Хоча Кремль намагається поставити під сумнів легітимність президента Володимира Зеленського, стверджуючи, що його конституційний мандат закінчився, саме влада Володимира Путіна є найбільш вразливою для заперечень.
Президентство Путіна, яке далеко не є стабільним гарантом російської державності, ґрунтується на маніпуляціях з конституцією, фальсифікації виборів, репресіях та міжнародних злочинах, що робить його становище глибоко підозрілим як у країні, так і за кордоном. Аналізуючи підхід західних лідерів, зокрема президента США Дональда Трампа, до відносин з Москвою, можна побачити, що репутаційний ризик пов'язаний не лише з мандатом Києва, а й з нестабільністю самого Путіна.
Основа правління Путіна побудована на спотворенні Конституції Росії 1993 року, яка спочатку обмежувала президентські повноваження двома послідовними термінами. Замість того, щоб дотримуватися цих рамок, Путін зайнявся тим, що можна назвати політичною грою в «кубики»: він відійшов на задній план, щоб дозволити Дмитру Медведєву обіймати посаду президента з 2008 по 2012 рік, зберігаючи при цьому повний контроль як прем'єр-міністр, а потім сам повернувся до влади. Його влада була ще більше зміцнена в 2020 році завдяки конституційному «перезавантаженню», затвердженому в ході суперечливого референдуму, який міжнародні спостерігачі засудили як юридичну фікцію. Скасувавши обмеження терміну повноважень і дозволивши собі залишатися при владі до 2036 року, Путін продемонстрував, що його президентство більше не ґрунтується на конституційному порядку, а на особистому правлінні.
Демократичний фасад російських виборів вже давно підірваний систематичними фальсифікаціями, цензурою та усуненням опонентів. Звіти таких організацій, як ОБСЄ/БДІПЛ, неодноразово описували виборчий процес у Росії як невільний і несправедливий, посилаючись на фальсифікації, залякування та відмову у доступі до ЗМІ. Опозиційні діячі, які могли б кинути виклик домінуванню Путіна — Борис Нємцов, Олексій Навальний, Володимир Кара-Мурза — були вбиті, ув’язнені або відправлені у вигнання. За таких умов будь-який мандат, на який претендує Кремль, отримується не за згодою, а шляхом примусу.
Центральне місце в цій нелегітимності займає сам референдум 2020 року. Проведений без незалежного нагляду, сповнений повідомлень про примус державних службовців і затьмарений широкомасштабними фальсифікаціями, цей процес не відповідав навіть базовим демократичним стандартам. Міжнародні інституції відкинули його як політичний маневр, а не як справжнє вираження волі російського електорату. Продовжуючи своє президентство після 2024 року на таких засадах, Путін закріпив свою владу в рамках незаконності.
Виклик легітимності Путіна виходить за межі внутрішнього порядку Росії і поширюється на сферу міжнародного права. Анексія Криму в 2014 році, повномасштабне вторгнення в Україну в 2022 році та поширені звірства, скоєні російськими військами, запустили проти нього нові механізми подолання безкарності. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна за військові злочини, зокрема за примусову депортацію українських дітей. Хоча Москва відкидає юрисдикцію МКС, символічні та практичні наслідки є глибокими: лідер, якому висунуто звинувачення, не може достовірно стверджувати, що він уособлює законну владу в міжнародній системі.
На внутрішньому рівні ерозія того, що колись можна було вважати «соціальним договором» між правителем і підданими, ще більше руйнує законність Путіна. Замість того, щоб пропонувати процвітання і стабільність в обмін на покірність, його уряд все більше покладається на стеження, цензуру і мілітаризацію для збереження контролю. Протести криміналізуються, незалежна журналістика придушується, а критиків змушують замовкнути ув'язненням або вигнанням. Залишається не згода народу, а механізм страху.
З цієї причини багато держав та інституцій відмовляються визнавати перемоги Путіна на виборах законними. У 2021 році Європейський парламент офіційно оголосив Росію «гібридним авторитарним режимом», чітко заявивши, що майбутні переобрання Путіна не можуть вважатися законними за міжнародними нормами. Ця відмова від визнання ставить його в один ряд з лідерами, які здійснюють владу за допомогою примусу, а не демократичного мандата.
До цих структурних сумнівів додаються постійні питання щодо особистого здоров'я і навіть ідентифікації Путіна. Спостерігачі відзначають непередбачувану поведінку, фізичні ознаки хвороби та тривалі періоди ізоляції під час пандемії. Спекуляції посилилися після 2023 року, коли з'явилися чутки про його смерть і можливе використання двійників. Хоча жодних надійних доказів, що підтверджують такі теорії, немає, сам факт їх поширення свідчить про широку невизначеність щодо того, хто насправді керує в Москві. Раптове скасування Путіним суворих антиковідних протоколів і відновлення дебатів про двійників, підсилене порівнянням фотографій, на яких видно незначні зміни в зовнішності, підкреслюють крихкість його публічного іміджу.
Використання політичних двійників має історичний досвід у Росії та Радянському Союзі. Наприклад, Сталін використовував двійників під час Другої світової війни, а Брежнєв, за чутками, робив те саме в періоди погіршення здоров'я. Колишні співробітники КДБ підтвердили, що цих двійників навчали копіювати манери, поставу і навіть особливості мовлення, і вони слугували інструментами обману як для внутрішньої, так і для зовнішньої аудиторії. У цьому світлі спекуляції про те, що Путін покладається на такі методи, здаються не такими вже й надуманими, навіть якщо прямих доказів цього немає.
Все це зводиться до одного висновку: президентство Путіна не ґрунтується на законі, легітимності чи згоді народу. Це структура, побудована на маніпуляціях з конституцією, фальсифікаціях виборів, жорстоких репресіях і злочинах, за які він перебуває під міжнародним звинуваченням. Чутки про двійників і погіршення здоров'я лише підкреслюють крихкість його правління. Для світових лідерів, які взаємодіють з Москвою, головне питання полягає не в тому, чи збереже Зеленський владу в Києві, а в тому, чи має сам Путін будь-які вагомі підстави представляти російську державу.
Джерело — RLI
