Нехай Живе Імператор!

Анотація

Наближається сторіччя з дня заснування великої імперії. Двоє молодих драматургів вирішили скористатись моментом та прославитись на всю імперію, написавши п'єсу, що мала возвеличити імператора Амадея IV.

За тему для п'єси вирішують взяти конфлікт між людьми та терра-істотами, котрі мають владу над стихією землі. Але, як то воно буває, в творчих особистостей, іноді не вистачає матеріалів та достовірних фактів. Ще й ніяк не створити образ головного ворога імператора.

Тож вони спускаються в темницю послухати розповідь самотнього в'язня, найбільшого жаху імперії…

Короткий Пояснювальний Словник

Атар – місто столиця імперії.

Бібліотека Істини – найбільша бібліотека в імперії, де зібрано тисячі різних творів з усіх куточків імперії.

Богиня Кохання – куртизанка. Так, як в імперії викорінювали релігію, то й називали так блудниць, аби закріпити в людей зневагу до всього божественного. Проте жителі імперії часто згадували творців, намагаючись говорити це тоді, коли їх не могли почути ті, що донесуть.

Вежа Натхнення – самотня башта в центрі Атару, де живуть художники, поети, письменники, актори і музиканти.

Гурія – ріка, що розмежовує імперію людей та ліси терра. З одного боку огорожена залізними мурами.

Морра – на мові терра означає: люди. Дослівно: створіння з двома язиками або двоязикі.

Шейлар – велике портове місто, друге за величиною в імперії.

Залізна стіна – огорожа навколо імперського кордону, зроблена з різних сплавів металів, оскільки терра мають владу над землею та камінням і могли б з легкістю знищити її.

Яма Нудьги – імператорська в'язниця для небезпечних злочинців та ворогів імперії.

I

З вікна був чудовий вигляд. Небо переливалось блакитними, помаранчевими та червоними барвами. Вони сходились, розходились, переливались, танцювали та розбігались в різні боки. День перехідної зорі. Найкрасивіше небо за тисячу днів. І саме сьогодні. Вся челядь приписує це до імператорської величності. Мовляв сам світ благословляє ери металу в імперії. У випадковості вони не вірили. Молодий, чорнявий юнак оперся руками в підвіконник та усміхнено спостерігав за кольоровим небом. Момент істини. Від неба віяло натхненням, котрого так не вистачало йому ось вже... Він не пам'ятав скільки. Мабуть від тоді, як Кіндрат (друг і наставник) видав ідею, таку прекрасну, на його думку, що не терпіла заперечень, хіба ти імператор. Але оскільки Амадей IV рідко тішив простих смертних спілкуванням, то й думки його дізнатись було зась.

— Сіріусе! Мене осяяла ідея! — в кімнату увірвався низький повний чоловічок з блискучим від поту чолом та масною лисиною.

Сіріус двома пальцями поправив окуляри. Кіндрата осяяла ідея. В усій імперії не було стільки ідей, як в одного Кіндрата в голові.

— Ми напишемо п'єсу! — Між тим продовжив Кіндрат. — І не абияку! Це буде епос відданості, ода мужності, лімерик хоробрості, легенда творчості, драма патріотизму. Ми прославимось наче ми це сам дух імперії в мініатюрі.

— Про імператора, ми напишемо, я зрозумів.

— Саме про нього. І не оте непереварене, хворе на голову творіння Волошека, що було того року. Ми напишемо дійсно драму. З хорошим фіналом звісно ж! — поспіхом додав.

Сіріус промовчав. Ідея написати п'єсу вже приходила йому в голову. Якраз до дня народження імперії. Це мало бути щось величне: таке, як підйом самої імперії. З роздрібнених племен, до самобутньої країни з гартованими вогнем людьми, з видатними героями. Це мав бути шлях викладений кров'ю та слізьми ворогів та побратимів. Це мав бути крик, що переповнить серця глядачів тугою та радістю, правдою та солодкими мріями.

Але крім цього, нічого більше в голову Сіріуса не приходило.

Кілька днів залишилось, а папір був незаймано чистим. Здавалось: пиши про велику війну з терра-істотами, що велась з самого початку появи імперії. Пиши про Амадея І, котрий стомився дивитись на гніт людей тими створіннями, пиши про його повстання, про жорстокі пошуки істинних союзників, чиї нащадки тепер при владі, підтримують те, що закладене такою ціною та стількома поколіннями. Можна писати про Амадея ІІ, котрий все життя посвятив вигнання богів з їх землі. В імперії офіційної релігії не було, лише тотальне заперечення. Всі слова так чи інакше зв'язані з релігіями чи божествами, нещадно випалювались зі словників. Часто з самими словниками та їх авторами. Ще двадцять років кривавої війни з тими сектантами, що не підкорились імператорському указу. Від Атару (столиці) до Шейлару (великого портового міста) обабіч всього великого тракту стояли шибениці. Як нагадування покарання за хибних ідолів. Не може бути святих та божеств в самодостатній свідомості.

Також можна було описати Амадея IІІ. Хоча крім великої земельної реформи, завдяки якій більшість жителів імперії живе по один бік ріки Гурії, обнесеною великою металевою стіною, котру патрулюють кілька дирижаблів з піромантами на борту, він нічого не створив. І жив він не довго. Навіть імператори не мають влади над своїм серцем. І мова звісно ж не про кохання, хоча воно куди благородніше ніж інфаркт.

І звісно ж молодий Амадей IV. За тридцять років його правління на долю імперії припали найжорстокіші війни з дикими терра-істотами. Ходили легенди, що в останньому бою воїни імперії в меншості мужньо відбивали атаки цих незрозумілих істот, а сам імператор зійшовся в двобою з найгрізнішим з них. Сіріус часто перечитував трактати про цю подію, дбайливо переписуванні ледь не щороку кращими хроніками королівства. Сіріус мріяв побачити в живу те поле бою за стальними мурами імперії, але людям мистецтва, так їх називали, заборонялось покидати вежу натхнення. Міністр творчості пояснив їм це так: люди мистецтва повинні завжди залишатись тут, щоб творити задля слави та просвітлення імперії. Ніщо не повинно їх відволікати від цієї важливої місії. Знання, отримані тут, жодним чином не повинні потрапити до лап ворогів...

От Сіріус з Кіндратом, та сотнею інших таких самих людей мистецтва, або «в'язнів мистецтва», як кликали себе мешканці вежі натхнення, і мешкали. Звісно, бували ті хто тікав, але про їх подальшу долю нічого відомо не було. Будь-яка згадка про них зникала, немов і не було їх.

