Джованні Баттіста Піранезі - італійський графік, архітектор та археолог, відомий найзагадковішою та наймістичнішою серією гравюр у історії. У середині 18 сторіччя Піранезі створив низку гравюр під назвою “Уявні в’язниці”, але їхні таємниці не розгадані й не витлумачені донині. Сторіччями ці похмурі монументальні споруди, що вони зійшли на папір з уяви митця, бентежили фантазію людей. Підбурюють майже побожний переляк й таємничі супровідні написи до цих зображень.
Сам Піранезі не пояснив тих ідей, які він вкладав у сутність своїх “Уявних в’язниць”. Він лише супроводив їх короткими характеристиками, що радше схожі на потойбічні описи. Зображення в’язниць Піранезі заворожували багатьох людей, що намагалися їх вивчати та шукати приховані сенси. Подейкують, що образи цих споруд примарилися Піранезі під час лихоманки, тож не дивно, що їх порівнюють з нічними жахами - гравюрам з цієї серії властиві велич, тамєничість та заплутаність краєвидів, якими ми мандруємо у снах.
Підпала під похмурі чари Піранезівських гравюр й Сюзанна Кларк.
Мене ж захопив “Піранезі” Сюзанни Кларк, про що я й хочу написати (зі спойлерами).
Будинок - це цілий Світ, а Світ є цілим Будинком. Нескінченним у своїх величі, щедрості та дивах. Залам Будинку нема ліку й не існує двох однакових, як не існує нудних чи позбавлених краси. Кожна Річ у Будинку не існує без Причини, у кожній Речі або Події є сенс та потреба.
Будинок сповнений чудес, історій та незвіданого. Безліч шляхів пролягає крізь анфілади Залів, уставлених майстерними та прекрасними Статуями. Кожна з них має історію, кожна є втіленням досконалості сущого, його різноманітності та глибини. Пізнаючи Будинок, можна пізнати себе й усе навколо. Будинок дарує необмежений простір - для існування, роздумів та дослідів.
Його земля - це мармурова підлога та монументальні сходи. Його небо - це біла стеля, що губиться у височині. Його море розливається серед стін. Невідомо, чи існують у Будинку межі та чи існує щось за його межами, але сам він настільки великий та сповнений чудес, що є повноцінним та бездоганним. Він містить у собі усі таємниці, принади та красу Світу.
У Залах Верхніх Рівнів пливуть хмари. Вони загублені у вологій імлі. Прохолода там пахне сирістю, а Статуї ніби плачуть, коли краплі скочуються білими обличчями. У Залах Нижніх Рівнів міститься море. Його Водами ширяє риба, а на глибинах живуть молюски та корали. Прозора солона вода убрана у латаття та водорості. На Середньому Рівні ж Зали сухі та сповнені повітря, створені для життя людини й тварини. Там під захистом Статуй можна вкритись від дощу чи розпалити багаття із сухих водоростей. Там можна без кінця мандрувати, досліджуючи світобудову. У Будинку усе упорядковане та обґрунтоване.
Кожна Статуя є неповторною, витонченою та довершеною. Їх безліч і вони повчають, навіюють роздуми та наштовхують на осяяння. Статуя Горили з її благородним та сміливим виразом обличчя додає хоробрості й відчуття безпеки. Статуя Жінки з Вуликом нагадує про важливість працьовитості та наполегливості, вона повчає бути відданим своїй справі, так само як Жінка - бджолярству. Так само як й Статуя Садівника, що неуклінно обробляє землю лопатою. Статуя Фавна, що прикладає палець до вуст відганяє самотність, закликає до спокою та тиші. Він є символом стриманості та мудрості.
Статуї пояснюють Світ та оповідають про явища. Зі Статуй виникають усі знання. Статуя Янгола, що заплутався у трояндовому кущі надає знання про рослини - те, чого немає у Будинку. Статуї у вигляді тварин зображають істот, які не живуть у Будинку. Статуї з сумними обличчями, чи веселими, чи задумливими символізують глибину людської натури.
Й Будинок потребує Мешканця, який пізнаватиме усі його таємниці, захоплюватиметься вишуканістю Статуй, їхньою довершеністю та змістовністю, набиратиметься знань та пізнання.
“Піранезі” є одночасно посиланням, назвою книги та ім’ям головного героя. Проте це не є ані його справжнім ім’ям, ані псевдонімом, ані тим, з чим він себе асоціює. Книжковий Піранезі взагалі не має жодного уявлення про те, хто такий Джованні Баттіста Піранезі. Назвав його так Однодумець (The Other в оригіналі).
