Вже під дном свого падіння,
Лечу у прірву я презирства,
Не почують янголи святі,
Мої тихі молитви,
Що слізьми я освятив,
Коли надію мав величну.
Не почують й демони порочні,
Про мої - жертви бездонні,
Ті що кров'ю окропив,
Коли мав відчай не людський.
Вівтар плаский, на нім лиш я,
Пускаю кров у небуття,
Сердце досі б'ється у мені,
Не відпуска мене в другі світи.
Біль поволі відпускає,
Зв'язок із сердцем я втрачаю,
Воно стихає як двигун,
А я зриваю пути тісні,
І лечу в бездонну прірву.
Там я буду сам-самий,
Не знайдуть мене в кривій,
Між складок всесвіту втечу,
У повну темряву п'янку,
Поволі з'їду з глузду,
Втрачаючи шматки розсудку,
Біль і гнів можливо відпущу,
І стану оболонкою скорботи,
Що дні живе у безтурботті,
Себе у цьому втрачу Я,
Проте страху немаю Я.
