(мініатюри, нариси, короткі оповідки та віршування).
Березневої днини.
понеділок - день важкий.
колись це звучало як гумор із часткою істини, майже аксіомою. зараз лише викликає саркастичну посмішку, або навіть цинічний якийсь непристойний вигук - нині всі дні, кожна година, хвилина, кожна мить тяжка, вагомо тисне на рамена, на серце, на душу… - йде війна.
після впевнених заяв наших урядовців, що війна закінчиться у цьому (2025) році мій друг ще перед Різдвом іронічно запитав у мене «як ти гадаєш з яким рахунком нашого шахового марафону закінчиться цей москальській дебілізм під назвою війна?…». «не знаю…» - відповів я тоді…а зараз так і поготів - після виступів та дій нового президента США (не стану називати його прізвища, аби не наврочити), стало зрозуміло, що справи наші кепські…а тут іще наш із ним влаштували таку собі словесну “штовханину” між собою…
з другом у нас і справді триває так званий шаховий “марафон” від самого початку цієї війни - з 2014 року. то ж, я зараз іду догравати не завершену партію - телефоном не цікаво, немає живого спілкування. та і зв’язок цей телефонний бажає бути кращим…тим більше друг запросив на “пробу” власного, ним самим “виробленого” вина…
«…іноді не помічаєш, майже на підсвідомому рівні починаєш складати віршовані чи прозові рядки. слова починають спадати на папір легко, але хаотично та галасливо. і ця шумна течія літер та слова схожа із ринком - він мов океан поглинає тебе, нівелює як особистість. вже у захлинанні хапаєся за рятівне коло свого егоїстичного “Я”, аби не втратити себе при складанні тексту, що спадає до озера мрій у квітучих садах Парнасу. а вже на грані втрати свідомості приходиш до тями і… - світ виглядає тобі зовсім інакшим, не таким…» - по дорозі майнула ця випадкова думка мені, коли роздивлявся розплатані хмари, більше схожі на лахміття - ніби хтось пошматував небо та розкинув його мені над головою. хмари ліниво собі пливуть. брудні та вологі складаються у полатану вигнуто провислу донизу сіру ковдру грозової зливи… - та з неї не зронилося жодної краплини веселого весняного дощу. одного разу лише гримонуло, гримнуло гуркотом грому грози…ото і все.
зупинився. запалив сигарету…«куріння шкодить вашому здоров’ю!» - згадалося волання мінздоров’я. єхидно посміхнувся у той спогад. крокую повз брудні будівлі міста, в душі смакуючи вино та розмови з другом. хильнемо із ним чарку-другу, проклянемо орків-загарбників - злодюжок, засланих з кремля вбивць, які методично знищують останнє що ще залишилося від міста аби називатися містом - вони прагнуть перетворити його на привид в руїні. і це було завданням для них їхнього фюрера…і розуміння цього викликало в мені раптову лють. я різко виплюнув недопал у бік насаджених уздовж хідника таких же, як і будинки брудних кущів…«отакої! з весною тебе, друзяко!…» - знов іронізую над собою як наблизився до будинку, у якому (маю тверду на те надію!) зігріюся у товариській балаканині за шахами та чаркою гарного вина…
…а щодо проминулої думки - не треба, не занотовуй ніколи думку! за якою не встиг. бо нічого путящого з того не вийде, окрім якоїсь то побрехеньки чи пустої, нікчемної байки…на кшталт цієї. але то все мовив для себе, так, на згадку…хай буде мені такою собі “зарубкою” на майбутнє.
у весняний дощ.
“серед постійних людей у кварталі
самогубств не буває.
принаймні таких, що призводить до смерті.
***************************************************
постійних людей щовечора бачиш в кафе…”
(“Монпарнас”, Е. Гемінгвей).
