(мініатюри, нариси, короткі розповіді та віршування).
43. акваріум.
кидаю корм в акваріум рибкам…вони гасають у джунглях підводного світу - всі ці неони, барбуси, гупі та багато всіляко різних усіх. своїми очицями зазирають вони крізь межі прозорі з водних просторів у світ без вод, з якого спадає їм корм від рибного Бога. дивляться з подивом, дивуються - як можна, мовляв, отак, на суші! жити та дихати?!…і надивившись на ту глупоту тікають від стін скляних та прозорих. гасають мов мавпи малі серед джунглів славетно могутньої Амазонки, у водах якої плескаються, граються в наздоганялки рибки… - з тою різницею, що корм не спадає до них від небес як до акваріумних піцелій, ляліусів та оранд, та інших усіх різно всяких за склом полонених… - Амазонка їм забезпечує волю собі вибирати коли, кого (або що) поїдати.
…кидаю корм в акваріум рибкам. та Богом себе взагалі не сприймаю - з тими рибками сумно себе я порівнюю. наче я знаходжусь у такому ж акваріумі, тільки інша рука - рука московитського окупанта! - разом із кормом мені висипає убивць та озброєння…заступницькі царствено мені промовляє «…то задля безпеки, на благо, на захист, на сите життя», рече із хихиканням. а крізь стіни прозорі дому свого стрічаю допитливим поглядом стурбований погляд третього тисячоліття. у погляді тому - подив від первісних джунглів акваріумної окупації параноїком окупантом моєї вітчизни.
ображений очі відводжу у бік… - бо досить вже! надивився я на ту глупоту. тікаю у найпотаємніший закутень власного “Я”, закорковуюся у собі. спадаю, зісковзую по ліанах в самісіньке дно. закопуюся у піску, що уламки розмелених людством століть. почуваюсь у темряві вод останнім з осяжніших дурнів - ті, що одурені світом одуреним…я той, що в житті ще не жив, але ж дихаю! - нащо?! питається…і, загалом, навіщо те дихання?
…кидаю корм в акваріум рибкам. над собою (отим, що на самому дні, у пісках, що руїна століть) іронізую. глузую, сміюсь єрепудним царьком у кремлі, за плотом кривавим який стискає в руці століття що змелене у пісок, у якому є я, існую в якому…дихаю, врешті! та враз я собі уявив себе Богом, часопростору Млинарем… - піском висипаю їдло, оте мертве життя у води прозорі, чисті та тихі…годую з руки демократію риб, байдужих до сущих на суші. згодовую їм, годую позірною їжею, єхидством, оманою та жалями, подивом третього тисячоліття…та всім тим, врешті решт, чим воно підгодовує нині мене у акваріумній окупації.
…кидаю корм в акваріум рибкам разом із посміхом циніка. так, розумію - стільки проблем у білому світі! не до мене нині йому…тому світу людей. а рибки в акваріумі - як не дивно! - живуть…мені б їхній холод байдужості в кров.
44. рада риби.
за мемуари сів до столу…минулим жити захотів. в минуле зазирнув, а там - пустеля. нотатками неспішно шурхочу, туди-сюди папір перекладаю. вдивляюся в написане. читаю…ну, казна-що! не розумію…
пройшли роки, а там кругом господарює блазень. булькатий, хитрий та лукавий - він все та всюди! він згин та вигин, злам, відтінок…злом та заворотом він, зАкрутом, коліном річки часу - і річкою тією є він сам! собі самому литки лиже.
у річці тій - там десь є ти, лисун старий. хромий і п’яний на милиці стрибаєш поміж риб та литкуєш у них, німих, байдужих, одноликих. пропливають із хижим поглядом повз тебе рибини дикі ті, в самотності помахують плавцями, жорсткими перами рідинний час замулений розрізують, скеровують свій рух хвостами…
і рух той - вість на смерть! закінченням всього…але не блазня. мов булавами грається сміхун - підкидує, підхоплює той час рідинний річки. затим його так шкодно (пузика порвеш від сміху!) на зникнення заверне у ніщо. а як не зловить той краплинний час, що булавами кинуто угору - вмить темні води ховають в непроглядну тінь, від неба що чорніше чорного у хмарах - китом та тінь зависла над тобою.
…то ж, так пиши: я є ніхто! амебна клітка всесвіту буття. я - німота, суфлер в рибинній суті тиші. кисневих бульбашок порожніх легкий нечутний порух я. піщаний осад, баговиння річок великих та малих, озер, морів та океанів, калюж з весняного дощу чи літнього, чи осінню сумною…я хвилею біди, цунамі в середині самого себе я!
…напишеш так, простав три крапки в реченні останнім… - бо час є вільна течія……
45. віддзеркалений.
і було так дивно мені усе! хрестом палаючим я на колії залізничній. похмурі ґудзики своїх очей втопив у погляд здивовано зляканий машиніста…і через мить тихе, легке, ледь відчутне луною «…дзі-і-інь…» - то врізався в мене потяг, уперся гармошкою в ноги мені.
палали вагони та люди! люди з байдужим обличчям…таким, як у мене. на мене всі схожі - ми як близнюки всі навколо…всі теж завмерли палаючими хрестами. аж раптом на плечі мені - вода водоспадом! холодна, прозора, скляна вона владно повільною лавою вод зносить усіх та усе в чорторий. крутить в шаленому круговерті - порозліталися ґудзики-очі людей та рисками їхні вуста стрілками стрімко летять врізнобіч, шкереберть покотились носи…
і скрутилось оте усе враз у єдине обличчя, яке стало моїм. крізь плазмову лінзу я проникаю обличчям новим у Всесвіт і…ось поміж зір визираю в безодню вже з іншого боку, котрий протилежний мені…
удивляюсь в пульсуюче скло. бачу все віддзеркаленням мутним у межах овалу (яке є лицем) - бачу там ґудзики замість очей, зімкнуті тонкі вуста - рискою білої шкіри. оті простріли два, по краям що обпалені - ніздрі кривого носа обличчя із пап'є-маше, яке кам’яніє у мертву планету…виріб цей штучний летить хто-зна де та падає в прірву космічну, у потойбіччя та б’ється в байдуже моє споглядання, об очі мої та у сутність мою…і порятунку немає від того!
…падаю в безліч помножений я на колію залізничну, сміюся в очі здивовано перелякані машиніста. та чекаю на біль у відроджені катастрофічному в паранормальній паралельності світу, хрестом палаючі вічно.
