Його серце належало шматочку брауні з лимонним курдом з самого відкриття “Вівату” – майже чотири роки тому. Він приходив туди фотографувати книги, говорити з людьми, пригощати друзів чимось смачнішим за київський торт і дівчат чимось кращим за обгоріле 3в1. А через деякий час вже приходив сам стояти за кавовою машинкою, з восьмої по дев'яту три через два. І кожної п'ятниці бачив з вікна незнайомий силует під вуличним ліхтарем.
Спочатку Андрій не звертав на нього уваги: платили пристойно, місце хороше, начальниця чудова, контингент в книгарню-кав'ярню приходив інтеліґентний, тому йому і не хотілося бачити очевидний великий мінус. Але, коли бариста все ж таки його помітив, то вже не міг розгледіти.
Це був високий, майже двометровий чоловік. Або широкоплеча жінка. Але Андрій більше схилявся, що чоловік. Він носив довге приталене пальто з каптуром і гостроносі черевики.
Дивний силует приходив о восьмій і стояв під ліхтарем годину – аж до закриття. Декілька разів Андрій виходив – хтозна, можливо, чоловік соромиться, або думає, що зачинено? – і кликав його всередину, але той в секунду стрімголов йшов геть. А наступного вечора знову повертався. І знову. І знову.
Андрій викликав поліцію – але кожного разу отримував лише штрафи за хибний виклик.
Чоловік під ліхтарем нічого не робив. Не наближався, не віддалявся, не підходив до вікон і дверей. Не лякав своєю присутністю відвідувачів. Здавалося, вони взагалі його не бачили.
Не говорив ні з ким з перехожих, що проходили повз ліхтар, не рухав ні руками, ні ногами, не міняв пози. Стояв рівно і прямо. Дуже незручно для звичайної людини, яку завжди хилить убік.
– Я вам клянуся, – божився працівник начальниці, – він постійно тут стовбичить! А потім іде!
– Він не завдає ніякої шкоди, – відмахувалася начальниця, – працюй.
І Андрій працював. Зціпивши зуби, вже не відчуваючи насолоди ні в каві, ні в відвідувачах, але працював. Бо злетів зі стипендії. Працював, бо в 21 треба мати хоча б якісь гроші.
А потім перестав. В один момент просто не вийшов на роботу. Йому всі телефонували, начальниця грозилася звільнити – але не було кого звільняти, якщо фізично людина відсутня.
Її серце належало лимонній корзинці з “Вівату” з того часу, як у них пропав бариста. Лєра допомагала в його пошуках – її пес Рудольф не пройшов екзамен службового собаки, виявився занадто добрим, і тато подарував його їй. Мало в кого окрім поліції був такий привілей, як пес-нюхач.
Вона приходила у “Віват” підтримувати власницю, стару татову знайому, говорити з людьми, пригощати друзів чимось смачнішим за київський торт і дівчат чимось кращим за обгоріле 3в1. А через деякий час вже приходила сама стояти за кавовою машинкою, з восьмої по дев'яту три через два. Рудольфа лишала на найкращого друга, з яким вони ділили квартиру. І кожної п'ятниці бачила з вікна незнайомий силует під вуличним ліхтарем.
Спочатку Лєра не звертала на нього уваги...
