(мініатюри, нариси, маленькі розповіді та віршування).
36. весняні збентеження.
небеса - атмосфера, нашарування сфер. одна з яких - ноосфера…і там ми. такі тимчасові, злодійні та метушливі. у справах та поза справ суєтні, жадібні та сварливі. влаштовуєм війни, вбиваєм людей (а по суті, себе самих, свою людяність) за гроші й без них (за чиєюсь то примхою, не за ідею чи віру примарну якусь). боремося за мир та лукавимо в тій боротьбі. бо не щирі, в усьому вбачаєм підступність… - війна ж і є підступність, цинізм, лицемірство, брехня, змагання - хто кого обдурить хитріше. тому і в протесті постійному завжди - супроти війни, крадійства, злодійства та брехні. валуємося між собою за владу - бо влада завіса як у театрі, за лаштунком якого неприхована сутність наша та фальш, яка тут поки що без гриму. тут, за лаштунком трива репетиція гри у життя під галаси, чвари та бійки поміж собою, між нами. та вимагаєм (у кого? в таких же, як ми?…) законів та права, волі своєї (бо це особисте, власне, святе!). вимагаєм освіти, добробуту у бутті, охорони здоров’я (бо здоров’я - життя!), справедливості, правди та…мови (???…). але, то таке…до чого то все я?… - ми ж про кохання! про основу основ існування…про нього тут ми.
…поруч мене за столиком п’є вона каву зі мною. розкішно, вишукано та граційно тримає кавову філіжанку тонкими довгими пальцями. мова її довірлива, тиха, інтимна. вологі цілунки її - обіцянка сексу та ласки, та млості утіх…і тікаємо ми із кав’ярні…якомога далі від світу! за сотні засовів та замків, у світлі палаци кохання. де лише долинають відлуння жахливих подій, поголоси та чутки - наче там, десь далеко за стінами, брамами гинуть від голоду та самогубств, викрадають дітей, ґвалтують, вбивають люди людей…трапляється навіть (так гомонять), що люди зникають в нікуди…отакої! а ще (і кажуть про це таємно-утаємничено, вказівного пальця прикладають до вуст “тссс…”, мовляв) проклинають - є такі! - кремлівську хунту московії та що командує головнішого най єрепуда за руйнацію сіл та осель у містах, за терор, мародерства, за вбивства ні в чому невинних…але про те - ні чичирк! або ж дуже рідко з острахом мовиться мешканцями між собою. бо “ватне” збіговище в більшості все ж ненавидить “укрів укропії”…так от (поголоска така є) - за симпатію до України москалів аж страшенно тіпаю сказ! вони хапають симпатиків тих, катують до смерті в підвалах, “у ямі”. якщо вже не вб’ють, здоров’я позбудеся точно. то ж, кажуть так люди, як любиш свою Україну - тихо сиди, люби без надриву та фанатизму неньку свою.
- …а що?!.. - прошепотіло утомно кохання мені на вухо. - ми принижена нація, скалічена ще за орди… - подих гарячій обпік мені шию. і кохання припало до вуст пристрасним поцілунком. тримає мене біля себе поглядом, подихом, порухом. знає вона, розуміє - не подобається мені, коли у чарівній голівці її такі ось нестерпні, провокаційні для мене думки. аж не витримую інколи я цих дурниць “про націю хвору та кволу”! маячню її, хрєнь цю про Україну!…можу втекти до чернявки - вона така ж романтична, спокуслива та загадкова, краси приголомшливої, чарівної…заблукаю із нею забродою до самого до світання! тому, що (як каже яскраво біляве кохання) чернявка не інше як “відьма верхом на мітлі”…та я задля неї - усе прогуляю, проп’ю, програю у карти геть чисто усе! від мене залишиться сама лише тінь, що від лампи настільної в стінах пустої халупи…і я розумію - знищеним буду, залишуся сам, в самоті самотинній. то ж, краще помовч…кохання моє світосяйне.
отак і існуємо ми удвох - я та кохання. сваримося та миримся, закохані, в злагоді у палацах кохання. без прощень, прощань та печалі. на столику в льоді - шампанське, шоколад у цукерниці, цигарки, запальничка та пролісок ніжний букетик у вазі. і ми… - у шелесті простирадл гасимо до нестями жагу та пожежу велику пристрасті…допоки не влучить снаряд чи граната яка…але то не так вже й важливо - на все, звісно ж! воля Господня, у всьому воля Його. кохання також є від Нього…та чомусь частенько воно не постійне, таке розмаїте! легко ламається, б’ється, рветься, швидко згорає на тло, у ніщо. або довго трутизною тліє у зраді та злої брехні. то ж - кохання матерія витончена та тонка, непостійна та видозмінна, примхлива, капризна, т.д. та т.п., неочікувана…жонглює Божа рука духовністю нашою та спонукає, примушує нас обирати - свобода, неспокій чи творчість?…чи смиренна покірність раба?…
…на схилі років крокую рабом покірним кохання. блукаю в садах її вічно квітучих - в садах мрії, чарівності та натхнень……………………………………
37. між вдихом та видихом.