За вікном, внизу, серед вузьких змієподібних вулиць чулось голосіння. Сіріус придивився: кілька охоронців в чорних плащах та сірих кірасах бігли на крики. За ними йшли двоє людей в червоно-чорних мантіях. Піроманти, люди вогню, спохмурнів Сіріус. Там де вони, там вогонь і попіл з людських тіл.

— Мабуть люди переборщили з радістю щодо святкування дня народження імперії. —

Кіндрат теж протиснувся у вікно, весело спостерігаючи за дійством внизу.

— Це не схоже на свято. — Похмуро сказав Сіріус.

— А ти не схожий на веселу людину. Кажу тобі, люди занадто захопились святкуванням. Таке буває, коли тебе переповнює радість.

Радістю називали алкогольний напій зроблений на грибах та пшениці. Від неї ставало веселіше і людям навіть інколи видавали її безплатно.

Кіндрат поклав йому руку на плече.

— Ходімо, — сказав він. — Є для тебе сюрприз, джерело натхнення для кращого написання. І ні, це не богині кохання, це дещо інше. Щось, що дасть тобі матеріал для написання п'єси, що підніме нас на п'єдестал слави.

Сіріус знизав плечами. Все краще ніж безсило дивитись на аркуші, що навідріз відмовлялись забруднюватись чорнилами.

За ними зачинились двері, коли крики за вікном переросли в верески сповнені болю. Щось вибухнуло, вверх піднявся дим. Але цього драматурги вже не застали.

II

— Нам ж не можна сюди!

— Тсс! Хочеш, щоб нас в усій столиці почули?

Десь над ними щось затріщало і все навколо засвітилось. Маленькі лампи розміщувались по всій довжині коридору з округлими стелями. Ледь яскраве сяйво освітило либонь половину коридору, так що Сіріус та Кіндрат бачили лише верхню половину — їх ноги розчинялись в темряві. Їх кроки лунали відлунням. Особливо залунала лайка Кіндрата, коли під його ногами щось запищало. Він випадково наступив на щура.

Коридор звернув вбік і вниз. Темні гвинтові сходи, од котрих звуки відбивались, мов удари меча об щит. Всю дорогу йшли мовчки.

Сіріус нервував. Він вперше з дня приїзду покинув вежу натхнення. Це було злочином. Але Кіндрата, що поволі йшов перед ним, це не хвилювало. Все заради мистецтва, — як він часто любив казати. Кіндрат уважно розглядав стіни, активно вертячи туди сюди головою.

— Прийшли! — тихо сказав, тицяючи пальцем кудись в темряву.

Сіріус на силу ковтнув слину, борячись з бажанням чкурнути звідтіля. Але що, дарма йшов?

Арка, в котру, вони зайшли, закінчилась масивними дверима.

— В нас є ключ? — Поцікавився Сіріус.

— Поліна казала, що ключа не потрібно. Треба знайти якийсь важіль. А, ось, знайшов! Ану відійди!

— Поліна? Богиня кохання? — Сіріус подався назад, дивлячись, як масивні залізні двері прочиняються, запрошуючи їх в ще глибшу темряву.

— Так, вона зараз крутить роман з Яриком, охоронцем в Ямі Нудьги.

Сіріус закляк. Яма Нудьги. Подумати тільки, Кіндрат привів його у в'язницю для найнебезпечніших ворогів імперії. Страчувати їх, по словам Амадея, було б занадто легко. Нехай живуть і дивляться, як процвітає імперія.

Кіндрат взяв його під руку і завів всередину.

***

— Я чую страх! Я чую запах двох морра, котрі зараз накладуть у штани!

Бряцнули сталеві ланцюги. Тоді ще раз. Підлога затряслась від кроків створіння, що знаходилось в темряві. Кіндрат з Сіріусом віступили назад. Між в'язнем і ними знаходився маленький промінь світла від самотньої лампи, що висіла десь високо вгорі.

Тінь поступилась місцем, коли істота вийшла на світло. Ланцюги напнулись, стримуючи його. Але істота не збиралась йти далі. Росту він був під два з половиною метри. Його шкіра була сірого кольору, вкрита чорними нитками, що повторювали кров'яну систему на людському тілі. Білки очей були червоні.

Сіріус аж затамував подих: ніколи не думав, що йому вдасться побачити терра-істоту в живу. Жахливі чудовиська, що гнітили царство людей.

На щастя імператори досягли успіху, винищивши більшість з них. Так був закладений великий мир.

Створіння між тим зиркало на них своїми червоними очима. Його сталеві м'язи були немов з каменю.

— Ми не боїмось тебе, дике створіння! — тремтячим голосом прошепотів Кіндрат.

Створіння смикнулось. Почувся брязкіт сталі, кільця в ланцюгах напнулись, проте витримали. Кіндрат з Сіріусом з криками відскочили назад. Створіння голосно зареготало.

— Казав, що ви, морра, наробите в штани! Єдине, що у вас добре виходить. А тепер вимітайтесь геть!

Він зайшов у тінь і зник з очей.

— Ну, ми спробували, — Кіндрат піднявся, перевірив чи правдиві були слова істоти і направився до виходу.

Сіріус не зрушив з місця.

— Морра захотів ще? — запитало створіння.

— Думаю, що з вибором злодія ми не помилились, — сказав Кіндрату. – Він ідеально підходить.

Істота зареготала. Сміх сповнений презирства і безстрашності лунав ніби всередині Сіріуса, змушуючи серце завмирати від жаху.

— Злодія? Я злодій!? Після всього, що ви, морра, заподіяли: я злодій?! Правду казав батько: історію пишуть переможці.

— Ми заподіяли?! — Кіндрат гаркнув вже з дверей на виході. — Ви тримали нас за рабів. Знущались і вбивали, коли заманеться! Ви хотіли нас знищити, якби не імператор Амадей!

— Ваш імператор дурень і брехун! Але мені вас не переконати.

— А ти спробуй. — Сіріус підійшов ближче. — Розкажи як було.

— Навіщо мені це?

Драматурги переглянулись. Сіріус не знав, що робити в таких ситуація. Але Кіндрат не розгубився.

— Скільки ти тут? Десять, двадцять років? Тобі ж мабуть цікаво, як там?

— Цікаво... — сумно сказала істота, чухаючи потилицю. — Але попереджаю: терра чують брехню. Збрешете мені — розмова завершена. Згода?

