Коли сприймаєш час не миттєвостями, не секундами,
А годинами у дні лежання в простирадлах строкатих на топчані
Та дивися тупо в навстріч відчинене днині вікно —
Чекаєш на появу птаха в польоті у волі,
Аба ж хоча б почути спів його на гілці верби,
Що привітно вітається шелестом у вікно… —
Тільки де там ті пташки?…окупація бо.
І вечір вже пізній, у сутінках
То ж, просто, лежиш собі тихо на топчані,
Слухеєш вітер буремний та бунтівний…
А ще він, той вітер буває тонадто сумний у задумі,
То веселий, усміхнений, грізний та злий —
Різмаїтий у настрою він.
Та весь час його бачиш рудоволосим хлопчиськом
З обличчям у ластовинках… — задиристо кличе тебе,
Вчепився у ґрати вікна… — …Ей! Виходь! Я знайшов твою люлбку.
Чекаю у дворі. Виходь! Та хутчиш! Повеселимся на славу!
Вип’єм вина, зацілуєм до шалу дівчат.
Заблукаємо з ними у полі.
Досить валятся на топчані! Чуєш?!…Виходь! —
І сміється вітер тобі, у вербі шарудіє гіллям…
Ледь здіймеся на лікті.
Слабий від хвороби скинеш ноги з лежанки,
Торкнеся гими підлоги, відщукаєш ними ж там капці,
Накинеш піджак та зійдеш сходами в ніч,
У самотність, у тихий тінястий аж чорний безмежністю двір.
Тут, в ньому, у дворі так тихо лопоче листя про щось.
Та місяць — тоосяє усе, то схвається раптом за хмару.
Тернеш сірником (наче блискавка в тишу!),
Запалиш цигарку, закахикаєся та викинеш геть недопал
Десь у кущі, які привидами зирять на тебе —
Нагадують про москалів-окупантів (злих, в параної дебільних),
Про окупацію та про невчасну хворобу твою.
Вертаїш у хату,
Під простирадла строкаті на топчані…
А вітер… — вітер смієьбся із тебе за ґгратами у вікні,
Мовляв… — …Ну, і як я ьебе підманив?… —
А! Ну тебе!…Мовчки зирнеш на відчинен навстіж вікно
Та забудеш про пустуна, про вітра веселого, що
Хитає вербу сміючись у захмарену ніч…хлопчисько рудий
З обличчям у ластовинках…там бешкетує.
