Так непомітно море лягає на плечі.
Ніч. Я напіввбитий, до речі.
(ba.latskii, з пісні «Обійми»)
З вікон її дому виднівся цвинтар: хаотично розташовані могили, берізки й ялини, що стояли парами чи поодинці. Вона часто тікала сюди від напруженого міського життя. В це тихе, спокійне місце, яке в інших людей викликало страх.
Вона - людина зайнята, в більшості випадків привітна й усміхнена, але в душі суцільний інтроверт. Ця привітна версія існувала від понеділка до п'ятниці, а далі тікала від усіх галасливих живих до скромних мертвих. Де з пам'ятників на тебе поглядають кам'яні очі, які не осудять, не наврочать, не посміються. Людина блукала серед могил, відпочивала на лавках, слухала спів птахів й тишу.
Додому її проводжали сутінки, а інколи й зовсім глибока ніч. Ні дощ, ні сніг не могли спинити її пориву опинитися в цьому затишному, як для неї, місці.
А одного разу їй випала нагода зустріти Духа. Це було в грозову літню ніч, коли вітер хитав дерева. Тоді Людина сиділа під старою ялиною. Вона чудово знала що це не найкращий прихисток від негоди, але й палкого бажання жити не мала.
Тоді, десь в далині, показалась біла постать. Дух блукав серед могил, зупиняючись біля свіжих поховань. Він помалу наближався.
Гроза ніби розколювала небо навпіл, спалахуючи й загрозливо гуркочучи. Людину не лякала смерть, адже рано чи пізно всі ми помремо. Життя - лише частинка шляху нашої душі, занадто коротка, щоб віднайти її істинний сенс.
Коли Дух підійшов зовсім близько: довго дивився на неї, вивчав поглядом. А тоді у своїй голові Людина почула ніжний голос:
- Як давно я не зустрічався з живими людьми. Майже 75 років минуло з дня моєї смерті. Що привело тебе сюди в таку погоду?
Людина хотіла було розкрити рота, але Безтілесний жестом закликав її мовчати. Вказавши рукою на землю, в якій спочивали сотні людських тіл, він подумки мовив:
- Не буди марно їхні душі голосом від вічного сну, говори подумки.
- Дивний спосіб комунікації, - подумала Людина. - Як смертні можуть з душами спілкуватись?
- Не треба недооцінювати себе. - знов почувся голос в голові. - Відповідай: що тебе привело сюди?
- Можна сказати що якоюсь мірою це мій дім. Тут відчуваю спокій
- Дивне ти обрала місце, Людино. Чому б не лишитись вдома?
- Тому, що там все тисне на мене, навіть стіни. Розумієте, з дня вашої смерті світ дуже змінився. Тепер у нас є купа електронних приладів, всеосяжна мережа, через яку ми спілкуємося та шалений ритм життя. Будь-хто може подзвонити чи написати у будь-який час. Ніякої приватності чи перепочинку. А я - інтроверт, точніше зовсім відлюдько, мені не до вподоби таке життя. І хоча б у цьому місці ніхто не потурбує мене!
На очах її виступили гарячі сльози. Дух обійняв її, так що Людина відчула на собі холодні доторки.
- Не плач, - почула вона в голові. - Радій що ти ще жива й можеш ходити куди хочеш. Адже я вже не можу вийти за межі цього цвинтаря.
- До речі, а після смерті відкривається істинний сенс життя?
- Не годиться живим про це знати, - відповів Дух. - Кожен хай живе заради свого сенсу, а вже в кінці дізнається чи правильно чинив. Вже аж як перед Всевишнім постане їхня душа.
- Страшно перед Ним?
- Це залежить від твоїх вчинків за життя. Але ті, хто має черству та корисливу душу - зухвало думають що в Рай потраплять. Та не ми це вирішуємо, не ми.
- Розкажіть, будь ласка, як це у вас було?
- Довго розказувати, смертна. Життя твого не вистачить.
- Мені все одно жити нема для чого, тоді готова слухати все.
- Дурна ти, Людино, але розкажу, як дуже хочеш.
Дух сів біля неї й почав оповідь про своє життя, як він помирав, про Рай і Пекло, про зустріч з предками, про Бога і його повчання.
Так довго тяглася ця ніч, що Людина не відчула як наскрізь змок її одяг, обважніли повіки й вона заснула, обпершись на дерево... навічно.
01.06.2025