— По руках! — одразу ж сказав Кіндрат. Потім оглянув створіння і поспіхом перепитав: — В тебе ж руки, правда?

III

Мене звуть Ргкаш, син Рглора. Я первородний серед терра-істот, як ви, Морра нас називаєте. По ваших мірках мені близько ста двадцяти років. Я старий, дуже старий. Але я все пам'ятаю. Пам'ятаю так, наче це було вчора. Пам'ять моя злилась з ненавистю, від котрої жили на моєму тілі почорніли, а очі стали багряними од пролитої крові моїх товаришів. І хоч я тут, прикований до стіни ланцюгами, що їх не розірвати, я звільнюсь. І коли це станеться, Атар захлинеться власною кров'ю.

Імператор? Так, я пам'ятаю їх усіх. Пам'ятаю вашого першого Амадея, котрий підло прикидався другом терра-істот. Пам'ятаю, як він стояв посеред ядра землі, в зелені листя, та непохитності могутніх дубів, серед коріння котрих ми і народжувались, і клявся у вічній дружбі між нашими народами. Солодкі слова лились з його паскудного рота, вихваляючи красу наших земель, неповторність та чистоту наших рік, та благаючи поділитись знаннями задля збереження земель. І ми повірили, я першим повірив. Невже люди заслуговують на існування після його зради? Коли ми прогнали дикунів, вибивши їх з наших земель, знищивши їх домівки — він повернув свої війська на нас. Вперше за багато років пролилась кров терра, а ми зрозуміли на що здатні морра. В нас так називають двоязиких, а тоді ви заслужили це прізвисько повністю.

Ми бились хоробро. Ми з батьком та братами розсували землю, щоб ваші кінні провалювались вниз, вирощували в полі скелі, щоб захиститись від ваших лучників та арбалетників, кидались каменюками, вирваними з землі. Наші дружини спалювали вас, топили в ріках. Наші діти танцювали на ваших кістках. І ви поплатились за свою зраду. Я особисто відірвав голову прадіду теперішнього царевича. Своїми власними руками...

***

— На п'ять років тоді запанував мир. — Записував Сіріус.

Писав він швидко. Це перше, чого вчили поетів та письменників. Писати, щоб встигати за власною думкою. Але в історії імперії цей період був іншим. Амадей І помер від старості, задовго після цих подій, заздалегідь передавши трон спадкоємцю. З відрубаною головою Ргкаша історія розходилась. Але він не перебивав.

Ми тримали вас, Морра в страху та паніці аж поки не з'явився син того імператора. Цей був хоробрішим. Сама первісна лють вирувала в його крові. Він не вдавався до клятв. Його удари були стрімкими, рішення позбавлене жалю... Наші поля топтала його кіннота, наші ліси палили його піроманти. Залишаючи тіла терра на поталу воронам, він кричав, що зрубає Все-дерево, а цього ми дозволити не могли.

В кінці кінців його ми теж приборкали. Бій був на славу. Землетруси, вогонь, сталь проти каменю... Наші предки гордились би, сидячи на небесному дубі поряд з Нишпорячим Між Зірок. Він все таки залишив голову на плечах, проте носа з-за мурів свого замку більше не пхав.

Рглор, мій батько загинув тоді, і якби не наша скорбота за ним, ми б дістались і Атару, щоб стерти морра з лиця землі.

Третій ваш морра повів себе більш розумно, хоч жив він недовго, попри міцне здоров'я. Замість пхати свого носа в справи терра, він зосередився на власних землях. Приємно, коли молоді дурні вчаться на помилках старих дурнів. Може він був боягузом, нехай так, але на декілька років запанував мир.

Ргкаш замовк. Слова давались йому тяжко. За декілька десятків років проведених на самоті він забув людську мову. А може навіть і свою. Замість продовження історії він знову вийшов на світло.

— Ваша черга, Морра! – прогарчав він.

Сіріус та Кіндрат переглянулись.

— Через кілька днів буде століття імперії. — Почав Кіндрат. — Ми прославимось, написавши п'єсу, де хтось з морра зіграє тебе, як головного злодія. Люди будуть обурюватись, свистіти, але коли добро переможе, вони радітимуть та радо плескатимуть в долоні, коли ми кланятимемось поряд з найкращими акторами імперії.

Довелось зробити паузу, щоб почекати, доки створіння заспокоїться.

— Я знаю, що тобі неприємно це чути, але правду не сховаєш. Сто років, як процвітає наймогутніша на землі імперія, єдиний залишок культури і цивілізації. Народ радіє та любить свого імператора, котрий є взірцем для нас, простих смертних. В Атарі мир та порядок. З Шейлару, що на півдні, біля моря, доходили новини, що місцевий намісник стратив останніх ворогів імперії. Нація процвітає. Як би тобі не хотілось це почути.

— А що за стінами вашої імперії? — Ргкаш з особливим презирством вимовив слово "імперія".

Сіріус з Кіндратом переглянулись.

— Ви там не були, правда?

— Ніхто там не був. — Впевнено заявив Кіндрат. — Там спалена земля, дикуни та зрадники. Що там робити? Спостерігати, як дикуни пожирають одне одного, щоб не померти з голоду? Радість сумнівна.

— Я б назвав їх вільними людьми. А не двома імперськими маріонетками, засліпленими розкішшю власних кімнат. Я чую землю, морра. Я чую вас, морра, котрі ходять по землі. Доки такі, як ти розкошують в багатстві, я чую, як решта гине з голоду та від ударів меча. Я здогадуюсь, чому ви прийшли, раз імперії сто років. Честолюбство присутнє морра. Тільки ось п'єсу буде дивитись голодний, змарнілий та зацькований натовп. Можливо він буде аплодувати, сподіваючись на додаткову порцію їжі, щоб протягнути до наступного дня. Можливо, він послухає красиву історію про жорстоких терра і благородних морра, повірить в солодку ілюзію. Проте, коли ілюзія спаде, ваш імператор нарешті зрозуміє, що будинок, збудований на брехні має властивість падати від найменшого поштовху. А я дочекаюсь. Мені ніде поспішати. Я буду тут.

Істота зникла в тіні, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

***

— Та бреше він все! — впевнено сказав Кіндрат, коли вони повернулись у вежу. — І не червоніє.

Сіріус знову виглядав з вікна, доки той ходив колами по кімнаті. Десь вдалечині літали маленькі розмиті плями. Дирижаблі ні на мить не припиняли стерегти їхні кордони від навал дикунів. Його погляд опустився вниз на домівки, де ще вчора лунали крики та куди неслись охоронці. Тепер ж ніякого шуму там не було, як і самих будинків. Лише чорні гори попелу та дим, що розвіювався навколо.

