Не робіть із правопису політики! НОВА ЗАРАЗА В ПРАВОПИСІ
Наше духовенство тягають тепер по судах за «рущенє» прізвищ. І суди задумуються, чи писати треба «Оберскі» чи «Оберський», «Ваньковіч» чи «Ванькович», бо головно за закінчення «ий» і «ич» ведеться тепер боротьба.
Оповідають, що в однім такім процесі останніх днів обвинувачений священник оправдувався зовсім розумно, що закінчення прізвищ «ий» і «ич» питоменні українській мові та що всі прізвища, чи вони українські, московські, польські, чеські, — взагалі славянські віддавна в українській мові передаємо наростком «ий» і «ич».
На це прокуратор виняв кілька чисел одного львівського українського щоденника і дав цілий ряд прикладів з того часопису, де прізвища кінчались на «ий», «ій», «і» та навіть на «и» — а врешті на «ич» і «іч»: «Раковський» (голова НТШ), «Раковскій» (звісний большевик), Собескі, Словацкі, Хвальковски, Шимоновіч, Робакевіч, а навіть прізвище жида — Хадаєвіч.
На те обвинувачений відповів: Для мене не є міродатне те, що пишуть малограмотні, хочби навіть і в ґазетах, — для мене міродатні є граматичні закони і правописна традиція, що виводиться від віків і затверджена вченими. Писати нпр. «Словацкі» — це нонсенс, бо в такім разі мусілиб ми писати в 2. відмінку «Словацкія», 3. відм. Словацкієві і т. п. граматичні диво гляди. Тому треба писати Словацький, Словацького, Словацькому і т. д. — таксамо по польськи як пишуть Хмєльніцкі, Хмельніцкєґо — хоч це прізвище звучить по українськи: Хмельницький і т. д.
Твердження правописного правила, що імена власні треба писати так, як їх пишуть у даних мовах, з яких походять, торкаються імен власних західноєвропейських народів, особливо француських і анґлійських, де вимова деяких голосівок і приголосівок ріжниться від нашої вимови. І так в українському правописі пишемо Шікаґо, а не Хіцаґо (Chicago), Чемберлєн, а не Хамберляйн (Chamberlain), Бордо, а не Бордеавкс (Bordeaux), Клємансо, а не Цлєманцеау (Clemanceau).
З приводу тих процесів треба завважити, що по всій імовірности, цілу хрию «рушення прізвищ» викликали таки наші редактори, що бажають бути «оригінальними». А що в нас в страшний «гін» до всяких «новин» особливо в мові і правописі, що найбільшу дурницю приймають за модну, то з часописів ця зараза перекидається на сторінки книжок.
Отже діється, що в нас тепер імя президента польської держави пишуть уже трояко: «Мосціцький», «Мосціцкі» і «Мосціцкий» (дивись декрет про розвязання сойму). Ба, ще більше навіть історичні прізвища, яких правопис устійнила вже літописна традиція, змінюють за вподобою цього або того редактора: Собіський Собескі; Казимир Великий Казімерж Великі, Болеслав Смілий Болєслав Смяли.
Денникарі, які з політичних оглядів хотять зазначити закінченнями слів до якої націоналиности належить дана особа, попадають у вічну плутанину, бо часто подаючи прізвища арештованих з приводу якоїсь «темної історії» самі не знають, чи мають до діла: з українцями, поляками чи іншими славянами. Якби триматися послідовно закінчень і наростків даної національности в її оригінальному вигляді то требаб писати росіян «Достоєвскій», сербів «Вуїць» зам. Вуіч, болгар «Стояноф» зам. Стоянов, чехів «Врхліцки» зам. Врхліцький.
Усі славянські народи, таксамо як і ми, витворили собі вже закони, за якими віддавна передають чужі прізвища по-свому, зокрема-ж ті закони торкаються наростків і закінчень і цих законів треба придержуватись.
Досі актуально.
Оригінально публікація на ЖЖ від 04.04.2020.
