і вони повільно закружляли кімнатою. Джесіка швидко вчилася, копіюючи рухи хазяїна, хоч і танцювала вперше в своєму «житті» — її створювали не задля того. Стівен невміло вів, намагаючись не наступати на ноги партнерки, хоч вона й не могла відчути біль. Нарешті, чи то зворушений піснею, чи то в раптовому пориві від особливо гострого усвідомлення власної самотності, він притиснув її до себе міцніше і поцілував. Джесіка старанно відповідала, але… з тим самим успіхом Браун міг би поцілуватися зі своїм комп’ютерним столом, порохотягом чи кавоваркою. В куточку його прикритого ока блиснула сльоза і скотилася щокою, Стівен відсторонився. Джесіка дивилася на сльозу і не знала, що їй робити, витерти її пальцем чи не треба? В її операційній системі не було інструкції, як діяти в подібних ситуаціях. Сльози — ознака негативних емоцій, страждань. Господарю погано? Але чому? Що вона зробила не так?
— Скажи мені, в чому моя помилка, щоб я могла її виправити і більше не повторювати.
— Ні в чому, ти все правильно робиш. Ти розумниця, Джесіко. Йди до себе. Сьогодні ти мені більше не потрібна.
Джесіка ніколи не сперечається. Вона одразу ж повернулася до своєї ніши та пішла в режим сну. Перед тим, як панель приховала її від очей Стівена, він подумав: «Добре, що Джесіка «спить» стоячи. Якби вона лежала, це виглядало б моторошно — немов мертва». В режимі сну вона не «дихає». Щоправда, вона й не жива, живий тут тільки він, хоч вже й не відчуває себе по-справжньому живим. Браун узяв зі столу попільницю та скільки дурної сили було жбурнув її в стіну. Вона навіть не розкололася — черговий надміцний полімер, а на вигляд немов кришталь. Порохотяг зреагував миттєво і кинувся до купки сміття наче пес, якому кинули палицю. COSY озвучила приблизну вартість ремонту стіни, на якій лишилася невеличка вибоїна і запропонувала викликати майстрів. Потім запропонувала записати його на прийом до психоаналітика. Стівен ліг просто на підлогу і згорнувся в позі ембріону, закрив обличчя руками. Він хотів відчути дискомфорт, твердість та холод підлоги, будь-що! Але підлога одразу пом'якішала, прогрілася то потрібної температури, під головою, імітуючи доволі зручну подушку, утворився горбок. Все надто правильно. Він сплачує податки державі, держава піклується про нього, в його житті немає майже нічого поганого, шкідливого, зате є безліч схвалених міністерством охорони здоров’я сурогатів. Йому не гаряче і не холодно, йому тепленько, тобто ніяк. Він почувається живим лише кілька хвилин на день, коли йде від автівки до свого офісу і холодний вітер жбурляє йому в обличчя міський пил. Чим Стівен кращий за Джесіку? В неї своя програма, в нього — своя. Йому нема чого виборювати, чого бажати. Боятися, може, й є чого, але дім-фортеця завжди захистить. На нього ніхто не чекає, нема з ким поговорити — люди давно припинили спілкуватися навіть в соціальних мережах та месенджерах, в інтернеті вони просто розглядають зображення. Якби Стівен нарешті придушив у собі ту слабку потребу у спілкуванні, яка ще лишалася та часом заявляла про себе зривами, на кшталт сьогоднішнього, йому жилося б набагато легше.
Світло поволі згасало — хазяїн прийняв горизонтальне положення, отже вирішив спати. Брудні філіжанки відлетіли на кухню, порохотяг ледь чутно гудів, кружляючи кімнатою.
— На добраніч, містере Брауне, — промовив мелодійний жіночий голос.
Стівен тихенько вилаявся.