— Він терра, забув? Терра не червоніють. Так вже склалось.

Кіндрат пропустив жарт повз вуха.

— Він просто користається нами, щоб очернити заслуги імперії. Він хоче підірвати народний дух! Злісні брехуни ці терра! А я брехунів за версту чую.

Сіріус промовчав. Його погляд не відривався від попелища під вежею. Цікаво скільки людей там жило? Чи були там діти? Чим займались ті люди? Проте вийти і запитати було годі. Будь-який вихід з вежі був зрадою. Навіть якщо про їх похід в Яму Нудьги хтось дізнається, їх знищать, як зрадників.

Правда, що різниться з офіційною вважалась єрессю. А єресь викорінювалась вогнем посеред площі.

— Зате маєш тепер образ головного злодія, — між тим продовжив Кіндрат. — Відтвориш мерзенну, брехливу тварюку, що немає ні сорому, ні совісті. Ну, пиши, а я побіг домовлятись з акторами та роздавати ролі. Ми мусимо взяти лише кращих, не забувай.

Сіріус, не обертаючись махнув рукою. Попри свою повнувату комплекцію, рухався Кіндрат швидко та проворно, мабуть, його всюди було повно. Всюди він встигав, все знав, з усіма міг домовитись. Сіріус з ж дивився вдалечінь. Чому їх не випускають нікуди? Чому всі книги старанно зберігаються, або так старанно ж переписуються? Чому дирижаблі літають, якщо згідно з історією імперії та Ргкаша, дикунів і терра давно винищили? А вони вже який рік охороняють кордон? Може вони не мають на меті впускати кого ззовні, але не випускати когось зсередини? Лише зараз

Сіріус зрозумів, що анічогісінько не знає. Бібліотека не давала на це відповідь. Але може він не там шукав? Спробувати було варто.

IV

Високі дубові стелажі утворювали дивний, темний лабіринт знань та містики. Сіріус впевнено снував між ними, раз у раз зупиняючись, щоб дістати книгу з однієї із полиць. Інколи доводилось користуватись драбинами, що їздили по рейках між рядів. І все ще не було нічого. Жодного підтвердження слів Ргкаша. Жодних хронік тих часів. Тримаючи в руках одну з книжок, Сіріус не одразу помітив, що сторінки нові. Літопис таки переписали. Він уявив, що сказав би Кіндрат: замінили на нову, щоб не втратити знань взагалі. Але щось підказувало, що причини були інші. Вони змінювали минуле. А раз змінювали минуле, значить слова Ргкаша швидко набирали ваги.

Тебе це не стосується, — нагадав собі Сіріус. Тобі немає до цього справи. Але що б не говорив він собі, ноги несли його у відомому напрямку.

Сіріус випадково проходив повз, коли почув слова Аарона. Старий, згорблений хранитель та старший архіваріус часто проводив заняття в найвеличнішій бібліотеці імперії. Сіріус і сам пам'ятав, як його та ще кілька десятків дітей колись привели сюди. І як старий бібліотекар з ніжним трепетом розкривав тремтячими пальцями сторінки чергової книжки та тихим лагідним голосом читав їм. Хоча "читав" сильно сказано. Аарон пам'ятав майже кожну історію.

— Терра були страшні! — говорив той, обводячи поглядом сповнені захоплення очі та відкриті роти. — Вони були невблаганні. Їх військо зрівнювало скелі з землею, кидали величезні брили одними руками, знищуючи військо. Атарці боролись відчайдушно, адже знали, що Атар єдине, що залишилось в людей. Гриміли постріли та гармати. Свистіли кулі, літали склянки піромантів. Лилась кров, терра та люди падали замертво, перетворюючи поле бою на цвинтар. Сам Амадей IV приймав участь в бою. З одним мечем та вірним зброєносцем він хвацько прорубував ряди терра. І врешті...

Він знову обвів слухачів поглядом. Сіріус тихцем прокрався всередину. Заховавшись за однією з масивних до самої високої стелі книжкових полиць, він продовжив слухати.

— І врешті, — продовжив Аарон. — Він зійшовся з самим Ргкашем, повелителем всіх терра. Битва імператора і короля. Бій не на життя, а на смерть. Ргкаш був висотою з трьох людей та шириною в двох. Він вирвав з землі два камені та використовував їх наче булаву та щит. Імператор Амадей оглянувся навколо. Люди і терра зупинили битву, щоб поглянути на їхній двобій. Навіть зброєносець відійшов убік.

Бій був блискавичний. Імператор ухилявся від ударів Ргкаша. І хоч сама земля тряслась, він міцно стояв на ногах. Ударом батькового меча він перерубав камені і вдарив прямісінько в саме серце вожака терра.

— Імперію не перемогти, сили зла! — закричав він. — Забирайтесь геть і ніколи не з'являйтесь знову!

Бібліотеку наповнили схвальні вигуки. Всім подобалась ця історія.

***

Ргкаш не стримувався ні в виразах, ні в презирливому реготі. В камеру Сіріус приніс два смолоскипа і зачепив їх до стін, щоб було зручніше писати. На питання про охоронця, котрого не було ось вже кілька діб, Сіріус лише знизав плечами. Видно Поліна дуже хотіла заміж, щоб покинути свою роботу...

— Ти може не помітив, — говорив терра. — Але я в два рази нижче, ніж описав той брехун. І в серце мене ніхто мечем не колов. Звісно терра теж мають серця, щоб священна вода Райдуайегу, що передається нам з Все-дерева потрапляла в усі куточки мого тіла, проте воно не там де в вас, морра.

— То як проходила битва? — перебив Сіріус. — Для чого ви напали на Атар? Знову геноцид?

— Про геноцид ми забули ще з часів пере-створення морра і терра. Діло було так...

***

— Зізнаюсь, я не повірив тому, що писало, проте єдиного володаря в терра не було ще з часів мого батька. Старійшини довго сперечались під гіллям Все-дерева, проте більшість хотіла забути про давні ворожнечі з Морра. Ми знали, що буде, коли ми продовжимо, як наші предки. Ніхто не був певним, що Нишпорячий Між Зірками не зітре нас в порошок. Це міг бути кінець для морра і терра, або новий початок.

— Тож ви пішли на угоду і підписали мир? — Сіріус відклав перо і глянув в червоні очі того.