…не знаю чому, з якого такого дива мені раптом пригадався талановитий московитський поет С. Єсенін - а саме, його самогубство (у яке, до речі, не вірять і самі москалі)…потім - асоціативно - згадався В. Маяковський (його постріл у самого себе)…а згадка про Е. Гемінгвея підштовхнула вже до віршування…
…Гемінгвея читаю. відкритою книгу відклав на журнальному столику. здіймаюся з крісла. підійшов до вікна. запалив сигарету в задумі. дивлюсь в окуповане, зраджене місто. вслухаюсь у монотонність дощу…невідомо звідки воно, але зринуло в пам’яті твору чиїсь оці дивні рядки -
в неї були підведені білим вуста.
і вії були в неї білі.
на блідому обличчі її
це виглядало мертво…
прикладаю рядки ці до міста, сумно одразу стає та беззахисно…мертво. відчиняю навстіж вікно та вслухаюся у монотонність дощу…він як релакс - чується в ньому мелодія джазу…тихо отак вона проливається з неба, з клавіш захмарного піаніна…безутішність думок та чуттів переливаються в цей такий “джазовий дощ”…дощ, що краплями сіється містом упереміш із чуттями…чуттями, які заколисують у прохолодній негоді тривожні та метушливі думки.
…та виходило сонце. вимите начисто місто засяяло в барвах сліпучо та феєрично святково. навіть калюжі усі на узбіччі дороги супроти вікна до неба всміхаються райдужно, променисто…і не вірилось зовсім, що в дивному світі оцьому існуємо я та книга Ернеста, котра читається мною у кріслі в окупованому, майже порожньому місті…
3. у провалині часу.
“…у себе глянути неможливо, аби не глянути на іншого…” (Лі Хаджинян “Композиція клітки”).
…цікаво - знаходжусь у місті, яке ув’язнили тваринно та зіштовхнули до прірви. тепер замість неба над містом отвір овальний, в який іноді блискає сонце - натякає на захід та схід у днинах, подібних та схожих мов близнюки між собою… - не інакше як вислизнули усі днини оті із колоди старої потертої карт, в якій заховались гадання циганські та всі таємниці минувщини сьогодення. і минуле те із потворним обличчям завзято вертає порядки минувщини в місто…в місто занедбане та розграбоване нацистським рашизмом, смердюче, заселене зайдами з раші та вже не потрібне нікому…у місто з біленими вапном бордюрами уздовж хідників та кам’яними що біло сяють парканами дитячих садків, при вході в які майорять прапори московитських злодюжок в законі.
усе, що діється в ньому, в місті оцьому - як дежавю! шепочеш здивований сам до себе (несамохіть, усупереч волі) «я це вже знаю, таке вже колись то було…». жалкуєш, що надовго, занадто затримався в часі буття та змушений споглядати потворність століття минулого, хворобливу гарячку людей…людей, які наче мантру творять молитву у маренні, б’ються лобами в підлогу та голосять тихо, пошепки майже - «о! мені це подобається, до душі, до вподоби то все. влаштовує весь розпорядок та розклад речей у такому нарешті знайомому світі, рідним що став…».
…а за містом, уздовж розбитих автошляхів, в лісосмугах - стихія звалищ брухту, сміття, битого посуду, випорожнення всього світу, блювота, фекалії на кожній травині, що в тінях кущів та дерев…в додачу - москалиця дзюрить неспинно сечею наче з ротів невдоволених цим паскудством узбіч. а ще, в глибині лісосмуг - міни, розтяжки, смертельні пастки (на себе самих? чи то як?…).
злиденне у сьогоденні місто живе одним днем. а саме?… - сьогодні. і ніяк не загляне світанком наступний! день під лейбою “завтра” - тікає від люду що в зраді отара баранів…обходить те перелякане “завтра” це місто немов би проказу, немов від чуми затаїлось за обрієм, кружає колом за видноколом, тікає, не сходить сонцем до неба…необережний, день випадковий звалиться іноді в отвір, що небом над містом - потрапляє у прірву, де окрім місяця, сонця, зір уночі випадають дощі та сніги дрібні та лопаті, брудні, спижеве сірі, мов попіл підмочений чи зола.
…і мешканці місять багно те ногами між хат і проклинають “укрів” та “київську хунту” - мовляв, то вони увесь час зухвало вбивають, гатять ракетами цілодобово по них безупинно…за що?! ми ж такі милі, хороші, нещасні страждаєм - чому?!…ми ж мирні та прагнемо миру, любові та щастя по світу, «ми не бажаєм, ми проти всіх усіляких там воєн, де б вони не були…дайте нам спокою врешті!..»…та зубоскалять на кожну невдачу у розбудові державності ними навіки зрадженої України.