зрозуміти тебе - це як наче над прірвою йти по сталевій струні, що над попелом, димом вулканічної лави. йти на вогник, якого на ланцюжку розхитує вітер в забаві… - сміється вітер, знущається він над тобою…адже недосяжність вогника того така очевидна! вітер шалений, перехоплює дух аж, коли зі шляху жадає зманити, скинути в прірву тебе, у подих гарячий вулкану…наче задухи від полум’я з прірви замало.
…і ступити на землю під свисти та виски луснутої струни, по якій ти щойно з острахом крокував з єдиною вірою на порятунок. мізерним, суєтним та невагомим в обіймах у стомлені долі хитався на вітрі тому та хаотично - крилами наче! - махав безпорадний руками…не впасти аби! в балансуванні хапався в повітря, шукав рівноваги в надії дістатися вогника на ланцюжку, що на гілці крихкій старого трухлявого дерева висів у аркані щойно луснутої струни.
торкнеся ногою землі подивований - …невже ще живий?!…цілий дістався мети… - тримаєш в руці ліхтарика на ланцюжку. ти пройшов крізь усі лабіринти заплутані та хитромудрі…напевне, то вітер вказав тобі вихід із лабіринту питань…бо не вийти ніяк самотужки… - адже то є блуканнями вічними у самоті, пусті та безцільні по яру непотребу та непотрібності світу.
…перейти через яр той по деревині подібне… - із легкістю перелетіти над ним наче птахом з гілки на гілку, метеликом з квітки на квітку, кульбабовою парасолькою через калюжу, що синім озерцем від неба, яке утворилося після веселої зливи. перейдеш через яр, підхоплений вітром - вчепився у нього у злеті! - тримаєш в іншій руці ліхтарика на ланцюжку…у ньому тріпочеться вогник.
і злітаєш від лісу у степ, а степом - до гір, що білими шапками хмар кличуть, вітаються, зманюють далями, мріями, ген-ген аж за обрій. в радості щирій від світлої щедрості світу небес дмухнеш на вогник, погасиш його та повісиш на шиї ліхтарика згаслого на ланцюжку… - тої ж миті забудеш про мрії усі, загубиш, утратиш, змарнуєш мету…заради якої злетів ти над білими шапками гір!
…і звалися, гепнеся вниз, у руїну, на дно побутових реалій. і наче зі сну розплющаться очі твої в розумінні - то була лише мить забуття між вдихом та видихом димом смачного духмяного тютюну старовинної люльки. неспішно зап’єш ковточком кави міцної свій видих димом сивим старої люльки…всміхнеся в задумі іронічно та сумно…зітхнеш розчарований з очарування. зневір’я вишепчеш ні до кого, в нікуди - …зрозуміти тебе означатиме з’їхати з глузду.
38. ретро.
ми пили вино з кришталевих струнких бокалів. між нами кохання сходило сходженням сонця з-за обрію біло рожевих абстракцій та різноцвітом веселим в степу, у гаях та на березі річки, яка дзвінким джерельцем стрімко спадала до озера лісу… - там легіт у листі хитаннями тихими віт привітний у день сьогодення нового. те кохання між нами - граалем латаття квітучого пишно у світ сновидінь та уявлень, та явлень краси наяв.
…перед очі, навпроти жадане та карооке, з усмішкою в погляді та усолод між мною та світом, у тумані що, зайвий та недоречний… - переді мною кохання! воно - прірва століть! загадка сфінкса. самотність на острові Того Що Дивиться В Небо - камінний від згарищ знов стає полум’ям лави вулкана. і велетня птаха злітання сміливе від Наски пустелі у Всесвіт - мітичний шукає вітчизну серед світів, хату свою, своє серце, кохання та душу…але йому тільки безмежність у супровід вічного пошуку…бідолашний!
…аж раптом - блискавками небеса розірвані в простір, у зорі! у спалахах рваного неба метелик чарівний та чарівнИй зрушує крізь хаотичні пориви вітрів та барвистою квіткою легко спадає коханню на світле плече, оголене що бурхливими хвилями моря у штормі…у штормі з громоподібним падінням прибою. торкнутись плеча - обережно навіть не смію! колами вод розійдеться в часі тоді сьогодення, у мареві втоне воно, щезне видінням образів дійсність…
…ми пили вино з кришталевих крихких бокалів. розмовляли про суєтне та не суттєве. «…я кохаю тебе…» - несподівано мовив. «…і я тебе теж…» - щемним болем до серця припали слова скріплені довгим цілунком кохання…
P.S.
як давно то було! старію…бачу нині найгірше в бутті, а найкраще, найліпше спогадом нині лише. в задумі дивлюся крізь ґрати у небо, з якого сміється дощ в окуповане місто людей полонених - вдягнуті в чорне (чи в біле), під маскою чорного гумору приховують розчарування та злість та чекають…чекають на краще.