Ргкаш випрямився і підійшов до Сіріуса наскільки дозволяли ланцюги.

— Не було ніякого підписання, морра! Коли ми прийшли, з-за мурів Атару виїхало ціле військо та повилітали оті ваші дирижаблі. Один з лакеїв Амадея, як зараз пам'ятаю, блискучий чорний обладунок та червоний плащ, на білому коні, виїхав і сказав:

— Станьте на коліна та по кляніться служити вашому імператору! — прокричав той.

— Терра служать лише Райдуаєгу, а не золотому кріслу, на котре по черзі сідають Морра! — така була відповідь.

— Далі брехні не багато. Почався бій. Бій де не нас, а вас, двоязиких, було більше. З дирижаблів летів вогонь, спалюючи нас. З боків свистіли кулі. Багато з нас полягало від цього. Лише я та ще кілька терра змогли протистояти раптовому натиску. Врешті мене єдиного залишили в живих.

— Як так сталось?

— Я залишив своїх і підняв з землі цілу скелю, щоб збити дирижаблі. Це було неймовірно велично і лякаюче водночас. Вони падали поволі, залишаючи в небі сліди вогню та чорного диму. Але коли останній дирижабль впав, мої сили закінчились. Райдуаєгу обмежив нашу безкінечну владу над землею. Не маючи сили чавити морра, я просто впав і безсило спостерігав, як поруч гинуть мої браття та сестри. Я не міг ні допомогти, ні кричати, щоб ті тікали.

— Чекай, а як ж двобій з імператором?

— Морра, ти глухий до моїх слів?! Не було двобою! Не було ніякого імператора на полі бою. Він собі стояв далеко за мурами і пив вино, доки його військо і наше нищило одне одного. Лише в одному той бібліотекар не збрехав: земля дійсно перетворилась на цвинтар.

V

— Цей жилявий виродок очорняє нас, як тільки може!

Кіндрат лютував, доки Сіріус сидів за столом і переписував усе на аркуші. В вежі перед ними стояв актор, котрого загримували наче терра. Він кривлявся, ходив на чотирьох, волав, гарчав, як міг.

— Зміст йому це робити? Чого він доб'ється?

— Сподівається, що ми його випустимо! Дякую, ви вільні, ми повідомимо вас завтра!

Актор вклонився і поспіхом вийшов геть.

— Стомився я від цих прослуховувань, — Кіндрат потер очі і сів у крісло біля Сіріуса.

Взяв один з вже списаних листів, поверхнево пробіг по ньому очима: гарно в Шейларі тебе навчили писати, закручуєш так...

— Це метафорами називається, — хмикнув Сіріус.

— Знаю я, як це називається! А ще знаю, що той терра бреше. Бреше нам, хоче порушити нашу віру в святу істину. Дарма я тебе до нього повів.

— Чому ж дарма? Ось скільки матеріалу він нам дав. Завтра візьму ще чорнила, бо сьогодні ледь вистачило.

Кіндрат різко зірвався на ноги. Сіріус підняв голову і глянув на наставника.

— Так, я піду туди завтра. Я хочу почути його історію. Знай свого ворога в лице, забув? Щоб ненавидіти терра, потрібно знати про них якомога більше...

Повисла пауза. Кіндрат обдумував слова Сіріуса. Врешті він мовчки погодився.

— А якщо Ярик, охоронець Ями, тебе побачить? Він ж і тебе вб'є, і на мене охорону наведе.

— Не побачить. Йому не буде до нас діла, якщо ти домовишся з Поліною. Ти ж розумієш про що я?

Кіндрат розуміючи зареготав.

***

— Що ти знаєш про цей світ?

Сіріус задумався. Він народився і виріс в Шейларі, в сім'ї людей натхнення. В шість пройшов екзамени і почав навчання в Шейларі. Чотири місяці тому його доставили в Атар і поставили до Кіндрата задля подальшого навчання. Але оскільки новий наставник генерував ідеї швидше, ніж встигав запам'ятати, то все навчання проходило в імператорській бібліотеці, де весь час снували люди, додаючи і вилучаючи книжки з полиць. Він не говорив нічого, знав, що терра прочитає думки. Ргкаш, ще на самому початку попереджав, що вміє читати думки та точно визначати емоції. Та й секретом це не було ні для кого.

— Я читав, що ми зародились три тисячі років тому. Невідомий вибух створив усе навколо.

— Пф. — перебив Ргкаш. — Ми були створені могутнім Райдуаєгу, Нишпорячим Між Зорями. Слова лились з його пісні і втілювались в матерію. Він створив землю, наповнив її океанами та морями. Лісами та горами. І створив людей.

— Чекай, а хіба терра не були перші? — перебив Сіріус.

Його перо перестало шкрябати в записнику і він намагався розгледіти будь-що на обличчі співбесідника. Але темрява грала злий жарт з Сіріусом, він бачив лише, як пульсували чорні жили на голому тілі Ргкаша.

— Першими були люди. Райдуаєгу створив їх з вітру та пилу, щоб ті охороняли землю. Що вони забули робити, а чинили навпаки. Вони забули старих Богів, поставили собі інших, різних, по своїй подобі. Тому Райдуаєгу почав співати про нас — захисників землі. Тисячу років тому ми повстали з недр землі та взялись очищувати те, що наробили мора. Врешті ми самі прогнівили Нишпорячого.

— Чим?

— Ми почали очищувати землю від вас. Ви називаєте це... ще так закручено... Згадав! Геноцид!

Сіріус поблід. На щастя в темряві цього не було видно.

— Терра зайшли занадто далеко в винищені морра, тож творець зупинив нас. І створив він морра заново. Цього разу, наказавши нам навчати їх та оберігати від них самих.

— То що ж пішло не так?

— Все. З самого початку вашого пере-створення все знову пішло шкереберть. Тепер між нами не було єдності. Хтось перейняв бажання людей правити. Хтось бачив вас рабами. А Рглор, мій батько, став вас захищати. За що й поплатився. Я теж поплатився, потрапивши в пастку. І ось тепер я тут, розмовляю з єдиним співрозмовником за останні тридцять років. Ти ж однаково виставиш мене злодієм.

— Для нас, морра, ти і є злодій.

Ргкаш знову замовк, даючи зрозуміти, що на сьогодні розмова завершена.

***

Спочатку в їхню простору кімнату забігла озброєна охорона. Сталеві кіраси, каплеподібні щити та алебарди, шоломи з високими гребнями червоного кольору. Сіріус та Кіндрат заклякли за столом де вони зазвичай працювали, пиячили або грали в шахи.

