Чесно кажучи, коли я слухав перші сингли цього гурту, я поняття не мав, що перед нами насправді Cameron Picton, басист та вокаліст, вже не існуючих black midi. Але коли я почав слухати його дебютний альбом та нарешті звернув на це увагу - не сказати щоб сильно здивувався.
Майданчик Windmill завжди тяжів до ускладнених музичних експериментів, які вдало поєднувались з простотою невимушеною естетикою інді-року. Гурт black midi був в авангарді цього руху, даруючи світу експресивні, нервові пісні, що постійно смикали за нерви. Головним ідеологом цього безумовно був Geordie Greep, що забрав з собою цю манеру у сольну творчість. Проте Кемерон все одно мав свої хвилини слави як сонрайтер, демонструючи підхід до значно приземленішого, спокійнішого звучання, наскільки це звісно було взагалі можливо в black midi.
Але ж тепер, коли Кемерон нарешті має повну творчу свободу, він зміг сповна розгулятися в ідеях створення одночасно складного та оркестрового, але в той самий момент «живого» та поетичного фолк-року.
Альбом побудований навколо досить дивного підходу до саунд-дизайну. Коли більшість часу ми чуємо акустичні, майже лоуфайні, гітарні партії, але які супроводжуються тендітними, бароковими мотивами. Часом вони приховані десь дуже далеко, але коли потрібно акцентувати кульмінаційні моменти, розгортаються у всій своїй пишності. Проте навіть в такі моменти текстурних аранжувань, певна фолкова інтимність все одно зберігається, нагадуючи, що саме Кемерон тут головний герой, а значить він не має втрачати фокус.
Вочевидь, це через бажання втримати нашу увагу на головному, на чистих емоціях, що виражають тексти. Вони починають простою, майже побутовою, мовою розповідати нам про особисті переживання людей від першої особи, з легким почуттям сентиментальності, але так як і музика, поступово переміщуються в сторону складніших сюрреалістичних образів. Такий підхід також намагається об’єднати звичну фолкову автентичність з інтелектуальною вихлястою музичною формою, що тяжіє в сторону прогресивного року.
При цьому фолк складова лишається превалюючою, що ставить творчість My New Band Believe ближче до класичного психоделічного та прогресивного фолку від Tim Buckley чи David Crosby. Через це вайб альбому буде здаватися вам знайомим та ностальгічним, але його довгі, епічні композиції, що тяжіють до джазової, а інколи й класичної музики, будуть нагадувати, що це все ще альбом від колишнього учасника black midi та не дадуть засумувати тим хто любить твори з комплексною та «замороченою» структурою.
Ще один приклад того, як сцена пабу Windmill рухає сучасну рок-музику вперед, переосмислюючи класичні жанри, в притаманній їй авангардній манері та дарує нам ще один чудовий альбом, який я не можу назвати інакше як ДостобісаГарнаНоваМузика.
