Пігулка застрягла у горлі, літери плутаються у мозку, мені завтра на роботу, але пігулка не дає мені спокою. Через неї бачу лише одне єдине сновидіння: я блукаю у покинутій будівлі.
Пігулка не заспокоює мене, вона лише дає мені змогу переживати стрес овочем. Сердце працює на повну, згинає ребра, а мозку похуй. Я зустрічаю Лєйн, вона блукає мережею, щось шукає, плутає думки. Десь там Сєверслат постить крінжу у Твіттері, знову зносить усі альбоми на майданчиках.
Я складаю долоні разом, молюся Богу, а у цей момент, як у тих зашкварних єдітах, прокручується моє цікаве життя.
Я ємоційний інвалід як Сіндзі. Рєй була моєю вайфу, бо Аска—це вибір емоційно незрілих людей. Я зрозумів сенс Євангеліону, бо Асано Ініо завжди казав мені "На добраніч, Пунпун", а я читав "До зорі та кінець світу" та намагався зрозуміти, чому Макото Сінкай такий сентиментальний йолоп, бо у кожній історії, хлопець та дівчина не будуть разом.
Дзін та Муген знову схрещують катани під біти Нуджабєса, а Лєйн лише запрошує мене передивитися "Спогади про майбутнє".
Я вважаю, що можу вийобуватись, бо я зрозумів "Акіру" без допомоги інтернету. Згадую "Нео-Токіо", шмата, вони малювали усе руками.
На цьому етапі, у симфонію вступає снодійне, та під "Sega Sunset" я розчиняюсь у цьому звалищі моїх жалюгідних думок, крінжових референсів до аніме та манги, збочених смаків у музиці та інвалідній орфографії.
Лєйн, мережа вбиває.
Цей момент зміщується у джазових воланнях опенінгу "Бібопа", потім все стікає до "Єрго Проксі" та "Технолізу", "Спєйс Денді", "Паприка", "Вигнанець", "Афросамурай", "Код Гіас". Мішанина.
FLCL
Нічний бруксизм мене заїбав.
І все це обертається навколо мене під біти брєйккору.
Пігулка. Пігулка. Пігулка. Пігулка.