— Його величність, законний імператор Амадей IV! – Оголосив герольд.

— Нехай живе імператор! – в один голос загавкали охоронці.

Насправді імператор виявився нижче, ніж вони очікували. Його голова ледь діставала до підборіддя Сіріуса. Корона з білого золота сиділа на лисіючій голові з залишками сивини. Він йшов недбало, дзвенячи в золотих обладунках (було видно, що до такого одягу імператор не звик) зневажливо розглядаючи воїнів, що вишикувались в два ряди і кожний з яких був готовий померти за нього. З наближенням стало зрозуміло, що імператор мав дуже бліде й непривабливе лице. Хтозна, може тому він рідко з'являвся народу, надаючи перевагу людям мистецтва, котрі не лінувались зображували його мов могутнього героя древніх часів?

За ним йшов високий старий міністр творчості в чорній мантії та чорному конусоподібному ковпаку. В очі кидались: його сива козляча борідка та крючкуватий ніс.

— Мені тут доповіли, що готується п'єса в мою честь! — гучним, захмелілим голосом гаркнув імператор. — Давно пора. А ви, панове, мабуть є тими авторами, що вирішили підлеститись до мене!

Доки він дійшов до них, драматурги вже стояли зігнуті в поклоні його імператорській величності.

— Так, ваша світлість, все під моїм контролем особисто! — невпевнено подав голос міністр творчості.

Імператор не звернув на це жодної уваги. Він повільно обійшов Сіріуса та Кіндрата.

— Кіндрате, це і є твій кращий учень, геній свого часу, майстер слова, як ти і говорив? — поцікавився Амадей.

— Так, ваша світлість! — настільки скромного, переповненого трепетом Кіндрата годі було уявити.

Сіріус не стримався, і поглянув на нього. Кіндрат виглядав, немов ті смиренні монахи, котрих Амадей II колись разом з їх святими наказав спалити живцем.

— То де вона? — Амадей обійшов їх ще раз по колу, тоді зупинився перед Сіріусом. — Де ода моїй силі красі та мужності?

— Вона не готова, — на диво спокійно сказав Сіріус. — Ми в процесі написання, ваша величносте.

Він почув, як в Кіндрата та Міністра Творчості перебило подихи.

— В вас двох не так багато часу її написати, — Імператор став на диво серйозний.

Він глянув на своїх гвардійців. Не потрібно було жодних слів, щоб зрозуміти, що хотів імператор. Солдати миттю вишикувались в півколо, націливши на них алебарди. Кіндрат аж побілів. Сіріус залишився спокійним.

— Або на день народження імперії я побачу п'єсу, або ваші повішені тіла! — сказав імператор. — Вибір залишаю за вами. Міністре?

— Так, володарю?

— Вас я четвертую.

Міністр закляк. Імператор, регочучи, просто пішов до виходу, залишивши їх в трьох. Його солдати пішли за ним, інколи кидаючи в їхній бік презирливі погляди. Деякий час трійця мовчки та непорушно стояла посеред кімнати.

— Як завжди лаконічний! — Кіндрат все ще перебував в образі смиренності та праведності. — Все по ділу.

Ніхто нічого не відповів

— І хто з вас додумався повідомити імператора? — Сіріус першим порушив тишу.

— Ти ж напишеш п'єсу, правда? — запитав міністр. — Та, що ж я?! Знаю, що напишеш. Про тебе ще з Шейлару гарні відгуки. Ти ж вразиш імператора, правда?

— Думаю, він буде здивований, — тихо сказав Сіріус.

VI

Ргкаш одразу помітив, що з ним щось не те. Сіріус був блідим, писав мляво. Ргкаш розпинався про спалення Шейлару. Він, правда, розреготався ще дужче, коли Сіріус розповів, що Шейлар спалили знову, п'ятнадцять років тому. Він тоді вижив лише дивом. Щоб не говорили в імперії, а терра не заспокоїлись.

— Можливо вони шукали мене. Хтозна, — Ргкаш хотів почухати свою голову, але ланцюг не пустив. Йому довелось відійти назад в тінь, щоб тиск ланцюгів послабився.

— А чому вони не можуть вибрати іншого лідера? — поцікавився Сіріус.

— Ми не вибираємо, морра, — терпляче пояснив Ргкаш. — Нас вибирає Все-дерево. А послідовники Нишпорячого, тобто старійшини на вашій, двоязикій, говорять його волю.

— Зачекай, три тисячі років ви слухаєте... Дерево?!

Це аж ніяк не вкладалось в голові. Дерево?! Дерево. Ні, Ргкаш просто знущався з нього. Тримав за недоумка.

— Ти ж п'єсу пишеш, забув? Хіба там не має бути красива казка? Не все одно тобі?

— Я б волів менш привабливу правду.

— Тоді розкажи мені про друге спалення Шейлару.

Сіріус на мить задумався. Його домівка згоріла якраз через день після його від'їзду. Він спостерігав за полум'ям та перетворенням міста в розпечений камінь, котрий потім провалився під землю, з високого пагорба.

Терра напали несподівано, говорили, що вони не жаліли нікого. Велике портове місто на південному боці імперії згоріло за день. Ще за день терра просто зрівняли його з землею. А все тому, що тодішній намісник вирішив влаштувати полювання в найближчому лісі. Він хотів вполювати птицю чи дичину, але здивуванню його не було меж, коли замість цього собаки загризли жінку-терра. Все б нічого, якби тіло спалили чи поховали, а не залишили помирати...

Маленькі домівки в Шейларі переважно були збудовані рибаками. Стіни були з частоколу з боку моря, адже ніхто не чекав, що терра вміють плавати. А вони вміли. Кілька десятків виплило одночасно з морських глибин. Квартал рибаків був розтрощений вщент...

— Казали, що це була помста терра, — заговорив Сіріус. — Казали, що за одну свою, терра винищили всіх без жалю. Після кварталу рибаків терра напали на арсенал. Далі пожежа, руйнації, паніка. Вулиці Шейлару заповнились ріками крові, що потекли в море. Говорили, намісник затято захищав місто, але я не вірю. Після того, як сьогодні я побачив імператора власними очима.

— І як? — поцікавився Ргкаш. — Схожий на того, хто мене переміг?