Піранезі мешкає у Будинку відтоді, як себе пам’ятає. Він досконало вивчив сотні Зал, пам’ятає Статуї, що вкривають там підлогу та стіни. Він бездоганно орієнтується у лабіринті Будинку, вивчив його світобудову та закономірності. Він може вирахувати час настання кожного Припливу, коли прибуває вода з Нижніх Рівнів та затоплює Середні, та передбачає масштаби цих повеней. Він навчився виживати у Будинку - ховатися під тулубами Статуй, що висуваються зі Стін та закривають від дощу, збирати дощову воду для пиття, палити багаття з висушених водоростей узимку, щоб зігрітися, ловити рибу та молюсків. Він знає, що Будинок не порожній й не пустий, усе у ньому живе та промовляє до Піранезі, а Піранезі промовляє до усього. Він спілкується з птахами, що відповідають йому суголоссям співів, підгодовує їх та допомагає збирати водорості для гнізд. Він піклується про Мертвих - тринадцятьох інших людей, що коли-небудь існували. Піранезі не знає їхніх імен або облич, бо Мертві - це кістки, що вибілені солоною водою Припливів. Але він приносить їм латаття, їжу та воду, вшановуючи, рятуючи від самотності, а вони оповідають свої історії.
Двічі на тиждень Піранезі зустрічається зі своїм другом, єдиною іншою живою людиною - Однодумцем. Він захоплюється Однодумцем - його науковим образом мислення, вродливим та вольовим обличчям, благородною сивиною, що вже торкнулася волосся та бороди, його витонченим стилем. Однодумець є щедрим другом, що ділиться з Піранезі дарами Будинку, які знаходить - він подарував Піранезі ліхтарик, теплі шкарпетки (що аж два роки гріли його взимку), светри, ручки, крейду, зошити для ведення Щоденників та нотаток, папір для креслення мап, миски для збору води, й навіть сендвіч з шинкою. Іноді Піранезі дивується, що Будинок щедріший до Однодумця, бо сам він ніколи не знаходив ані канцелярії, ані нового одягу. Його власний давно вже протерся або побляк від солоної води. Але зрештою приходить до думки, що Будинок є справедливим та послідовним. Однодумець не такий самостійний, як Піранезі, він боїться заходити глибоко у Будинок, а одного разу ледь не потонув у бурхливих хвилях Приприву й тепер боїться їх. Тож Будинок зглядний до Однодумця, бо він потребує допомоги та не зможе виживати, як Піранезі. Проте Піранезі вдячний Однодумцеві та допомагає йому у пошуках Таємного Знання.
Поступово у життя Піранезі, сповнене гармонією, тишею та спокоєм, вриваються свідчення іншого світу. Він завжди допускав можливість, що у якихось віддалених Залах, куди Піранезі не може дістатись, можуть жити інші люди. Як Однодумець. Тож він відчуває захоплення, коли у Вестибюлі дійсно зустрічає живих людей. Але із собою вони приносять сум’яття та сумніви. Із пам’яті починають виринати незрозуміли образи, враження та місцині, яких не існує у Будинку. Все це схоже на божевілля.
У своїх Щоденниках він знаходить записи людини, що писала почерком Піранезі, але не може бути ним самим. Та людина описує інших людей, з іменами. Не тринадцятьох Мертвих. Та людина оповідає про якісь місця, котрих Піранезі ніколи не бачив й сумнівається, що вони можуть існувати - Манчестер, Лондон. Ці слова безглузді й не мають сенсу, у Будинку є Зали й Статуї, але немає місць, яким могли б належати такі назви. Та людина писала про якісь безглузді речі, “поліціянтів”, наприклад. Піранезі й не чув, що воно таке. У Будинку немає Статуй, які б зовражали “поліціянтів” або “кафе”. Разом з тим Піранезі бачить знаки, що підказують йому - та людина не божевільна, принаймні у багатьох речах вона мала рацію. Вона описувала те, як потрапила до Будинку, як боялася, як вчилася виживати, як позначала крейдою проходи та двері. Піранезі пригадує, як колись й сам не пам’ятав кожну Залу, як тепер, а торував шлях крізь невідомість.
Зрештою Піранезі “зникає”, так само як й та людина, що потрапила до Будинку спершу. Будинок подарував їй забуття та звільнення від страждань, пробудивши до життя Піранезі - свого Мешканця та споглядача. Пішовши до Іншого Світу, світу людей, Піранезі теж “заснув” й на його місці постала інша людина - вже не Піранезі, але відтепер і назавжди й не Метью Роуз Соренсен. Він пізнає світ повніше, але його домом назавжди лишається Будинок. Вмістилище його думок та мрій, його орієнтир та мірило. Він вже не Мешканець Будинку, але все ще його Дитина.
Залаштунки.
Будинок, що його витворила Сюзанна Кларк на сторінках “Піранезі”, нагадує концепцію граничного (лімінального) простору. Нескінченний, як сам Світ, Будинок, який являє собою незліченну кількість залів зі статуями. Цей світ населений лише сотнями тисяч мармурових статуй у давньогрецькому стилі. Іноді до нього потрапляють птахи - тварини, що символізують перехід. Їх часто наділяють здатністю перетинати кордони між світами. Сюзанна Кларк й сама натякає (й навіть прямо каже), що надихалася працями Піранезі, Рудольфа Штайнера, Арнольда ван Ґеннепа тощо. Її захоплення лімінальними просторами, Піранезі та Ешером прослідковувались ще у “Джонатані Стрейнджі…”. Наприклад, стежки Короля Крука є одночасно й лімінальним простором, й фізично неправильними сходами.
