На сходах у під'їзді сидів чоловік наркоманського вигляду. Мене люто ностальгнуло. Сто років не бачив, щоби хтось сидів на сходах.
Ми так тусили в підлітковому віці. Вдома батьки, на вулиці холодно чи немає, куди піти, висиш собі в чистилищі під'їзду...
І після нас так деякий час сиділи. Чітко пам'ятаю один момент, коли так само як зараз, ідучи додому, оминав компанію на сходах. Дівчина потягнула за обгортку, і відсунула поламану на шматочки шоколадку... Закарбувався у свідомості цей звук: шурхіт паперу по бетонній поверхні сходинки... Поруч стояла відкоркована пляшка вина. І гітара.
Очевидно, такі компанії заважали мешканцям будинку. Але в людей тоді були інші проблеми, не вистачало часу й сил вічно сваритися з кожного разу новими неприкаяними душами...
А потім такі посиденьки раптово припинилися. Не знаю, з чим це пов'язано. Глобальне потепління?
І от знову. Чоловік сидів на сходах, їв булочку й пив щось із пластикового стаканчика.
Він посунувся і пропустив мене. І коли я вже майже пройшов сходовий марш, то чомусь сказав: «А що ви тут робите?». Він відповів: «Жінка з першого вже питала. Чекаю Сашу з десятого поверху». Я промовчав і піднявся до себе.
Вдома я подумав: чому я це запитав? Хіба це був я? Немов стара бабця під під'їздом...
А що мав би зробити справжній я, який у той момент чомусь був захоплений бісом іншого світосприйняття?
Я б мав сказати: «Смачного! Як справи?» — і сісти поруч. Поговорити з новою людиною, дізнатися, як вона живе, про що мріє.
Зрештою, чому Сашу з десятого варто чекати на другому, а не на дев'ятому чи на вулиці? Квітень місяць.
І що це за Саша? Це він чи вона? Ніколи не чув, що в нас на десятому живе Саша. Хоча я ніколи не знав, хто де в нас живе.
Так виглядає, що Саша, ким би він (вона) не був (була), не дуже хоче бачити сьогодні гостей. І не поспішає виходити. Або довго збирається.
А можливо, немає ніякого Саші. І тим більше ніякої Саші. А є Ґодо. Місцевий лівобережницький Ґодо, на якого всі чекають, під псевдо Саша.
Ну, і останній варіант — просто слід було запитати: «Я сподіваюсь, ця пластівка тут після тебе не залишиться?». Що б він мені відповів? «О, пластівка! Так набагато краще, ніж "пластиковий стаканчик", як ти висловився раніше. Бо слово "стакан" не характерно для української мови. А казати "склянка" на тару з пластику дивно, хоч і правильно».
Пластівка не залишилася. Залишилася куртка.
Наступного дня, коли я виходив із дому, у кутку, напроти місця, де сидів учорашній незнайомець, лежала чорна куртка. Не знаю, що могло змусити його залишити тут свою куртку.
Я захопив її і виніс на смітник. Сподіваюсь, це не казка. І це не була його шкіра, втративши яку, він більше ніколи не зможе стати людиною.
...То він тому її і покинув...