Сіріус промовчав, заперечно хитаючи головою. Все виявилось брехнею. Пізніше в одному з підручників у великій бібліотеці, Сіріус прочитав, що Шейлар заснований після битви з терра-істотами. Тобто при редагуванні тоді просто переставили дати. Не було нічого до того. Не було знищень, не було Сіріуса, котрий бачив це все своїми, тоді ще дитячими очима. Але ж Сіріус знав, що було. Чи й дійсно не було? З кожним таким питанням, він відчував нотки сумніву всередині.

— У вас, морра, це в крові, приписувати та вигадувати те, чого не було, немає і не буде. Пам'ять ваша коротка і зрадлива. Наступний імператор захоче — перепише історію так, ніби ніколи не було війн з терра, а жили ми в любові та злагоді від самого створення Райдуаєгу. Захоче — напише, що ми це бунтівні слуги двоязиких. І ви повірите. Повірите, бо захочете повірити. Приправити казочку нотками гіркоти та радості — і маєте. Морра мають інше минуле століття, ніж ті, що жили двадцять років до них. І ви повірите, всі у все повірите. Бо це написано на сторінках ваших книжок, бо це оголосили в вас на площі.

Я довго сиджу тут і слухаю. Земля інколи говорить зі мною. Через камінь, акведуки, світло та каналізацію, вона переказує мені слова інших морра. А я слухаю. В терра довга пам'ять.

— То що ж тоді буде з нами? — запитав Сіріус. Він і не помітив, як перестав писати.

— Не знаю, майбутнє туманне. Морра вийшли з ери дикунства і каменю. І стали загрозою.

— Зараз у нас ера металу. Сталеві мури на кордонах, дирижаблі, промисловість. Всюди заводи, металургія процвітає як ніколи. Безробіття зараз дійсно немає, всі працюють. Зараз навіть є закон, що хто по виповненню дванадцяти не працює, — відправляється на виправні роботи в шахти, — Сіріус згадав слова мандрівника, що дивом колись потрапив у вежу натхнення.

Зовнішністю він був подібний на Сіріуса, і зник чомусь раптово. Але слова його закарбувались в пам'яті. Деякі куточки Атару, та й всієї імперії потерпали від диму та пилу, що вже забули, як виглядає небо. Інколи і з його вікна годі було щось побачити.

—Так що там з деревом?

— А, ти про Все-дерево? Виглядає воно так, що не сплутаєш ні з чим іншим. Його коріння розповзається по всій землі і глибоко під нею. Поблизу нього не росте нічого. Там не водиться дичина, не співають пташки. Але інколи воно кличе нас. Ми всі вийшли з соку Все-дерева. В нас тече його кров. Знищи його і все закінчиться.

— Чекай, хіба ти не казав, що людей створено з пилу та землі?

— Люди не мають сили терра, — Ргкаш закотив червоні очі. — А ось сила терра, напряму залежить від нього. Дерево веде нас, не вказуючи шлях, а вказуючи лідерів, що поведуть нас вперед. Як мій батько, так і я, і наступний після мене. Послідовники виконують його волю.

— Або керують вами, вибираючи собі полководців. Терра і морра мають щось спільне. Наше життя зводиться до служіння ідеалам, до самопожертви заради чомусь вищому.

— Морра, зрозумій, ми не ідеальні. Різниця лише в тому, що згуртовуємось ми частіше ніж ви. Ми хранителі людей від вас ж самих. Для тих, хто ще якихось сто років тому вірив у всіх можливих божеств і різних вигаданих створінь, ти вважаєш безглуздим вірити у Все-дерево? Тим більше, якщо ти бачиш його, можеш провести рукою по корі дерева, послухати його шепіт. Ти відчуваєш силу, що тече в ньому і поволі передається тобі. Старійшини всього-на-всього виконують його волю. Вони присвячують йому все життя,

— Але чому його не знайшли ще люди? Твоє Все-дерево?

— Тому що не там шукають. Лише один ваш імператор бачив його власними очима. Котрі я вирвав разом з головою! На цьому досить розмов про Все-дерево, бо більше я не скажу про нього нічого. Я й так сказав забагато.

Сіріус не заперечував. Все ще блідими пальцями він підняв перо, відхилився трішки назад, до стіни, щоб світло смолоскипів падало на папір. Терра-істота зайшла в тінь. Сіріус почув, глухий стукіт, істота всілась на землю. Бряцання свідчило, що він розтирав руки від кайданів, котрі носив ось уже тридцять років. Єдине достовірне джерело правди в усьому Атарі, якщо не в усій імперії, сидить прямо перед ним.

— Ргкаш? — тихо покликав він.

— Га?

— Ти був правий, це дійсно красива казочка.

VII

Сіріус увірвався в бібліотеку збивши з ніг двох чоловіків в білих мантіях з смішними білими каптурами на головах. Вони з криками і лайкою попадали на землю підкинувши в повітря стоси аркушів.

Сіріус не став вибачатись. Він перескочив через перила і полетів вниз. Летіти було високо, але Сіріус схопився за одну з механічних драбин що часто проїжджали між рядами. Зліз вниз, тоді повернув в темний коридор. Спустився гвинтовими сходами. За кілька хвилин він був на самому низу бібліотеки. Сюди рідко хтось спускався, навіть архіваріуси, віддаючи перевагу очищуванню книжок нагорі. Саме сюди він поклав речі того мандрівника (чи то свої), після зникнення.

Кіндрат тоді сильно напився і мало що пам'ятав, тож Сіріус просто скористався моментом і заховав його в найпотаємнішому закутку.

Він відбив одну з поличок, дістав книгу. Мить подивився на неї, а тоді розкрив. З неї випала карта. Справжня карта земель імперії і лісів терра. На відміну від офіційних мап, тут не було пустель та мертвої землі. Тут були ліси терра. Тепер Сіріус знав, що шукає. Ось де Все-дерево. На карті його було чітко видно. Ргкаш розповів, як Амадей I клявся в вічній дружбі під його листвою. Більше ніхто з людських правителів там не був. А за сотню років усі карти перемалювались. Люди, самі того не відаючи, зробили терра величезну послугу. Тепер ніхто не міг би знайти Все-дерево терра, навіть якби захотів...

Позаду почулись кроки. Сіріус озирнувся. По тих самих сходах спускався Кіндрат. Швидко заховав карту за пояс.

— Я підслухав тебе в ямі нудьги, — сказав Кіндрат. — Ти після розмови з Ргкашем вилетів, наче гарматне ядро.

— І як багато ти чув?

— Достатньо. Лише одне не вкладається в голові. Спалення Шейлару.