тиняються тінями та невдоволено пирскають злі та обурені, та нетерплячі - не до вподоби, що цар московитський повільно веде до московії зраджену ними вітчизну…що єрепуд у москві (бовванчик, божок московитів) такий нерішучій в привласнені вкрадених ним, розграбованих ним територій…привласнив і… - що? лише знищив усе українське?…то мало! в конституцію раптом вписав… - а далі життя і нема. лише бардак та хаос і зневага…
…от і кажу я - як ще існую у цьому лайні?!…можливо я став як усі оті мешканці? переродився я, узвичаївся?..в місті, в якому день від учора вчорашній подовжився вже у роки, які випадають в той отвір що замість небес…і кінця цьому дню ні завершення, ані початку…навіщо я тут, з якого ще дива я дихаю цим смердючим повітрям?…прямую в безодню, в темряву, в тишу глуху…
4. безхатність.
на папері малюєш ґрати криві у іржі - такий собі символ міста, мешкаєш у якому під поглядом пильним полону орди московитів, присмак якого має гіркоти від зради містян, прошарку колаборантів.
мешкаєш в місті, просякнуте що наскрізно смородом каналізацій, гнилизни, метану, цвілими ковбасами м’ясо-молочних крамниць і рядів брудних та засмічених вулиць базару.
як виходиш з приміщень назовні - ніс затуляєш, підв’язуєш пасма волосся свого, не заважали аби оті пасма бачити шлях, поміж люки відкриті який кривуляє.
ідеш, шкутильгаєш купити хліба, сірого буханця…а ще - зерна чи ягід для птаха…він тут збудував гніздо собі під стелею у твоїй поруйнованої москалями оселі.
оселився цей птах прямо над ліжком - змушений був пересунути ліжко…спиш тепер під вікном, в яке частенько переступає місяць у гості - сідає тінями віт на помості з рами віконної що без скла та мовою вітру у листі розповідає тобі усі події, новини…про все що діється там, далеко за межами міста. дивна така, довга, сумна, промовиста розповідь тиха бентежить, роз’ятрює душу. розумом услухаєся, слухаєш відгуки, луни з поруху вуст вітру, місця, листя…засмучений місяць мовив, напевне, про осінь цією весною та біду окупації…а ще - про підкуплений москалями жадібний, зляканий світ…світ, котрий втік, сховався за маску байдужості чи співчуття показного, олживого (складалося враження з того словесного водопаду по світу). занепокоєний світ дивиться скоса на місиво з крові та тіл, що затіяв москаль йому перед очі, перед порогом їхнього дому… - боїться утрапити світ у ту бойню, в халепу каналізацій, в здуману дурістю “*уськага міра” війну та терор, якого вчиняє істеричний бовванчик, божок москалів, недоносок, скотина остання…тут і церква ради не дасть - сама бо дуже сумнівна у путах кремлівських, смерть від убивства коли називає благом господнім…тьху!
…ото й на папері малюш ґрати криві у іржі, крізь які проливається в день неможливо яскравим сяянням сонце…з того ті он шрами на сонці у колір іржі. слухаєш пісню пташину - співає тобі на столі, дзьобає зерна з долоні, збирає хлібні крихтини зі столу…сік від вишень, роздзьобаних птахом, як сльози прозоро червоні…а кісточки - біло рожево сяють сердечками стиглих вишень, виблискуют полисками на столі, під гніздом, яке вплетене там, до стіни у куточку під стелею у кімнаті напіврозбомбленої хатини, в якій зупинився ти на спочинок.
поміж руїн притулок знайшов в цій оселі…надовго, чи ні тут зупинися ти?…безхатний та без батьківщини, ніхто та ніщо, та нуль абсолютний, сміття випадкове в суспільстві…забувся в тривожному сні із питанням… - настане світанок, чи ні для мене і птаха?…
…далі є.