Тож враження від мандрів Піранезі, коли він досліджує Будинок, дуже нагадує емоції, які викликають гравюри Джованні Піранезі, сходи Пенроуза й малюнки Ешера. Сюзанна Кларк занурює читача у той самий простір, куди потрапляють зараз прихильники фандому Залаштунків.
Тільки Сюзанна Кларк в уяві Піранезі робить саме Будинок первинним та значущим, наділеним сенсом буття, а наш світ - вторинним та чужим. Для Піранезі є зрозумілим, послідовним, вивченим світом. Його домом. Для Піранезі Будинок не є ворожим тривожним місцем з неприродною будовою. Пустим, чужим, незрозумілим. Він не викликає у нього тієї бентеги, яку пробуджують Залаштунки. Він любить світ Будинку, впевнений у присутності там вищого сенсу, у значущість свого існування та добрість Будинку. Крізь прізму Піранезі ми бачимо лімінальний простір, який є зрозумілим для читача так само, як наш світ. Так, ніби це лімінальний простір є природним станом світу, а не навпаки.
Паралелі.
Особисто мені ввижається, що хоч Піранезі є геть інакшою книгою, ніж перші дві, там також є властиві Кларк ідеї.
Наприклад, ідея магії, яка пов’язана з розумінням природи та близькістю до неї. Тим, що нам здається примітивністю, але насправді є глибшим розумінням світу. Первинним, але не наївним у певному сенсі. Магії, яка властива людям (а у ДСтМН - не тільки), які не розділяють живе та неживе, раціональне та нераціональне, розумне та нерозумне. Піранезі впевнений, що Світ промовляє до нього, Мертві розмовляють з ним, птахи є розумними та здатними до спілкування. Й він трактує ці знаки та, як не дивно, ніколи не помиляється. А якщо помиляється, то завжди знаходить причину, чому так.
Також у Піранезі прослідковується ідея магії, яку було витіснено раціональністю. Арн-Сейлз вірить, що доісторичним людям була доступна магія, бо вони жили у гармонії зі світом та дослухалися до природи. Зрештою людина перестала дослухатися до магії, тому та була забута й пішла до іншого світу. Арн-Сейлз порівнює цей процес з водою - вода дощем падає на землю, який час нею живляться рослини, п’ють тварини, дещо випаровується у повітря. Але куди дівається решта? Вона стікає під землю, утворює підземні потоки, вимиває печери. Так само й магія “вимила печери”, створивши для себе нове вмістилище - Будинок. Учень Арн-Сейлза шукав у Будинку цю магію, але йому бракувало бачення. Щось схоже сталося із магією у ДСтМНі - фейрі, що не розділяють живе та неживе, матеріальне та нематеріальне, володіють магією краще, ніж ті, які навіяні раціональністю людей.
Мені припало до душі трактування, що зустрілося в мережі - буцімто Піранезі оволодів тією магією, яку шукав Арн-Сейлз з учнями, але був несвідомий щодо цього. І дійсно. Він навчився слухати Світ, чути потаємні думки Статуй, розмовляти з Мертвими та птахами. Він став частиною Будинку, він розумів його та мав там усе, що йому було потрібне або чого хотів. Зрештою, чим ще є магія, якщо не здатністю розуміти мову тварин та знанням про причини усього на світі?
Також важливу роль відіграють карти Таро. Вони були доленосними у ДСтМН й віщували майбутнє, у Піранезі присутні алюзії на значення карт Таро.
А ще мені здалося, що прихильників ДСтМН Піранезі є можливістю поглянути на мислення фейрі зсередини. Піранезі відтворює хід думок людини, що є невідокремлюваною від Світу, лише частиною природи. Людини, що мислить нераціонально, проте послідовно. Людини, що збагнула все, бо усе може пояснити та витлумачити. Людини, яка живе у світі, де Будинок має волю та почуття, де Мертві не є мертвими та відсутніми, де птахи розмовляють та розуміють її. Людини, яка досягла гармонії та рівноваги.
Піранезі є геть інакшим твором, ніж книги зі всесвіту Короля Крука. Він написаний не менш майстерно та з не меншою увагою до деталей, також сповнений алюзій та посилань на мистецтво, історію, культуру. У цій книзі також прослідковується ерудованість й та завзятість, з якою Сюзанна Кларк працює з джерелами інформації. Проте це зовсім інший досвід та враження.
Сюзання Кларк виявилася не письменницею одного жанру, а мисткинею, що здатна вийти за межі звичного й зручного. Вона написала інакшу історію - з іншими стилістичними прийомами, інакшою манерою розмови з читачем. Її ідея та побудова відрізняються. Але, попри це, Піранезі є не менш дивовижною та майстерною працею. Він є самостійним та окремим твором, що не схожий на попередні, але також відзначається обдарованістю письменниці.
Мені ця книга безперечно сподобалася. А ще вона дуже гарно оформлена. Що обкладинка, що палітурка - гармонійні та приємні на вигляд, дещо таємничі та вигадливі. Вони ніби закликають читача пізнати свої таємниці.