— Його дійсно спалили, — спокійно сказав Сіріус.

— А по офіційним даним цього не було. Ніхто в Атарі цього не знає. Значить терра таки говорив правду.

Кіндрат виглядав розбитим. Його сліпа віра вкривалась тріщинками правди.

— Від нас приховують правду ось вже сотню років.

Кіндрат оперся об величезний книжковий стелаж і з'їхав униз.

— І навіть ти, Сіріусе. Як ти міг вчитись в місті котре спалили, коли тобі було шість? На чому ти вчився? На кістках і попелі?

Сіріус промовчав. Обережно поклав книжку на полицю звідки взяв. Повільно підійшов до Кіндрата. Присів біля нього.

— Я розповім тобі історію, — тихо почав він. — Якось, сюди у вежу невідомим чином потрапив один мандрівник. Він назвався майстром серед лицедіїв. Дивом він зустрівся з молодим тоді учнем Сіріусом. Сіріус, дивом, теж приїхав тоді вперше. Але наставник Сіріуса, тобто ти, Кіндрате, напився до безпам'ятства. А мандрівник з Сіріусом потоваришували. Вони вели довгі дискусії про мистецтво, розповідаючи одне одному про себе. Мандрівник розповів, як його місто знищили терра. Розповів, що терра відчувають людські емоції, тому знають, коли людина бреше. Розповів, що так терра і знайшли більшу частину жителів Шейлару. Крім мандрівника, бо він не боявся. Бо вже тоді, будучи малим хлопцем, навчився приховувати свої думки. А пізніше навчився перебирати іншу личину.

Кіндрат затамував подих і слухав дуже уважно, марно намагаючись пригадати події кількох місяців.

— Хтозна, може вони б посиділи і розійшлись би, якби молодий Сіріус не сказав, що під вежою є Яма Нудьги, де живе терра істота. І неабияка, а сам Ргкаш. Той, котрого переміг останній імператор.

Але Сіріус це сказав і мандрівник зрозумів, що це його шанс. Мандрівник перерізав горло молодому таланту Сіріусу і перейняв його личину. Мандрівник вжився в образ і став забувати ким він є насправді, щоб його не розкрили. Довелось весь час думати, як думав би Сіріус: хандрити, шукати натхнення, осмислювати філософію буття. Довелось бути хамелеоном і злитись з оточенням, прийнявши необхідний колір.

Але в той ж час не забувати свій істинний. Чотири місяці мандрівник шукав підступів до Ями Нудьги, доки ти, Кіндрате не з'явився і не привів його до Ргкаша. Ргкаш повірив, бо кращої легенди годі було придумати. В той ж час, як лицедій приховав свої справжні емоції, ти активно ділився своїми, до кінця переконавши істоту в нашій правдивості. Твого страху, твоєї неприязні та амбіцій з лихвою вистачило на нас двох.

— Але я бачив, як ти писав! — від жаху в Кіндрата розширились очі. — Я ще хвалив тебе...

Він спробував піднятись, але Сіріус міцно схопив його за горло. Кіндрат спробував визволитись, але в нього не вистачало сил. Для його худорлявості, хват був міцним.

— Я видав чорновики дійсно талановитого Сіріуса за свої роботи. Всього лише переписав їх. Та й в талантах ти не розбираєшся, тобі все зійде за шедевр. Це сумно. Ви, люди мистецтва лише пародія на мене. Я зіграв Сіріуса правдоподібніше за будь-кого з ваших акторів. Навіть імператор мене не впізнав.

Він відпустив Кіндрата. Той скрутився калачиком, кашляючи та хапаючи ротом повітря.

— Ти хотів прославитись? Ми прославимось, принісши Амадею IV інформацію, де є керівна верхівка терра істот. Сам Ргкаш підтвердив, що це те саме місце, де був Амадей I. Дійсно, прямо в імперії під носом, а ніхто й не знав. Карти змінили, сторінки вирвали. Це сильно ускладнило мою роботу, мушу визнати. Піроманти на дирижаблях спалять Все-дерево, поклавши їм кінець раз і назавжди. А ми в цей час будемо купатись в золоті та славі, прикрикуючи разом з простим людом: Нехай живе імператор!

Він піднявся і пішов на вихід. Імператор вже мабуть отримав записку від нього і чекає в тронному залі.

— Ти мене не вб'єш? — спитав Кіндрат, коли той піднімався по сходах.

— Ні, я збережу тобі життя. Слава це така річ, котрою треба ділитись. Ти станеш відомим, Кіндрате, це ж твоя заслуга.

— Сіріусе! — закричав той. — Зачекай, Сіріусе! Не смій цього робити! Ти ж сам чув, що це буде кінець всього живого! Не роби цього! Чуєш мене?! Сіріусе?!

— Це не моє ім'я, — кинув той через плече.

***

В тронний зал він заходив поволі. До імператорського трону вела доріжка з червоного килиму. На балконах обабіч трону часто стояла знатна верхівка. По обидві сторони килиму завжди вишиковувались гвардійці, готові розірвати вщент того, хто посміє не так подивитись на могутнього імператора.

Зараз ж не було нікого.

— Нехай живе імператор! — той, кого кликали Сіріусом, опустився на одне коліно.

Амадей зареготав. Він розвалився на троні, попиваючи вино. Кілька крапель червоного пролились йому на золоту мантію.

— Мав би я таких ворогів, то не прожив би й дня. Мабуть, це найкраще моє рішення, віддати тебе в потрібні руки на навчання, — Амадей Четвертий поплескав у долоні. — Так ти знайшов потрібне місце?

— Знайшов ваша світлість. За розрахунками це два дні польоту дирижаблів. Терра не знатимуть, що їх погубило. Вони думали, що ніхто не знайде їх, вірячи в казку про спалені землі.

— Не дочекаюсь, коли повідомлю це Ргкашу особисто. А стосовно цього... Правда не для всіх, Сіріусе. Кому як не тобі це знати. Ех, були б всі мої байстрюки хоч на половину такими талановитими, як ти, то імперії нічого б не загрожувало. Терра б нас боялись гірше свого Райдуаєгу.

— Потрібно ще бути вірними імператорському престолу, ваша величносте. — скромно нагадав Сіріус.

— Ти свою вірність довів, ще й провів мене навколо пальця. Дозволь після довгої розлуки обійняти тебе і з честю назвати тебе Амадеєм V, законним спадкоємцем!

— Дозволяю, ваша імператорська величносте. Нехай живе імператор!

Кінець.